Можливо, це спрацьовує, якщо ти сам на сам з усім світом. А вона не сама, поряд з нею живе і росте маленька людинка, яка кожного дня відкриває для себе щось нове, і так хочеться, щоб ці відкриття не засмучували. Та це неможливо. Він бачить, що мама – це і тато, і дід з бабою, вони всі сплетені в одній її постаті, що вона заробляє, як тато, і читає на ніч казки, як бабуся, що пришиває ґудзика, як мама, і ремонтує табуретку, як дідусь. І ще намагається бути гарною і хорошою мамою, навіть коли на це вже не вистачає ані сил, ані часу.

Про заміжжя Таня не думала, вона чітко знала, що вітчим – це не батько. І ще вона знала, що настане час – і Дмитрик буде їй докоряти, що в нього немає тата, дідусів і бабусь, і буде за щастя, якщо він колись пробачить їй цю втрату, пробачить біль, що з дитинства живе в його серці.

Спершу нотатки в зошиті були схожі на безглузді думки, але з часом вони набрали певного змісту – і Таня купила зошит із багатьма аркушами. Вона ще не знала, що цей щоденник стане дуже важливим, вона просто записувала туди все, що спадало їй на думку, і їй ставало легше на душі: думки переносились із голови на байдужий папір.

Час минав, хаотичність невідомим чином складалась у систему. Особливим було те, що про себе Таня писала в третій особі, бо коли писала від першої особи, дуже боліло її серце, що вона не могла й поворухнутись. Можливо, колись ці записи вона б оформила в новели або роман, але все зупинила її хвороба. Лежачи під крапельницями, Таня вирішила цим щоденником передати синові вибачення. Вибачення за те, що не пояснила, чому вони живуть тільки вдвох, чому вдома ніколи немає гостей, чому вона завжди заклопотана зовсім неважливими, на його думку, справами, а справжнє життя проходить повз них. Чому їй не смішно з того, від чого в усіх аж зводить від спазмів живіт, чому любить тишу, чому довго вбрана в один і той самий одяг. Чому в їхній квартирі немає безглуздих і милих речей, що існують для того, щоб просто тішити око, щоб підкреслювати характер і вподобання. Натомість удома є лише все найнеобхідніше, що розташовано паралельно і симетрично. Чому її не цікавить те, чим цікавляться всі, і чому вона постійно кудись поспішає. Зрештою, чому, розмовляючи з ним, вона запопадливо заглядає йому в очі, а голос її ніби завжди перепрошує, про що б вона не говорила. Чому, коли він розповідає їй щось цікаве, вона раптом перестає його слухати і поринає кудись у себе. І ще сотні «чому», на які вона б мала дати відповідь: «Сину, це все через моє минуле, воно болить, і я відчуваю цей біль у собі щосекунди…». Натомість вона відповідала: «Я не можу тобі цього пояснити, просто я така є». «А ти спробуй, я зрозумію, я не тупий», – нервово пропонував син, і тоді «тупіла» вона. Тупіла до болю в голові, до дзвону у вухах, до сліз від неможливості змінити минуле, від його неминучого впливу на теперішнє і майбутнє, від упевненості, що тільки вона винна в тому, що син віддаляється від неї й став уже майже чужим.

Подивившись на першу сторінку, Таня витягнула із сумки ручку і нахилилась над щоденником.

«Мій дорогенький хлопчику…»

Ні. «Сину…». Ні, він не любить, коли вона так до нього звертається. Він просить, щоб вона називала його Дмитром, а не Дмитриком…

За вікном уже стемніло, а вона так і не написала жодного слова. Усе, про що вона думала, усі слова, які намагалась запам’ятати, щоб потім записати, тепер здавались порожніми і нікчемними.

Таня поклала ручку і перегорнула сторінку…

Розділ 3

– Скільки днів затримки? – хриплим голосом запитала Ганна Михайлівна, сідаючи в старе і потерте крісло.

Почувся скрип, крісло захиталось під її огрядним тілом. Здавалося, що його тоненькі ніжки ось-ось роз’їдуться. Але Ганна Михайлівна, не звертаючи на це уваги, дістала цигарку із пожовтілого портсигара.

Від стійкого запаху тютюнового диму щипало очі. Фіранки на вікнах пожовтіли, а стеля була всіяна закопченими коричневими плямами. На столі стояла попільничка, повна недопалків. На коліна до Ганни Михайлівни стрибнув величезний чорно-білий кіт. Вона потерла коліно, пробурчала, що їй незручно сидіти, що Васька важезний і щось там їй перетискає, тому коліно болить сильніше. Але кота не вигнала.

Таня прийшла до неї, бо до неї ходили половина жінок Жовтоводська, не мало значення, що боліло. Ганна Михайлівна приїхала сюди з першими будівельниками комбінату, і за кілька місяців відбила в усіх місцевих гінекологів клієнтуру. Всі тільки й казали, що таких лікарів уже не буває, що в Гані добре серце, ніжні руки і що вона лікар від Бога. А те, що вічно нахмурена, так у цьому немає нічого дивного – у неї немає своїх дітей. Розповідали, що вона приїхала сама, ні з ким не товаришувала і листів не отримувала. А через півроку, на початку весни, до неї приїхала подруга Фаня: худа, висока і з широкими плечима. «Майже мужик переодягнений!» – шепотіли за спинами.

«Переодягнений мужик» узяла на себе обов’язки вести господарство: рубала дрова, поралась на городі біля вагончика, ходила по магазинах і на риболовлю. Спочатку всі перешіптувались і ніяковіли, хтось плював услід, побачивши Ганну Михайлівну вдвох із Фанею, але до літа вже перестали звертати на це увагу. Та навіть ті, хто ще не заспокоївся, все одно приходили лікуватись до Ганни.

Ганна Михайлівна скривилась і зачовгала в кріслі, кіт при цьому навіть оком не кліпнув.

– Вже більше тижня, – тихо відповіла Таня.

– Тоді ще рано про щось говорити. Завтра приходь до мене на роботу, принось сечу на аналіз.

– Я завтра в Київ їду, в мене іспити.

– Коли?

– О дванадцятій.

– Встигнеш. Приходь на восьму, прийму без черги. Куди хочеш поступати?

– На журналістику.

– Чия дитина?

Таня опустила очі.

– Я лікар і вмію тримати лікарські таємниці.

– Я не можу сказати.

– Ой, Тетянко, тобі ж усього шістнадцять! – зітхнула Ганна Михайлівна.

– Мені сімнадцять через місяць.

– Знаю, – махнула рукою Ганна. – Я пам’ятаю, як ти народилась. Скільки років твоєму хлопцеві?

– Двадцять один.

– Ти народжувати будеш, чи як?

– Звісно, що буду!

– А якщо він тебе кине? Мужики, вони такі… – Лікарка невизначено махнула рукою.

– Він не такий! – крикнула Таня.

– Усі вони не такі, поки свого не отримають. – Ганна Михайлівна погладила сплячого кота. – Отже, ти вчитися хочеш?

– Так.

– Дивись, дитинко, щоб не довелось вибирати між дитиною і навчанням.

– Навіщо вибирати? Багато хто має сім’ю і вчиться.

Ганна Михайлівна затягнулася цигаркою, випустила дим і закашлялась. Кіт підвів голову, але очі не розплющив. І знову занурився в складки кофтини господарки.

– Чула, твоя мама зараз на відпочинку?

– Так, разом із братом…

– А Володимир Павлович працює і працює.

– Ганно Михайлівно, не кажіть вітчиму, добре?

– Не бійся, не скажу. Але тебе могли побачити…

Гримнули вхідні двері.

– Фаню, це ти? – голосно запитала Ганна Михайлівна.

– А хто ж іще! – пробасила у відповідь Фаня.

– Дякую, Ганно Михайлівно, – сказала Таня, – до побачення.

Опустивши очі, вона прошмигнула повз «переодягненого мужика». І пішла в парк. Там за півгодини вона мала зустрітись із Романом. Таня дуже скучила за ним – його не було цілий день, він їздив до свого діда.

Вона йшла і думала про свою любов до Романа, мріяла про щастя, яке чекає на неї. Він ніколи її не кине, він справді кохає її.

Таня згадала, як їздила до нього в Київ. Він після сесії залишився в столиці, і вони були разом день і ніч. Дома вона сказала, що їздила з Галею до її бабусі.

Роман зняв маленьку квартирку, звідки вони вийшли тільки зранку, щоб поснідати. Обійнявшись, вони гуляли Хрещатиком, і Таня думала, що коли успішно здасть усі іспити, то буде вчитись і жити в цьому місті разом із коханим.

* * *

У парку пахло свіжоскошеною травою. Біля центральної клумби стояло два дерев’яних вози з квітами в пластмасових горщиках, на асфальті лежали маленькі лопатки і грабельки. Таня нахилилась до квітів понюхати і одразу почула:

– Ей, не чіпай!

Вона підвелася і побачила двох босоногих робітниць парку, що сиділи на землі. Старша тримала в одній руці банку, а в другій ложку і спідлоба дивилась на Таню. Друга їла помідор із чорним хлібом.

Таня повернула на бічну алею і сіла на лавку, пофарбовану в зелений колір. Навпроти стояла жовта лавка, але вони з Романом на неї ніколи не сідали. Таня притисла долоню до плоского живота. Невже в неї народиться малюк? Невже вона матиме щастя? Вона буде найкращою дружиною і мамою, вона буде гарно вчитись, вона все буде встигати. Це дуже легко, адже поряд Роман, вони житимуть для малюка і для себе. У них все вийде, бо вони мають щось таке особливе – їхнє кохання. І більше нічого не треба, тільки кохання дає людям щастя й силу.

Таня думала про те, що в неї є трохи грошей. На перший час вистачить. Вона сама їх збирала – адже давно навчилася плести і брала замовлення. Ще вона вміла готувати і прибирати – цим також можна заробляти. Вона знала, що потрібно додати до дешевого крему і шампуню, щоб зробити їх корисними. В неї було безліч рецептів, як зі звичайних продуктів приготувати смачну їжу. Вона вміла шити, клеїти шпалери, у школі навчилася штукатурити. В її гардеробі було мало речей, і їй цього було достатньо. Попереду ціле життя – і Таня була сповнена надії. Вона так хотіла мати свій дім, теплий і світлий, щоб у ньому жили щастя і любов, щоб у цьому домі її чекали з радістю. Її, ладну господиню… Ладна… Коли Ромка казав це слово, вона завжди згадувала скляну кулю, яку подарував тато. Усередині кулі були крихітний будиночок із жовтим віконцем і ялинка, а якщо кульку труснути, то здіймалася хуртовина. Але Тані хуртовина не подобалась, вона ставилася до кульки дбайливо і не трясла її. Дівчина клала кульку на підвіконня і годинами дивилася на жовте віконце. І мріяла.