– Це означає, що ви погані спеціалісти!

– Дайте договорити!

Тік чмихнув і промовчав.

– Ви слухаєте мене? – запитав лікар.

– Так, я вас уважно слухаю.

– У вашому місті, в Харкові, працює лікар, який спеціалізується на апаллічному синдромі, й він розробив свою методику…

– То якого біса ви тільки зараз про це говорите? Не хотіли втратити хорошого клієнта?!

– Хворий – не клієнт, і гроші тут ні до чого.

– Так я вам і повірив!

– Та почекайте!

Тік видихнув:

– Нехай… вибачте…

– Його прізвище Табачний. Ми співпрацюємо, і тільки зараз можемо сказати, що він отримує хороші результати.

– Тоді нехай він лікує Романа.

– Справа в тому, що для цього пацієнта треба перевезти в Харків.

– Раз треба – значить треба!

– Приїдьте – обговоримо.

– Добре, зараз буду.

Караваєв забрав телефон і повернувся до сестри:

– Олю, він каже, що Романа треба перевезти в Харків, там його можуть вилікувати. Поїхали до Олександра Гавриловича.

Оля не відповіла і підійшла до фарфорових статуеток.

– Ти що, оглухла? Поїхали!

– Можеш узяти мою машину, я не поїду. – Вона переставила дві статуетки. – Кого тільки не привозили до нього! Дарма ти метушишся, вже нічого не змінити.

– Дурна ти, Олю! – сказав Тік і вийшов у коридор. – Жоро, ми їдемо! – крикнув він і зняв з вішака свій плащ.

Жора вибіг із кухні з набитим ротом і почав узуватися.

– Поїдемо на Олиному авто, – сказав Тік, одягнувши плащ.

– Вона точно скоро помре? – почув він голос сестри і повернувся.

– Я не пророк.

З кухні вийшла покоївка:

– Василю Максимовичу, а вечеря?

– Потім. – Караваєв відчинив вхідні двері. – Жоро, забери картини, в папір не загортай, немає часу. А ти чекай нас, – сказав він Олі й вийшов з квартири.

* * *

– Що це? – здивовано запитав лікар, дивлячись на картини.

– А ви що, не бачите? – запитанням на запитання відповів Караваєв.

– Навіщо вони?

– Щоб Роман дивився і радів.

– Але…

– Ніяких «але». Вони висітимуть тут. – Тік показав на стіну.

– Але ви ж повезете його в Харків.

– Так, повеземо, але не цієї миті?

– Ні, звичайно, – знітився Олександр Гаврилович. – Нам треба щонайменше три дні для того, щоб підготувати пацієнта.

– Ну, ось, три дні він буде дивитись на них.

– Дивно…

Тік підійшов до лікаря і, дивлячись на нього зверху вниз, повільно промовив:

– Ви вірите в… – Караваєв затнувся і махнув рукою. – Ну… в існування душі?

– Це делікатна тема.

– Ясно. – Караваєв склав руки на грудях. – Знаєте, коли стається біда, це питання перестає бути делікатним.

– Добре, – лікар звів обидві руки, – я здаюся. Ми повісимо ваші картинки.

– Це не картинки, це картини художника Дмитра Романовича Лад… Караваєва! Мого онука! Ось так!

Спостерігаючи за лікарем, що схилився над моніторами біля Романової голови, Караваєв узяв телефон. Оля не відповіла на дзвінок.

– Ну і навіщо людині мобільний? – пробурмотів він і знову натиснув кнопку виклику. – Передай Ользі Максимівні, що я їду додому, – сказав він, почувши голос служниці. – Будемо вечеряти.

– Ольга Максимівна пішла.

– Давно?

– Одразу після того, як ви поїхали.

– Ось неслухняна баба, – пробурмотів Тік і заховав телефон у кишеню. – Отже, так, шановний, – звернувся він до лікаря, – готуйте Романа, а мені дайте координати цього, як його, Тютюнника чи як там його?

– Табачного.

– От-от.

Караваєв поїхав тільки після того, як картини повісили на стіни.

– Я вийду біля Паніковського, – сказав він Жорі, – а ти швиденько віджени машину до сестри.

– Швиденько? А якщо затори?

– Вона живе за рогом!

– Не за рогом, а на Хмельницького, – пробурмотів Жора.

Тік узяв телефон, щоб повідомити сестрі, що Жора зараз прийде, але Оля знову не відповіла. Не відповідала вона і з домашнього телефону.

– Знову пішла шопінгом лікуватись! Жоро, зупини машину біля гаража і одразу сюди. Погамаємо – і в Харків, нам тут більше немає чого ловити.

Вже в аеропорту Тік урешті додзвонився до сестри.

– Але, ти, блін, сердечна мамашо! Я їй кажу, сина можу вилікувати, а вона шасть – і в магазини! Чому не відповідаєш на дзвінки? Отже, так: зв’яжешся з тим Олександром Гавриловичем, і коли він скаже, везеш Романа в Харків! Ясно?

– Ти впевнений, що…

– Та замовкни вже, дурна жінко! Чекаю вас у Харкові!

Розділ 9

Караваєв потягнувся і прислухався до хрускоту в плечі.

– Треба було на ніч залишитись у Києві, – поскаржився він, обережно підвівшись із ліжка.

Одягнув халат і пішов у їдальню. Жора, поголений, одягнений і в краватці, лежав на дивані. Побачивши Тіка, він швидко підвівся.

– Доброго ранку, Василю Максимовичу!

– Уже не ранок, а пів на дванадцяту.

– Як це вже не ранок? – заперечив Жора. – У Великій Британії до полудня заведено казати «доброго ранку».

– Ти що, у Великій Британії? Ти в Харкові, у Сокольниках, – мляво промовив Тік, чухаючи щетину.

Двері відчинились, і зайшла заспана Настя.

– Уже прокинулись? – запитала вона, позіхаючи.

– А що, не помітно? – усміхнувся Тік.

– Треба було заночувати в Києві, – дорікнула вона. – Якого біса так перенапружуватись? Тобі вже не двадцять п’ять років! Ти що, хочеш зробити мене молодою вдовою? – Вона насупила брови і суворо подивилась на Тіка.

– Я був зайнятий дуже важливою справою.

– Пообіцяй, що більше не повториться таке, пообіцяй, що лягатимеш спати одночасно з нормальними людьми і тваринками!

– Ти про себе? Я завжди готовий, – коротко сказав Караваєв.

– Ой, який ти нечемний, – вона поцілувала Тіка в чоло. – А ти чого дивишся? – накинулась вона на Жору. – Я тебе просила берегти його?

– Але я ж не можу заперечувати…

– Йому не можеш. Треба було подзвонити мені і доповісти! Я б не дозволила робити такі кінці за один день! Снідати будете?

Тік кивнув. Настя вийшла і гримнула дверима.

– Чого либишся? – запитав Тік у Жори.

Обличчя Жори одразу закам’яніло.

– Я? Нічого.

Жора не витримав і пирснув у кулак.

– Гріх сміятися над закоханим старим дурнем, – без злості мовив Тік.

– Ви зовсім не старий!

– Це правда, я ще доживу до того дня, коли ти попадешся на гачок ось такій… Я тоді тобі все нагадаю. Ти вже гамав?

– Так, – відповів Жора і подивився на годинник. – Але це було давно. Вже час перекусити що-небудь.

– Добре. Перекусимо, а потім в академію. Почекаємо, коли в хлопця закінчаться пари.

Допиваючи каву, Тік знову подзвонив сестрі. Вона не відповіла.

* * *

– Доброго дня. – Тарас Олегович одною рукою пересунув стілець ближче до ліжка і сів. – Ми отримали результати стереотаксичної біопсії і одразу зібрали консиліум. Більше чекати не можна. Ми прийняли рішення про радіохірургічне втручання.

– Це допоможе? – запитала Таня.

Лікар зітхнув:

– Ви просили казати вам правду. Так ось – цього ніхто не знає. Антибіотики, які використовуються для лікування пневмонії…

– До біса ваші пояснення! Коли операція?

– Післязавтра.

– Як післязавтра? А запалення?

– Я ж сказав: немає часу чекати. Я запросив оперувати професора Шустова з інституту онкології, він має час тільки післязавтра, сьомого травня.

Таня розгубилась:

– У мене ще… мені треба… Давайте відкладемо.

– Знову ви за своє! – люто крикнув лікар. – Уже відкладали, як могли! Досить!

– Мені треба побути наодинці, – сказала Таня.

Тарас Олегович поставив стілець на місце.

– Я скажу, щоб вам укололи заспокійливе, ви зможете відпочити. А завтра вас підготують до операції.

Щойно Тарас Олегович вийшов, Таня відкинула ковдру і сіла. Здавалось, що замість легень у неї в грудях була колюча зім’ята фольга, настільки боляче було дихати. Намагаючись заспокоїтись, вона дивилась на свої сухі руки, не розуміючи, що це її руки. І гострі коліна, що були вкриті зморщеною шкірою. Все тіло було якимось нереальним і чужим.

Таня висунула шухляду і взяла свій паспорт. Вона довго дивилась на фото і на дату народження і думала про те, що їй ніколи не виповниться сорок років. А залишилось лише три місяці. І ще вона подумала про те, що ніколи не святкувала день народження. Точніше, її розучили його святкувати.

Вона добре пам’ятала, коли це сталось.

* * *

Уранці дідусь погодував її та сказав, що сьогодні їй виповниться п’ять років, що це її перший ювілей. «А коли буде другий ювілей?» – запитала вона у дідуся, котрий прасував на кухонному столі її яскраву жовту сукню. «Через п’ять років, коли тобі виповниться десять, – відповів дідусь. – А тепер скажи мені, коли буде твій третій ювілей?» Таня вже вміла рахувати і без проблем відповіла на запитання. Усміхаючись, вони разом порахували до сотні. «Обіцяй, що ти завжди святкуватимеш свої ювілеї», – попросив дідусь, надягаючи не неї сукню. «Обіцяю», – весело сказала вона, і вони пішли до мами на роботу. Дорогою зайшли в магазин, і дідусь купив їй велику ляльку, про яку Таня мріяла ще взимку. Щаслива і горда, вона зайшла в кімнату, де працювала мама, і раптом мама схопила її за руку і потягнула в коридор. У коридорі вона почула, що її сукня погано попрасована, що дідусь неправильно зав’язав бант на голові, і що вона ганьбить маму перед людьми. Дорогою додому дідусь зажурився, що бабуся зранку пішла на базар, а він, старий пеньок, не вміє прасувати і зав’язувати банти. Вдома вже чекала бабуся з обідом і тортом. Вони з дідусем випили по чарочці червоного вина, а для Тані відкоркували пляшку лимонаду. Потім бабуся прибрала, а дідусь ліг на диван читати книжку. Таня вкладала ляльку спати, коли прийшла мама. На вулиці було вже темно. Вона дорікнула дідові, що той купив дуже дорогу ляльку, і теж пішла спати. Скоро бабуся померла, дідусь пішов слідом… І якось сталося, що більше в Тані не було днів народження. До тих пір, поки вона не почала працювати у видавництві. А який день народження на роботі? У всіх усмішка до вух, очі холодні, вітання завчені. Гидко.