– Це означає, що ви погані спеціалісти!
– Дайте договорити!
Тік чмихнув і промовчав.
– Ви слухаєте мене? – запитав лікар.
– Так, я вас уважно слухаю.
– У вашому місті, в Харкові, працює лікар, який спеціалізується на апаллічному синдромі, й він розробив свою методику…
– То якого біса ви тільки зараз про це говорите? Не хотіли втратити хорошого клієнта?!
– Хворий – не клієнт, і гроші тут ні до чого.
– Так я вам і повірив!
– Та почекайте!
Тік видихнув:
– Нехай… вибачте…
– Його прізвище Табачний. Ми співпрацюємо, і тільки зараз можемо сказати, що він отримує хороші результати.
– Тоді нехай він лікує Романа.
– Справа в тому, що для цього пацієнта треба перевезти в Харків.
– Раз треба – значить треба!
– Приїдьте – обговоримо.
– Добре, зараз буду.
Караваєв забрав телефон і повернувся до сестри:
– Олю, він каже, що Романа треба перевезти в Харків, там його можуть вилікувати. Поїхали до Олександра Гавриловича.
Оля не відповіла і підійшла до фарфорових статуеток.
– Ти що, оглухла? Поїхали!
– Можеш узяти мою машину, я не поїду. – Вона переставила дві статуетки. – Кого тільки не привозили до нього! Дарма ти метушишся, вже нічого не змінити.
– Дурна ти, Олю! – сказав Тік і вийшов у коридор. – Жоро, ми їдемо! – крикнув він і зняв з вішака свій плащ.
Жора вибіг із кухні з набитим ротом і почав узуватися.
– Поїдемо на Олиному авто, – сказав Тік, одягнувши плащ.
– Вона точно скоро помре? – почув він голос сестри і повернувся.
– Я не пророк.
З кухні вийшла покоївка:
– Василю Максимовичу, а вечеря?
– Потім. – Караваєв відчинив вхідні двері. – Жоро, забери картини, в папір не загортай, немає часу. А ти чекай нас, – сказав він Олі й вийшов з квартири.
– Що це? – здивовано запитав лікар, дивлячись на картини.
– А ви що, не бачите? – запитанням на запитання відповів Караваєв.
– Навіщо вони?
– Щоб Роман дивився і радів.
– Але…
– Ніяких «але». Вони висітимуть тут. – Тік показав на стіну.
– Але ви ж повезете його в Харків.
– Так, повеземо, але не цієї миті?
– Ні, звичайно, – знітився Олександр Гаврилович. – Нам треба щонайменше три дні для того, щоб підготувати пацієнта.
– Ну, ось, три дні він буде дивитись на них.
– Дивно…
Тік підійшов до лікаря і, дивлячись на нього зверху вниз, повільно промовив:
– Ви вірите в… – Караваєв затнувся і махнув рукою. – Ну… в існування душі?
– Це делікатна тема.
– Ясно. – Караваєв склав руки на грудях. – Знаєте, коли стається біда, це питання перестає бути делікатним.
– Добре, – лікар звів обидві руки, – я здаюся. Ми повісимо ваші картинки.
– Це не картинки, це картини художника Дмитра Романовича Лад… Караваєва! Мого онука! Ось так!
Спостерігаючи за лікарем, що схилився над моніторами біля Романової голови, Караваєв узяв телефон. Оля не відповіла на дзвінок.
– Ну і навіщо людині мобільний? – пробурмотів він і знову натиснув кнопку виклику. – Передай Ользі Максимівні, що я їду додому, – сказав він, почувши голос служниці. – Будемо вечеряти.
– Ольга Максимівна пішла.
– Давно?
– Одразу після того, як ви поїхали.
– Ось неслухняна баба, – пробурмотів Тік і заховав телефон у кишеню. – Отже, так, шановний, – звернувся він до лікаря, – готуйте Романа, а мені дайте координати цього, як його, Тютюнника чи як там його?
– Табачного.
– От-от.
Караваєв поїхав тільки після того, як картини повісили на стіни.
– Я вийду біля Паніковського, – сказав він Жорі, – а ти швиденько віджени машину до сестри.
– Швиденько? А якщо затори?
– Вона живе за рогом!
– Не за рогом, а на Хмельницького, – пробурмотів Жора.
Тік узяв телефон, щоб повідомити сестрі, що Жора зараз прийде, але Оля знову не відповіла. Не відповідала вона і з домашнього телефону.
– Знову пішла шопінгом лікуватись! Жоро, зупини машину біля гаража і одразу сюди. Погамаємо – і в Харків, нам тут більше немає чого ловити.
Вже в аеропорту Тік урешті додзвонився до сестри.
– Але, ти, блін, сердечна мамашо! Я їй кажу, сина можу вилікувати, а вона шасть – і в магазини! Чому не відповідаєш на дзвінки? Отже, так: зв’яжешся з тим Олександром Гавриловичем, і коли він скаже, везеш Романа в Харків! Ясно?
– Ти впевнений, що…
– Та замовкни вже, дурна жінко! Чекаю вас у Харкові!
Розділ 9
Караваєв потягнувся і прислухався до хрускоту в плечі.
– Треба було на ніч залишитись у Києві, – поскаржився він, обережно підвівшись із ліжка.
Одягнув халат і пішов у їдальню. Жора, поголений, одягнений і в краватці, лежав на дивані. Побачивши Тіка, він швидко підвівся.
– Доброго ранку, Василю Максимовичу!
– Уже не ранок, а пів на дванадцяту.
– Як це вже не ранок? – заперечив Жора. – У Великій Британії до полудня заведено казати «доброго ранку».
– Ти що, у Великій Британії? Ти в Харкові, у Сокольниках, – мляво промовив Тік, чухаючи щетину.
Двері відчинились, і зайшла заспана Настя.
– Уже прокинулись? – запитала вона, позіхаючи.
– А що, не помітно? – усміхнувся Тік.
– Треба було заночувати в Києві, – дорікнула вона. – Якого біса так перенапружуватись? Тобі вже не двадцять п’ять років! Ти що, хочеш зробити мене молодою вдовою? – Вона насупила брови і суворо подивилась на Тіка.
– Я був зайнятий дуже важливою справою.
– Пообіцяй, що більше не повториться таке, пообіцяй, що лягатимеш спати одночасно з нормальними людьми і тваринками!
– Ти про себе? Я завжди готовий, – коротко сказав Караваєв.
– Ой, який ти нечемний, – вона поцілувала Тіка в чоло. – А ти чого дивишся? – накинулась вона на Жору. – Я тебе просила берегти його?
– Але я ж не можу заперечувати…
– Йому не можеш. Треба було подзвонити мені і доповісти! Я б не дозволила робити такі кінці за один день! Снідати будете?
Тік кивнув. Настя вийшла і гримнула дверима.
– Чого либишся? – запитав Тік у Жори.
Обличчя Жори одразу закам’яніло.
– Я? Нічого.
Жора не витримав і пирснув у кулак.
– Гріх сміятися над закоханим старим дурнем, – без злості мовив Тік.
– Ви зовсім не старий!
– Це правда, я ще доживу до того дня, коли ти попадешся на гачок ось такій… Я тоді тобі все нагадаю. Ти вже гамав?
– Так, – відповів Жора і подивився на годинник. – Але це було давно. Вже час перекусити що-небудь.
– Добре. Перекусимо, а потім в академію. Почекаємо, коли в хлопця закінчаться пари.
Допиваючи каву, Тік знову подзвонив сестрі. Вона не відповіла.
– Доброго дня. – Тарас Олегович одною рукою пересунув стілець ближче до ліжка і сів. – Ми отримали результати стереотаксичної біопсії і одразу зібрали консиліум. Більше чекати не можна. Ми прийняли рішення про радіохірургічне втручання.
– Це допоможе? – запитала Таня.
Лікар зітхнув:
– Ви просили казати вам правду. Так ось – цього ніхто не знає. Антибіотики, які використовуються для лікування пневмонії…
– До біса ваші пояснення! Коли операція?
– Післязавтра.
– Як післязавтра? А запалення?
– Я ж сказав: немає часу чекати. Я запросив оперувати професора Шустова з інституту онкології, він має час тільки післязавтра, сьомого травня.
Таня розгубилась:
– У мене ще… мені треба… Давайте відкладемо.
– Знову ви за своє! – люто крикнув лікар. – Уже відкладали, як могли! Досить!
– Мені треба побути наодинці, – сказала Таня.
Тарас Олегович поставив стілець на місце.
– Я скажу, щоб вам укололи заспокійливе, ви зможете відпочити. А завтра вас підготують до операції.
Щойно Тарас Олегович вийшов, Таня відкинула ковдру і сіла. Здавалось, що замість легень у неї в грудях була колюча зім’ята фольга, настільки боляче було дихати. Намагаючись заспокоїтись, вона дивилась на свої сухі руки, не розуміючи, що це її руки. І гострі коліна, що були вкриті зморщеною шкірою. Все тіло було якимось нереальним і чужим.
Таня висунула шухляду і взяла свій паспорт. Вона довго дивилась на фото і на дату народження і думала про те, що їй ніколи не виповниться сорок років. А залишилось лише три місяці. І ще вона подумала про те, що ніколи не святкувала день народження. Точніше, її розучили його святкувати.
Вона добре пам’ятала, коли це сталось.
Уранці дідусь погодував її та сказав, що сьогодні їй виповниться п’ять років, що це її перший ювілей. «А коли буде другий ювілей?» – запитала вона у дідуся, котрий прасував на кухонному столі її яскраву жовту сукню. «Через п’ять років, коли тобі виповниться десять, – відповів дідусь. – А тепер скажи мені, коли буде твій третій ювілей?» Таня вже вміла рахувати і без проблем відповіла на запитання. Усміхаючись, вони разом порахували до сотні. «Обіцяй, що ти завжди святкуватимеш свої ювілеї», – попросив дідусь, надягаючи не неї сукню. «Обіцяю», – весело сказала вона, і вони пішли до мами на роботу. Дорогою зайшли в магазин, і дідусь купив їй велику ляльку, про яку Таня мріяла ще взимку. Щаслива і горда, вона зайшла в кімнату, де працювала мама, і раптом мама схопила її за руку і потягнула в коридор. У коридорі вона почула, що її сукня погано попрасована, що дідусь неправильно зав’язав бант на голові, і що вона ганьбить маму перед людьми. Дорогою додому дідусь зажурився, що бабуся зранку пішла на базар, а він, старий пеньок, не вміє прасувати і зав’язувати банти. Вдома вже чекала бабуся з обідом і тортом. Вони з дідусем випили по чарочці червоного вина, а для Тані відкоркували пляшку лимонаду. Потім бабуся прибрала, а дідусь ліг на диван читати книжку. Таня вкладала ляльку спати, коли прийшла мама. На вулиці було вже темно. Вона дорікнула дідові, що той купив дуже дорогу ляльку, і теж пішла спати. Скоро бабуся померла, дідусь пішов слідом… І якось сталося, що більше в Тані не було днів народження. До тих пір, поки вона не почала працювати у видавництві. А який день народження на роботі? У всіх усмішка до вух, очі холодні, вітання завчені. Гидко.
"Коли повертається веселка" отзывы
Отзывы читателей о книге "Коли повертається веселка". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Коли повертається веселка" друзьям в соцсетях.