Анастасія Вінник - Коли повертається веселка

– Знаєш, чому в Англії багато психічнохворих людей?

– Ні.

– Тому що там були дозволені шлюби між двоюрідними братами і сестрами. Це ж механізм уповільненої дії. Перша дитина може бути нормальною, та й хіба до певного віку. А нащадки! – Тік сплеснув руками і вирячив очі. – Я на одному англійському курорті такого надивився! Тепер вони, здається, заборонили це неподобство. А тут кровні брат і сестра! Мати рідна!

Він скочив і почав ходити по вітальні.

– Васю, заспокойся. Давай зробимо аналіз ДНК Тетяни і Андрія, а потім будемо нервувати.

Тік зупинився:

– Я вже подумав про це, я знаю, де вона лежить. А як це зробити? Як ти уявляєш взяти у Тетяни зразок?

– Дуже просто, – впевнено відповіла Настя. – Поїду в лікарню і домовлюсь з медсестрою. Теж мені, проблема! Довірся мені.

Тік знизав плечима.

– Чудово! – вигукнула Настя. – Завтра зранку я поїду в Помірки. Ти вже лягаєш?

– Ні, я ящик поклацаю, хочу відключити мозок, бо скоро закипить.

– Добре, сиди клацай, а я подивлюсь в Інтернеті, що треба для аналізу ДНК.

Караваєв уже куняв носом, коли зайшов Жора:

– Я потрібний, шефе?

– Ні, можеш відпочивати, – відповів Тік, дивлячись на екран телевізора. – А, ще одне, в академію ту поїдемо разом.

– А до губернатора?

– До чорта губернатора. Настя поїде в Помірки, а ми завалимося до тих… мордомазів.

– А в Помірки навіщо? – Очі Жори округлились. – Щось трапилось?

– Нічого не трапилось, я хочу бабу одну провідати.

– Фух, – видихнув Жора. – А я вже подумав…

– Ну й дурний, що подумав! – без злості сказав Тік і позіхнув. – Усе, йди, завтра важкий день.

– На добраніч, шефе.

Тільки-но Жора пішов, як двері відчинились і в кімнату влетіла Настя з айпадом у руках.

– Васю, я все дізналась! – Вона підбігла до дивана. – Можна зробити аналіз за кров’ю, потом, слиною, волоссям, – читала вона з екрану, – але волосся треба вирвати з корінцем.

– Не вийде, – заперечно махнув головою Караваєв. – Осока казав, що вона лиса.

Настя задумливо опустилась на диван.

– Тоді… тоді я щось придумаю на місці, – упевнено заявила вона і провела пальцем по екрану айпада. – Ось, дививсь, це Дмитро Ладний, це його сторінка у Фейсбуці, студент Академії дизайну і мистецтв, п’ятий курс, група п’ятдесят два.

Серце Караваєва здригнулося – щось дуже знайоме і рідне було заховане у кутиках очей і усмішці. Він вихопив айпад із рук Насті, сказав: «На добраніч», – і вийшов із кімнати.

Уже світало, коли Василь вимкнув айпад. Він знову хотів закурити, але в пачці було порожньо, а попільничка по вінця заповнена недопалками.

Осока не відповідав ані на дзвінки, ані на смс. Стискаючи в руках телефон, Таня залізла під ковдру.

«Все буде добре», – прошепотіла вона, вдивляючись у зірки за вікном і відчуваючи, що холодний страх заповзає під ковдру.

Зараз вона засне, і завтра все буде добре, просто Михайло десь запхав свій телефон. А може, й взагалі загубив? Таке ж буває. Тоді він завтра прийде до неї і про все розповість. Вона так хотіла в це вірити!

Давно, коли Дмитрик іще був маленький, Таня повірила, що від Роми має надійти лист. Щодня вона, затамувавши подих, зазирала у поштову скриньку, але листа там не було. «Він надійде завтра», – казала вона собі і вірила в це! Минуло два роки, і вона перестала чекати на лист, але раптом зрозуміла, що ця віра навчила її терпіти.

Засинаючи, Таня була впевнена, що побачить Осоку ще до полудня. А якщо не побачить, то поговорить із ним по телефону. Вона заплющила очі, і до неї прийшов спокій, на межі із байдужістю.

Зранку вона прокинулась і підійшла до вікна. Сонце кидало промені на берег озера і газони з молодою травою. Садівник збирав докупи минулорічне листя.

– Доброго ранку! О, ви вже на ногах?

Таня повернулась і побачила медсестру з пластиковим контейнером у руках.

– Розпочнемо із вимірювання температури. – Вона простягнула термометр.

Морозило, чоло було гарячим. Коли медсестра пішла, Таня закуталась у халат, поклала термометр у кишеню і відчинила вікно. Аромат соснового лісу заповнив кімнату. Позаду знову зашаруділи двері. Вона відвернулась від вікна.

На порозі стояв виснажений чоловік. Це був вітчим. З-за його плечей виглядав Тарас Олегович.

– Доброго ранку! – так само бадьоро, як і медсестра, привітався лікар. – У вас відвідувач. Володимире Павловичу, заходьте, чого ви!

Вітчим зробив невпевнений крок до палати і зупинився.

– Привіт, – сказав він, кинувши на Таню погляд.

Таня не відповіла – не тому, що не хотіла, а тому, що не могла поворухнути ані рукою, ані головою, ані язиком. Здавалось, що кров перестала текти по жилах, і серце зупинилось. Воно дійсно зупинилось на мить…

– Поверніться в ліжко, – сказав Тарас Олегович, пильно дивлячись на неї.

– Все гаразд, – не одразу відповіла вона, спираючись рукою на підвіконня.

Володимир Павлович усміхався і з перебільшеною цікавістю оглядав палату.

– У вас тут все за новітніми технологіями, – мовив він.

– Це американське обладнання, поставили півроку тому, – пояснив лікар.

Вітчим нахилився над кардіографом.

– Купили за двадцять тисяч доларів, – з гордістю вимовив Тарас Олегович.

Вітчим розпрямився і поклав руки на те місце, де колись у нього стирчав живіт.

– А в нас усе старе. Ваш головний лікар – справжній герой, на таких, як він, тримається українська охорона здоров’я.

– Ну, що ж, я вас залишу, – мовив Тарас Олегович. – Тетяно, ви міряли температуру?

– Ще ні, збиралась, – відповіла Таня, витягаючи з кишені термометр.

– Негайно зробіть це.

– Так, звичайно, – сказала вона і запхала термометр назад у кишеню.

– Володимире Павловичу, зайдете потім до мене.

Щойно двері за лікарем зачинились, вітчим сів у крісло. Він сильно постарів. Хоч і тоді, коли йому було під сорок, він не виглядав бравим хлопцем, багато курив, любив випити і добре поїсти, а тепер його обличчя було схоже на зморщене яблуко, з якого стирчав гострий ніс. Волосся порідшало, і крізь рідкі пасма просвічувалась шкіра. Він схуд і змарнів, костюм сидів на ньому, як на вішаку.

Вітчим знову ковзнув поглядом на Таню, потер руки і вперся ними в коліна.

– Ну, ось і зустрілись, – мовив він, дивлячись у підлогу. – Мені дуже шкода, що в тебе… цей…

Таня провела рукою по лисій голові і сіла на ліжко.

– Чого мовчиш? – запитав вітчим. – Багато років минуло, вже можна було б забути минуле.

Таня запхала термометр під пахву.

На кілька хвилин запанувала тиша. Вона витягнула термометр і примружилась.

– Скільки? – запитав вітчим.

– Не має значення, – відрізала вона.

Він посовався в кріслі й розстібнув піджак:

– Ми довго тебе шукали.

– Як мій брат?

– Добрий хлопець! – пожвавився вітчим. – Займається будівельним бізнесом у Києві, одружений.

– Я рада за нього.

Знову запанувала тягуча тиша.

– Ти нічого не хочеш запитати?

– Ні. – Таня заперечно похитала головою.

– А я думав…

– Дарма думав. – Вона подивилась вітчиму в очі і не побачила там ані нахабства, ані самовдоволення, лише сум і безнадійність.

На якусь секунду їй стало шкода його, але вона впоралась із жалістю та підвелася з ліжка. Володимир Павлович скочив з крісла.

– Ти куди? – з неприхованим хвилюванням запитав він.

– Мені треба вийти. А ти йди, нам немає про що розмовляти.

– Послухай, я…

Вона зупинилась, не дійшовши до дверей, і подивилась йому в очі.

– Я приїхав подивитись на тебе, просто переконатись, що ти жива, здорова. Я думав, що здорова. Галя сказала, що ти чудово виглядаєш. Це вона розказала, де ти працюєш.

– Ти був у мене на роботі?

– Ну, так. Там я дізнався, що ти в лікарні. Чому не зайшла до мене, у свій дім, а тільки до вчительки?

– У свій дім? – Таня звела брови. – Ти про що?

Вітчим склав руки на грудях, і сум зник з його очей.

– А в тобі нічого не залишилось від блакитноокої дівчинки, – з докором сказав він.

– А в тобі нічого не залишилось від людини. У тобі ніколи нічого людського не було. Йди.

– Ну навіщо ти так? – він вишкірився, показавши жовті зуби.

– Йди! – голосно сказала вона. – Я буду кричати.

– А ось цього не треба, – він погрозив пальцем і прислухався. У коридорі було тихо.

Якби на Тетяниній голові було волосся, воно б заворушилось: за кілька секунд вітчим став тим, якого вона знала все життя.

– Не треба кричати, це зайве, – сказав він. – Я піду, а тобі тут лежати, люди будуть перешіптуватись.

– Мені плювати на людей.

– Ти завжди така була, тобі на всіх плювати.

Тані по шкірі пройшовся мороз.

– Йди!

Вітчим знову ковзнув поглядом по палаті.

– Ну так-так, дуже не затишна остання пристань, а могло бути інакше. Скажи, чого ти досягнула, покинувши рідний дім?

– Про який рідний дім ти несеш?

– Про мій, звісно. Я дав тобі дах над головою, я годував тебе, одягав…

– Давай завершимо цю розмову. Мені зле.

– Зле? Шкода… Мені справді шкода, що ти так нічого і не зрозуміла в цьому житті. Але це і не дивно: тобі немає чим розуміти, в тебе немає душі, серця нема, ти жодного разу не подзвонила своїй мамі. Мені розповіли про твої стосунки з сином. Я не здивований, інакше й бути не могло, ти дочка своєї мами, і нікуди від цього не дінешся, це карма. Знаєш, Олена не згадувала тебе, навіть коли була твереза. Спочатку я думав, що вона не вміє бути відвертою, а потім зрозумів, що це через жорстокість. – Його голос затремтів, і обличчя змінила маска страждання. – Боже! – Він стис голову руками. – Я все життя прожив із жінкою без серця, я віддав їй свою любов, я тебе прийняв, як рідну, а ви обидві кинули мене! – Він театрально заламав руки.