– Ось і молодець, – сказав Тік і набрав номер Андрія Демиденка.

Андрій не відповів.

Тік вилаявся і пішов до гостьового будинку в кінці території. До будинку залишалося метрів п’ятдесят, коли задзвонив телефон.

– Чого тобі? – почувся заспаний голос зятя.

– Виходь, розмова є.

– Я вже в ліжку. Сам заходь, двері відчинені.

– Бігом вилазь зі своєї конури!

Свиня, засрав затишний дім, засмердів перегаром і цигарковим димом, сам не миється, не голиться! Як швидко людина може впасти! Думаючи про це, Тік вдихав свіже повітря, сповнене дощем, на повні груди.

Андрій Демиденко з’явився раніше, ніж Тік дійшов до дверей. Від нього несло перегаром.

– Тобі буха́ти не набридло? – зневажливо запитав Караваєв.

– А що мені ще робити? – заперечив Андрій. – В казино ти мене не пускаєш!

Тік перемістив зубочистку з одного кутка рота в інший, подивився на місяць, що вийшов з-за хмари, і сів на ковану лавку.

– Сідай, але подалі, щоб я твого смороду не чув, – сказав він, гидливо поглядаючи на голі ноги Демиденка, що стирчали з-під плаща.

Андрій опустився на край лавки, закинув ногу на ногу і витягнув пачку цигарок.

– Що сталось? – запитав він, випускаючи дим.

Тік сунув йому під ніс телефон із фотографією на екрані.

– Ти знаєш когось на цьому фото?

Андрій примружився:

– Ні, нікого. Це що, нові працівники мого комбінату?

– Ні, це не твої працівники, – сказав Тік і збільшив обличчя Тетяни Зоріної. – А ось ця жінка тобі знайома?

– Ні, я її не знаю. А що, повинен знати? – дзвінким голосом запитав Демиденко.

– Не тільки повинен, але і знаєш. Розумію, що ти міг пропити весь свій мозок, але ім’я Тетяни Зоріної тобі знайоме.

Рука Андрія здригнулася, і з кінчика цигарки впала іскра. Тік подивився на зятя з неприхованою цікавістю – Андрій настільки зблід, що його обличчя немов було виліплене з гіпсу.

– Бачу, знайоме, – повільно, з передчуттям насолоди від допиту, мовив Тік.

Андрій ковтнув, і це було досить голосно.

– Хто тобі наплів про неї?

– Не має значення. Мені цікаво, що ти наплетеш.

– Це все брехня, я тоді ще по термінах рахував! – запищав Демиденко. – Не виходить! Вона мені не дочка!

Тік завмер від подиву:

– Ти про що?

Андрій повернувся до нього обличчям:

– А ти про що?

Караваєв подивився на нього одним зі своїх вироблених поглядів, і Демиденка здуло з лавки.

– Це все брехня! – викрикнув він, боязко дивлячись на Тіка. – Сам подивись, вона копія мами, мого там нічого нема!

В’яле обличчя Демиденка затремтіло. Потім затрусились і руки, і потім він весь трусився, як листок на дереві перед штормом.

Караваєв спостерігав за зятем із неприхованою цікавістю.

– Теж мені аргумент, – усміхнувся він. – Багато дочок є копіями своїх мам, і що з того?

– Васю, ну подумай, з якого щастя ця Зоріна – моя дочка? – прогудів Демиденко.

– З якого? Це ти мені зараз сам розкажеш, – відповів Тік, відчуваючи, як засіпалась щока.

Демиденко невпевненим кроком ступив до лавки.

– Васю, я їй не батько, ось тобі хрест! – він розмашисто перехрестився. – Я чистий перед Ольгою. – Він часто закліпав, але пустити сльозу, певно, не вийшло. – Васю, люди заздрять нам, ось і хочуть розбити нашу сім’ю. – Він помітно посмілішав і підійшов до лавки впритул. – І зараз… Тобі наплели, що Таня моя дочка, а ти повірив.

– Повірю, коли перевірю, – відрізав Тік.

– Як ти перевіриш?

– Буду робити експертизу ДНК, – сказав Караваєв, дивлячись у скляні незворушні очі Демиденка. – Якщо вона не твоя донька, чого тоді нервуєш? А хто ж мама тієї Тетяни?

– Як хто? – запитав Демиденко. – Ти не знаєш?

– Знаю, – збрехав Тік. – Але мені цікаво від тебе почути.

– Олена Слабкая… Раніше вона була Зоріна.

Від несподіванки Василь мало не проковтнув язик.

– Ой, цікаво дівки скачуть, по чотири штуки в ряд, – погрожуючи пробурмотів він, стискаючи кулаки.

– Васю, ти чого? Все позаду…

– Позаду? За кого ти мене маєш? А якщо вона виявиться твоєю дочкою? Ти розумієш, що накоїв? Що Богу скажеш, коли ласти склеїш?

– Та не моя вона дочка, кажу тобі! Тут я чистий!

– Ага, як новий посуд. – Тік виплюнув зубочистку.

Демиденко притис руки до грудей і повторив:

– Не моя вона донька!

– Голову даєш на відсіч?

Андрій зблід іще більше.

– Ось бачиш. – Тік підвівся з лавки. – Не даєш. Якби я тоді термін не мотав, я б кістки поклав, але Олю б розлучив із тобою, – прошипів він, стримуючи бажання вчепитись руками в горло зятю.

– Я завжди кохав Олю, – сказав Демиденко, боягузливо втискаючи голову в плечі.

– Брешеш, скотино смердюча! Ти не Олю кохав, ти посаду нашого папаші кохав.

– Неправда, я любив і поважав покійного тестя, я його кожен день оплакую.

– Шкода, що не кровавими сльозами, – процідив Тік крізь зуби. – Ану, стань рівно!

– Васю, не треба. – Захищаючись, Андрій викинув уперед обидві руки.

– Стій!

Демиденко опустив руки, і Тік з розмаху вдарив його в щелепу. І одразу почув кроки Жори.

– Все нормально, – кинув він через плече.

Розтираючи кулак, Караваєв ходив туди-сюди перед Андрієм, що скорчився на лавці.

– Але ж ти сволота, – сказав він, дивлячись на голі тремтячі коліна Демиденка. – Таку сволоту навіть на зоні мало коли зустрінеш. Жоро, дай цигарку.

Жора підбіг і простягнув пачку цигарок.

– Розумієш, Андрійку, – сказав Тік, закуривши, – ті кілька разів, що ти борюкався з Оленою в ліжку, за сорок років розбили нашу сім’ю!

– Е, оце не треба, я Олену в Золоте не запрошував, вона сама в усьому винна. – Андрій рукавом витер криваву слину.

– Я не про те, – прошипів Тік. – У Тетяни Зоріної є дитина, можливо, від Романа. Сину двадцять один рік. Якщо це правда, нам потрібно буде щось із цим робити.

Спочатку Караваєв почув булькання, а потім – хрип, після чого Андрій почав гикати. Він намагався щось сказати, але в нього нічого не виходило, та й Тікові було вже байдуже, що скаже Андрій.

Караваєв кинув недопалок у смітник. Перед тим як повернутись у будинок, він довго дивився на гикаючого зятя. І згадав, як колись на зоні один чоловік сказав, що в нього, Тіка, нюх на потвор, а їх треба позбуватися будь-якою ціною. Він завжди знав, що зять – потвора, але так і не зміг позбутися його, тому що будь-якою ціною була любов сестри.

Наближаючись до ґанку, Тік подзвонив Осоці:

– Де лежить Зоріна?

– Ладна?

– Не нервуй мене!

– У другому корпусі. Четвертий поверх, палата двадцять шість. А що трапилось?

– Нічого не трапилось, але вона нічого не має знати. Ясно?

Тік віддав Жорику пальто і зайшов у вітальню. Настя сиділа на дивані, підібгавши ноги. Побачивши Караваєва, вона вимкнула телевізор.

– Чому ти так довго гуляв? Прохолодно, ти міг застудитись.

Тік підійшов до столу з напоями, налив у бокал коньяку і, дивлячись на Настю, залпом випив його.

«Справді переживає, – подумав він. – Що вона знайшла в мені? Старий, лисий, діабетик, ноги хворі…»

Гроші? Не виходить – у нього було багато жінок, закоханих лише в його гроші; всі вони здавались на початку другого року стосунків і викладали все, що в них наболіло: і що вони його ледве витримують, і що їх нудить від нього. І що він скупий і страшний. Багато чого ще вони казали, але він не злився – адже кожна віддавала йому шматочок своєї молодості. Він одразу ж знаходив їм заміну – це було схоже на покупку вітамінів, але вже інших. А з Настею якось одразу налагодилось. Вона нічого не просила – ані грошей, ані дорогого одягу. Це насторожило Тіка: чи не хоче вона одружити його на собі, потім відправити до Бога чи чорта і заволодіти всім, що він мав? Таке трапилось із одним його другом.

Минуло вже чотири роки, а вона досі поряд – ніжна, тиха і чуттєва. І нічого не просить, і усім задоволена. Вона робить йому ін’єкції інсуліну, кожного дня вимірює тиск, а якщо він далеко, то вимагає, щоб це робив Жора. Слідкує, щоб він не їв шкідливого, щоб у міру пив – щоправда, це їй не дуже виходить. Вона перебрала його гардероб, і тепер він виглядає як солідний чоловік шістдесяти років, а не як старий-малий. Усе це, звісно, добре, але його не полишає думка, що настане час – і Настя теж його покине. Можливо, не так, як інші, але все ж таки покине. Він колись жартував на цю тему, але Настя суворо заборонила йому це говорити. Він подарував їй квартиру, сказав: «Якщо хочеш, можеш в тій квартирі відпочивати від мене», – так вона жодної ночі там не залишилась. Він подарував їй машину – так вона ображається, що його возить Жора, а не вона. Він намагався дарувати їй поїздки за кордон, але вона без нього відмовляється їхати. Вони давно разом, і йому страшно навіть подумати, що може її втратити. Але вона ніколи не зможе замінити Катю.

Караваєв сів на диван поряд із Настею, поцілував і взяв її за руку:

– Мені треба поговорити з тобою.

Він розповів їй про зустріч з Осокою, і очі Насті налились сльозами.

– Ти чого? – здивувався він.

– Мені шкода Тетяну, не дай Боже помирати в таких муках. – Настя перехрестилась.

– Ну-ну, моя хороша, не вистачало ще плакати за чужою людиною. Кожну хвилину хтось ласти склеює…

Караваєв подумав і розповів їй про розмову з Андрієм. І запитав: