Він давно так не бігав, і за дві хвилини опинився внизу. Осока вже сідав у авто.
– Ей! – закричав Тарас Олегович. – Зачекайте!
Михайло зупинився.
– Ви добре знаєте сина Ладної? – запитав лікар, підійшовши до нього.
– Не більше, аніж дітей інших співробітників.
– Скільки йому років?
– Здається, трохи за двадцять. Студент…
– Де він живе?
– Тут, у Харкові.
– У Харкові? Дивно, вона вже лежала тут, а він жодного разу не приходив. Ви не знаєте, які в них стосунки?
– Чому ви ставите такі питання мені? Запитайте в Ладної, вона ж мама.
– Не можу. Річ у тім, що вона щойно попросила мене у випадку її смерті не повідомляти синові, спалити тіло в крематорії, а прах зарити під лавкою у парку, в Жовтоводську, це під Києвом. Вона намалювала план парку, лавку вказала. – Лікар розгорнув складений вчетверо папір. – Гроші залишила. І тільки після цього можна сказати синові про її смерть, ось його номер телефону. Вона категорично заборонила дзвонити йому до того…
Осока подивився на папір і промовчав.
– Я вважаю, що це недобре – не казати синові, – мовив Тарас Олегович. – Думаю, ви єдиний, хто може якось вплинути на неї.
Осока скуйовдив волосся і пробурмотів:
– Дурня якась…
– Це не дурня, це хвороба, – зітхнув він, – і медицині вона не під силу, в її мозку вже відбулися незворотні зміни. Може, зателефонувати її синові, нехай прийде? Це ж для нього буде такий удар…
– Удар? – не приховуючи єхидства перепитав Михайло. – Його мама хворіє, а він жодного разу не прийшов! Та пішов він знаєте куди!? Вона не хоче його бачити, і крапка! Слухайте. – Осока боляче стиснув плече лікаря. – Мені треба зараз їхати… це її бажання… це для неї. Зробіть усе можливе, аби вона мене дочекалась, прошу вас.
– Це від мене не залежить.
– Прошу вас!
Тарас Олегович побачив в очах Осоки сльози.
До вхідних дверей лікар розмірковував про ситуацію, що склалася, але тільки переступив поріг, як одразу про все забув.
Якби не такі властивості характеру, він би вже давно збожеволів у стінах цієї клініки, яку всі називали «Помірки».
Аеропорт «Бориспіль» зустрів Осоку мжичкою і сильним вітром, але це не зіпсувало його настрій – у Київ він прилетів не з порожніми руками. Осока вже дещо дізнався. Щоправда, це «дещо» було нечітким, і заради уточнення він мусив зустрітися з одним журналістом.
– Вулиця Володимирська, 51, – сказав Михайло, сівши в таксі. – Скільки звідси їхати?
– Зараз заторів немає, за годину доїдемо, – відповів таксист.
– Чудово. Я можу найняти вас на цілий день?
– А куди вам ще потрібно?
– Можливо, у Жовтоводськ.
– Я не проти.
– Чудово.
Осока дивився у вікно і спіймав себе на думці, що такого з ним ще не було: жодна жінка, окрім мами, не змушувала його так хвилюватись.
Якщо ви прийшли в редакцію о дев’ятій годині ранку і бачите на робочому місці журналіста, це означає, що він просидів тут усю ніч.
Вигляд у Олеся Марценюка, штатного працівника газети «Сьогодні», був ще й який: пожований, розтріпаний і злий. Ноут, що лежав на столі, розповідав про колотнечі, в які потрапляв його власник: на полірованій кришці було жорстко надряпано непристойне слово з п’яти букв. На огорожах і в під’їздах воно красується у варіанті з трьох букв, а тут до нього додали закінчення «ло».
– З’явився – не запилився, – буркнув Олесь, скривившись.
«Печія в нього, чи шо?» – подумав Осока, зняв плащ і кинув на спинку стільця.
– Ми тут говорити не будемо, – сказав Олесь. – Пішли.
Він запхав ноутбук під пахву, цигарку в зуби, штовхнув ногою двері й пішов до запасного виходу в кінці коридору. У коридорі пахло хлоркою і на підлозі ще були де-не-де мокрі плями. Біля сірих металевих дверей, що вели до сходів, стояло чотири пластмасові стільці.
– Бери, – сказав Олесь і схопив крайній стілець із наклейкою «Сьогодні» збоку.
Михайло послухався і взяв такий самий стілець. На двох інших була наклейка «Громада».
Вони піднялись сходами, і Олесь штовхнув білі фанерні двері. Зайшли у маленьке порожнє приміщення з брудним вікном – у курилку.
– Сідай, – сказав Марценюк, відчиняючи вікно.
Михайло поставив стільчик на підлогу, застелену старим потрісканим лінолеумом, і сів.
– Хто замовив статтю? – запитав колега, струшуючи попіл у старе емальоване медичне судно, що стояло на підлозі. Емаль з країв була відбита, всередині лежало кілька недопалків і обгорілий сірник.
– Я не можу цього сказати.
– Можеш не казати, але май на увазі, що замовник тебе підставляє, – багатозначно сказав Олесь. – Він добре платить?
– Ні, це інше, я йому винен. – Михайло зробив наголос на «я».
– А-а! Нюхом чую, твій замовник чудово знає, куди ниточка веде. Йому не потрібен Рома Демиденко, йому потрібний хтось інший. Демиденко не та пташка. – Олесь гидливо скривився. – Дурний ти, раз вплутався.
Його злісна інтонація зачепила Осоку.
– Слухай, не треба свою злість на мені зганяти, – сказав Михайло. – Давай те, що потрібно, і я поїду далі.
– Не кип’ятись, просто ти задзвонив – і все спливло. – Олесь зіщулився, вдавив худі лікті в плаский живіт і нервово затягнувся. – Ти не знаєш, у що вскочив. Це небезпечно.
– Я колись казав тобі: «Це небезпечно, не втягуйся»? Я просто давав інформацію, а ти робив з нею все, що хотів.
– І що в тому хорошого? Подивився на мене: я що, схожий на успішного журналіста? Мені сорок два роки, а я сиджу в цій смердючій багатотиражці й колупаюсь у лайні найлайновіших людей країни. – Марценюк похитав головою. – Якби ж ти знав, скільки навколо гівна! – Він кинув недопалок у судно. – Нехай, як знаєш. – Олесь витер долоні об штани і розгорнув ноутбук. – Розпочнемо з покійника. Рій Максим Степанович, тисяча дев’ятсот двадцять шостого року народження, освіта вища технічна… Біографія потрібна?
– Давай усе, – Михайло простягнув флешку.
– Так, я скидаю все, що маю, решту розкажу. Дай телефон.
Осока витягнув із кишені телефон.
– У тебе один?
Михайло ствердно кивнув.
– Вибач, дорогий, – сказав колега, – дружба дружбою, а ноги порізно.
Він вимкнув телефон, витягнув акумулятор і все це повернув Михайлові.
– Що, все так серйозно? – запитав Осока.
– Я тебе попереджав. – Марценюк усміхнувся, показуючи жовто-коричневі зуби. – Мені за ту стрілянину в Золотому мало башку не відбили. Не жарти, знаєш. І ось, на пам’ять залишили. – Він тицьнув пальцем у лайливе слово на ноуті.
Його рука помітно тремтіла.
– Мстивий, сволото, – процідив Олесь і сплюнув у судно.
– Хто?
Олесь не відповів.
– Ну, давай викладай! – сказав Осока.
Марценюк закурив нову цигарку, випустив кільця диму, почекав, допоки воно розпливеться і, дивлячись кудись поперед себе, розпочав:
– Було це вночі з восьмого на дев’яте травня. Мені подзвонив знайомий мент і сказав, що в Золотому стріляли. Ну, я в машину – і туди. Машину залишив на розі. Підібрався до воріт, а там менти з кимось перешіптуються. Темно було, світло біля воріт не світило… Потім бачу: якась машина у ворота заїхала, а менти розвертаються і їдуть. Я перебіг на інший бік, там якісь кущі, напіврозвалена хата. Телефоную своєму менту, питаю, а він: «Йди звідси». Як так? А отак! Ну, я вирішив: як приїхав, то вже посиджу. Ну, досидівся – ворота відчинилися, а звідти, одна за одною, дві машини. Повз мене проїхали. Очі мої вже звикли до темряви, тому я їх роздивився. Перший «мерс», а за ним «хаммер»…
– Позашляховик?
– Ага. Їх, знаєш, небагато в Україні: раз, два – та й годі. Я обидві машини сфоткав. У мене такий апарат, що в негра в дупі все зафіксує, – з гордістю сказав Марценюк.
– І чиї то машини?
– «Мерс» належить Роману Демиденку. Після тієї ночі Рома твій розчинився у повітрі, зник, про нього ні слуху ні духу. А ось «хаммер»… Сидячи в кущах, я ще не знав, наскільки влип…
– А чому ти влип?
– Не поспішай. – Олесь сильно затягнувся і знову почекав, поки дим не розвіється. – У що я влип, я побачив потім, на фото.
– Що ти побачив? – нетерпляче запитав Михайло, чудово розуміючи, що запитаннями нічого не пришвидшить – така вже була у Олеся манера викладати інформацію.
Марценюк застукав по клавіатурі:
– Я попрацював і отримав номер «хаммера». Ось він.
Осока подивився на текстовий файл.
– А де фото? – розчаровано запитав він.
– Ти що, ніц не второпав? – Колега втупився в Осоку червоними очима. – З ноута все стерли, все, розумієш? Уся робота коту під хвіст. Вся! Архіви, фото, інтерв’ю. Добре, що ноут не розбили. Пожаліли, суки. А цю херню залишили. – Він знову тицьнув пальцем у непристойне слово на кришці. – Я номер з пам’яті записав. Ой, я мало тоді з глузду не з’їхав.
– А ти що, копії не робиш?
– Ні.
– А я кожного вечора роблю дві копії.
– Це ти в нас такий розумний. – Колега блиснув очима і вставив флешку в ноут. – Ось, тут усе, що потрібно.
Він повернув флешку Михайлові.
– А що ти записав? – запитав Осока. – Ти ж кажеш, що все стерли.
– Все, але не все, – самовдоволено відповів Олесь.
– Так чий був «хаммер»?
Олесь знову дістав цигарку і прикурив від попередньої.
– Одного крутого типа, – сказав він. – Знаєш, це єдина справа, у якій я не просунувся ні на йоту. Тільки-но я з’ясував з «хаммером», як до мене зателефонували і попросили не пхати носа не в свої справи. Я, звичайно, розумію, сьогодні всіх підслуховують, але мене це так зачепило! Я розізлився і поїхав у Золоте. Кілька років тому я там за одним суддею полював, на мене навіть собак нацьковували, але це нормальне явище для Золотого. – Він замовк. – Ну, приїхав я, і що? Нічого не дізнався, тільки з сусідом поговорив. Він сказав, що було три постріли, і про мене розповів, як я бігав по вулиці. Я, звісно, не зізнався. А ввечері їду додому, мене під хатою підрізають, витягають з машини… – Його руки знову затремтіли. – Суки!
"Коли повертається веселка" отзывы
Отзывы читателей о книге "Коли повертається веселка". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Коли повертається веселка" друзьям в соцсетях.