Вона вкотре набрала номер телефону, але ніхто не відповів. Перейшла на протилежний бік вулиці, щоб побачити бодай щось, але побачила лише верхівку темного даху. Таня думала над тим, що ж їй робити далі, аж раптом біля воріт із табличкою «Полтавська, 13» зупинилось авто.

Таня побігла до нього. Скло опустилось, і вона побачила вгодоване жіноче обличчя.

– Чого треба? – невдоволено запитало воно.

– Я шукаю Максима Роя і його дочку Ольгу, вони ваші сусіди…

– Не знаю таких, – відрізала жінка і підняла скло.

– Мені дали ось цю адресу: Полтавська, одинадцять. – Таня не відходила від авто, що заїжджало у двір.

Скло знову опустилось.

– Геть з моєї території, зараз собак спущу!

– Будь ласка, допоможіть мені, – молила Таня. – Я приїхала з Харкова…

Але її слова нічого не змінили на ворожому виразі обличчя жінки.

– Мені плювати, звідки ти приїхала, хоч із того світу, – сказала дама, вивалюючись із машини. Під пахвою вона тримала болонку з пишним бантом на голові. Болонка піддзявкувала. – Тобі теж плювати, моя дівчинко, – сюсюкала дама і цілувала собаку в маківку. – Зараз ти поїси, моя лялечко, – заголосила вона і, важко перевалюючись з ноги на ногу, пішла до будинку. – Свєтка! Ми збираємось їсти!

На порозі вже стояла дівчина у фартуху з мереживом.

– Доброго дня, Анжеліко Іванівно!

– Обід!

– Хвильку, Анжеліко Іванівно!

– Ворота зачини!

– Хвильку!

– Вибачте, я шукаю Максима Роя і його доньку, – сказала Таня, коли служниця підійшла.

– Знати нічого не хочу. Вийдіть за ворота!

– А хто може знати?

– Кінь в пальто!

Таня дивилась, як зачиняються ворота, аж раптом її хтось покликав.

– Агов, панянко, кого шукаєте?

На протилежному боці вулиці, біля огорожі, стояв, пахкаючи сигаретним димом, літній опасистий чоловік у ратиновому пальті й каракулевій шапці-вушанці.

– Максима Роя і його дочку Ольгу.

– А навіщо вони вам?

– Насправді, я шукаю Романа, ми разом учились. Улітку буде зустріч випускників, усіх знайшли, а його ніяк не можемо. Я в Києві у відрядженні, ось і вирішила заїхати.

Чоловік кинув недопалок на землю:

– Максим помер п’ять років тому, у жовтні. Я й сам не одразу дізнався. Тут зараз яка мода? Нікому нічого не казати. Під’їхав до воріт, натиснув кнопку – і шмиг у двір! Раніше такого не було, раніше у Роїв життя кипіло, гості приїжджали, шумно було. А тепер тиша. Ось скажіть, як можна було такий будинок покинути? Жили, жили, аж раптом гоп – і все! У них там бур’ян – осьо який! Мені ось так буде, – він провів по горлу кривим пальцем.

– І ви не знаєте, де вони зараз?

– Мені вони не доповідали. Я хто такий їм? Біднота, вони й ніколи не віталися зі мною. Вони багаті, а я ось. – Він тицьнув пальцем за спину, де стояв старий пошарпаний будинок. – Я тут усім як кістка в горлі. Але я свою землю не продам, мій батько тут помер, і я тут помру, і нічого вони мені не зроблять, ці олігархи і депутати!

– Це ваше право – жити там, де ваше серце.

Чоловік примружився:

– А ви розумієте, що до чого.

– А з ким Рої віталися?

– Ні з ким, – заперечно махнув головою. – Тут ніхто ні з ким не вітається, а тим більше Рої. – Він підвів указівний палець. – Максим був великою партійною шишкою. Кажуть, він Горбачова знав особисто, а ця Анжеліка вирішила, що коли влада комуністів закінчилась, то Рої вже бідні й продадуть їй будинок. Пішла вона до них і сказала, що купить. А її так послали, що вона два дні на прислугу кричала, дівки боялись слово сказати. Дурепа вона, не розуміє, що Рої ніколи не збідніють, – він засміявся. – Чорта їй лисого, а не дім Максима, їй до гробу жити в будинку номер тринадцять. Ви б оселилися у будинку з номером тринадцять?

– Навряд чи.

– Вона і до мене підкочувалась, мовляв, продавай, зараз ніхто грошей не має, а в мене є! Але мене не купиш, я їй так і сказав.

Таня подивилась на годинник.

– Дякую, мені треба їхати, усього вам найкращого, – сказала вона і пішла до авто.

– Агов, ви куди?!

Вона повернулась:

– Мені треба встигнути на літак.

Чоловік підійшов до неї:

– Я ще не все вам розповів. – Він багатозначно закашляв і зашепотів. – Минулого травня там стріляли. – Він показав на будинок Роїв.

– Стріляли?

– Ага, вночі. Три постріли, один за одним, і з різної зброї. Ось після тієї ночі стало тихо, немов будинок вимер.

– А хто стріляв і навіщо? – запитала Таня.

Чоловік знизав плечима:

– У цьому селищі все шито-крито… І мало не в кожного зброя є. Раніше як було? Душа і ворота відчинені – заходь хто хоче, все про всіх знали, нічого не приховували. Весілля всією вулицею святкували, і в останню дорогу всі проводжали. Ось у старшого сина Роя, Васьки, було кохання із дівчиною з цього будинку. – Чоловік показав на високу огорожу, поряд із його хатиною. – Усі думали, що одружаться, весілля чекали. А вона раптом гоп – і за іншого заміж вийшла. Прожила з ним трохи, років п’ять-шість, а потім захворіла і померла. Ось так… Пліткували, що відтоді життя Васьки пішло шкереберть. Не в сенсі грошей, звісно…

– А де він живе?

– Не знаю я, це ж давно було, років сорок тому. Знаєте, хто тут жив? – пожвавився чоловік, показуючи пальцем на ворота Анжеліки. – Міністр! – Він знову звів указівний палець. – А тепер? Тьфу! Баба без роду без племені, але з доларами. Так… Як розвалили Совєтський Союз, сюди понаїхав бандитський непотріб із мандатами і понастроював мури…

– А поліція приїжджала після тієї стрілянини? – продовжувала випитувати Таня.

– Приїжджала. Певно, хтось подзвонив.

– І що? Що дізналась поліція?

– Так вони ж мені не звітували! Приїхала одна поліцейська машина, тихенько, без сирен, не так, як у кіно показують. За нею прикотилась чорна машина, велика, як грузовик. – Чоловік задумався. – Ну, ця, така широка, на ній в кіно мафія їздить… А ще артист американський по своїй дачі катається.

– Який артист?

– Той, що губернатором був.

– Шварценеґґер?

– Так, він.

– Машина, може, «хаммер» називається?

– Так-так, «хаммер». Із нього вийшов Васька, син Максима, постояв із ментами, вони про щось розмовляли, недовго. Потім він загнав машину в двір, а ті поїхали. І все – тиша. А потім дивлюсь – виїжджає Романів «мерс» і цей «хаммер». Тільки вони зникли з виду, а он із тієї огорожі. – Чоловік показав на будинок поряд. – Хтось відліпився – і шмиг за ріг. Двері хлоп, мотор загудів – і все. Знову тиша. Ось така історія.

– Я дуже вам вдячна, дякую, – сказала Таня і відчинила дверцята авто.

– І вам дякую, хоч із живою людиною побалакав, а не з телевізором. Бажаю успіхів у пошуках, – чоловік підняв шапку-вушанку.

По дорозі до аеропорту було багато фур, вони їхали в два ряди, і Таня пленталась за ними зі швидкістю не більше сімдесяти кілометрів за годину. Нарешті, після дороговказу «Бориспіль – 50 км» фури з’їхали з траси на північ. Потім спустився густий туман, у якому майже не було видно ані автівок, ані заправок, ані дерев на узбіччі.

У вухах шуміло, повіки і чоло горіли вогнем. У голові свердлила надокучлива думка про те, що вона обов’язково має потрапити на відкриття виставки.

«Якби я тоді плюнула на роботу і приїхала в школу, все було б інакше», – подумала Таня.

І одразу безліч «якби» почали штовхатися в її голові, й кожне з них кричало, що воно найголовніше.

Раптом в очах потемніло, вуха різонув вереск гальм. Світло фар засліпило, і Таня з жахом зрозуміла, що їде по зустрічній смузі й машини сахаються від неї. Вона повернулась на свою смугу і зупинилась на узбіччі.

Ось вона, мовчазна нещадність найстрашнішого ката – совісті. Її можна ігнорувати, можна закатати під асфальт черствості, але вона все одно знайде слабке місце і вилізе на поверхню. І скільки б шарів черствості зверху не клав, вона однаково їх проломить.

Все було б інакше, якби…

* * *

Дмитрику було півтора року, коли він упав спиною на камінь. Таня багато років возила його по лікарях, переживаючи, що в нього виросте горб. Цей страх будив її посеред ночі й змушував бігти в синову кімнату. Але ще більший страх змушував її віддалятись від нього – вона чекала більшої кари.

Вона знала свою провину.

* * *

Живіт уже був досить великим. Голодна і знесилена, Таня йшла з роботи в гуртожиток, і раптом їй спало на думку: треба позбутися дитини, тоді все буде добре. Вона пришвидшила ходу і за кілька хвилин уже стояла на трамвайній зупинці. А за півгодини вона сиділа біля кабінету гінеколога, з болем спостерігаючи інших щасливих мам. Багато з них були з чоловіками.

– Я не хочу родити, – сказала Таня, зайшовши до кабінету.

Лікар уважно подивилась на неї та усміхнулась:

– Це вже від тебе не залежить.

– Зробіть аборт! – крикнула Таня.

– Надто пізно.

– Я відмовлюсь від нього!

– Це твій вибір. – Лікарка знизала плечима. – Але ти до останнього подиху не пробачиш собі цього. Ти навмисно мучиш себе голодом? Сподіваєшся, що дитина помре?

– Ні, я не хочу, щоб він умирав.

– Тоді чому ти така худа? – Лікарка розгорнула медичну карту. – На шістнадцятому тижні ти важила п’ятдесят чотири кіло, на двадцятому – п’ятдесят один, на двадцять четвертому – сорок дев’ять. Ти розумієш, що робиш?

– Мені бракує грошей.

І раптом дитина поворухнулась. Так, як ніколи раніше, – він бився як птаха в клітці. Таня притисла руку до живота.