Жінка випросталась:

– Чистокровної колі тут ні в кого нема, дачники вибирають ротвейлерів або вівчарок.

– Може, хтось у гості приїздив?

– Не знаю… – Вона подивилась на собаку. – Та раз ця псіна така, значить, була тут колі, а в кого – не знаю. – Вона нахилилась до пса. – Але ж ти ладний у мене!

Собака гавкнув і замахав хвостом.

– Але я вчора бачила чоловіка з колі, він місцевий.

– Вчора? – перепитала продавщиця, затуляючись рукою від сонця. – А який він на вигляд, той ваш мужчина?

– У плямистому костюмі, такі військові носять, в армійському взутті, фетровий крислатий капелюх, із мисливською рушницею, з карбованим візерунком на прикладі.

– Піжон, значить, – усміхнулась продавчиня. – Такого чепуруна я коли б побачила, то вже ніколи не забула. Ні, не бачила. Це ж треба, в капелюсі!

До ґанку підійшла жінка, і продавчиня повернулась у магазин.

Таня задумливо дивилась їм услід.

– Ну, їдемо чи будемо стояти? – незадоволено запитала Лариса.

– Мене всі обманюють, або я збожеволіла… – пробурмотіла Таня.

Проїхавши ще одну калюжу, Лариса простягнула телефон:

– За п’ятнадцять дванадцята. Давай, дзвони. Але багато не балакай, у мене мало грошей на рахунку.

Таня набрала номер Олени.

– Доброго дня, це – Таня.

У відповідь вона почула шепіт:

– Запишіть номер.

– Ларо, запиши номер. Лєно, почекайте.

Лариса зупинила машину і витягнула з бардачка шматок олівця і потерту карту доріг.

– Кажи.

Таня продиктувала номер, і Лара записала його на берегах карти.

– Це номер жінки, яка продала нам будинок, – тихо продовжила Олена, – її звуть Ольга Максимівна Демиденко. Сусіди казали, що в неї є син Роман.

– Лєно, дуже дякую.

– Хай щастить.

– Чий це номер? – запитала Лариса.

– Ольги Демиденко, це мама Романа. Я мушу їй зателефонувати!

– Але ж це не мобільний номер, а стаціонарний. – Лара невдоволено поморщилась. – Усі мої гроші згорять.

– Я заплачу!

На щастя Лариси і нещастя Тані, на дзвінок ніхто не відповів.

– Ларо, допоможи мені дістатись до свого авто. У мене кожна година на рахунку…

– Як я допоможу? В об’їзд не вийде, дорога не для моєї тарантайки, та в мене і бензину забракне…

– Перевези мене на човні.

– Я ж казала тобі, що мій човен іще не готовий, його треба обробити смолою.

– На березі є човен ченців.

– Ну, знаєш, я не беру чужого, не спитавши.

– Перевези, Ларо, я тебе благаю! Я не тільки заплачу тобі, а й бензин наллю, там літрів п’ятдесят. Собі залишу тільки, щоб до заправки доїхати. А ти візьми із собою каністру.

Лариса невдоволено нахнюпилась, подумала і зітхнула:

– Нехай, помагати, так помагати.

Коли вони під’їхали до будинку Лариси, її тато підвівся з лавки біля воріт.

– Ви шо так довго? – обурився він. – Обід уже давно охолов.

– Ти ж знаєш нашу дорогу! – відповіла Лара.

– Я її ще з дитинства знаю, гарніше не стала. Щас ворота відчиню.

– Я не буду заїжджати, я відвезу Таню.

– Кудою це ти її повезеш?

– Кудою-кудою! До річки. Їй додому треба.

– Мат-т-ти рідна! – Дід сплеснув руками. – Та в неї вночі температура була за шорок, кудою вона поїде?

– Тато, не чіпайте її, я потім усе поясню, – сказала Лара, прямуючи до сараю.

– Ну, раш так. – Він махнув рукою. – Поїмо і поїдемо. І я з вами прогуляюсь.

Після обіду Таня поклала на стіл гроші:

– Це вам, дякую за все.

Лариса взяла папірці, перерахувала, і задоволена пішла в іншу кімнату.

– Ларо, дай мені, будь ласка, папір, мені треба номер телефону переписати, – крикнула їй вслід Таня.

* * *

Втрьох вони штовхнули човен у річку. Лариса ступила перша.

– Сідай, – сказала вона і поклала руки на весла.

Дід витер піт із чола:

– Шашливо тобі, доцю, не поминай лихом.

Таня обійняла його, зняла туфлі й ступила в човен.

– Нехай вибачать мені брати-ченці, що взяла без дозволу, – сказала Лариса і почала гребти, керуючи човен до протилежного берега.

Авто було цілим, неушкодженим і вимитим дощем. Лара спритно запхала гумовий шланг у бак. Коли дві дванадцятилітрові каністри наповнились, вона витягнула шланг, струсила й обережно повісила на каністру.

– Вибач, коли що не так, ми народ простий, – сказала вона, витираючи руки об кофтину.

– Ти теж мені вибач, стільки клопотів зі мною.

Вони обійнялись, і Лара поплескала Таню по плечах:

– Ну, час рушати.

Таня витягнула з багажника сумку.

– Який гарний колір, я такої бірюзи ще не бачила! – вигукнула Лара. – Певно, дорога?

Таня не відповіла.

– Я питаю, сумка дорога?

Таня кивнула.

– Скільки коштує?

– Не пам’ятаю.

– Не пам’ятаєш! – хмикнула Лара. – А ким ти працюєш?

– Я журналіст.

– А-а, ну, так вам багато платять.

– Не всім.

– Слухай, а ти дійсно бачила свого Рому?

– Так, я його бачила, – відповіла Таня, витягаючи годинник з-під сидіння.

– Таню…

– Що?

– Ти, справді, скоро помреш?

Таня вдягнула годинник на руку і промовчала.

– Може, треба операцію зробити?

– Може, і треба, – нервово відповіла Таня.

– А чому в тебе такий старий годинник? Це ж неподобство.

– Для мене він безцінний.

– А-а… подарунок, мабуть?

– Так.

Лара зажурилась.

– Ти зараз до Харкова їдеш?

– Ні, я їду шукати Рому.

– Жартуєш?

– Я ніколи не жартую.

Лариса шморгнула носом і незграбно торкнулась рукою Тетяниного чола:

– Знову гаряча! Як же ти поїдеш? Боже, що ж мені з тобою робити? На, тримай. – Вона зняла кофтину. – У мене таких багато, бери.

– Не треба, тобі буде холодно.

– Бери, у моєму багажнику повно всякого барахла, я знайду чим загрітись, а в тебе нічого немає. Ввечері холодно буде. Бери, кажу!

– Не треба, в машині є кондиціонер.

– А, ну да, я забула. А в моїй таратайці пічка ледве працює.

Авто завелось із першого разу. Таня поставила телефон на зарядку і хотіла зачиняти двері, але Лариса зупинила її.

– А ось ще… – Вона запнулась. – Може, тобі треба приїхати в монастир? Його тут не просто так побудували, тут було багато дивного, такого, що важко пояснити. Віряни приїжджають здалеку, щоб вилікуватись…

– Я не вірю в Бога, – перебила її Таня. – Дякую тобі за все, але мені треба їхати, – вона стримувала в собі бажання накинутись на Лару, бо та забирає в неї безцінний час.

– Послухай. – Голос Лари тремтів. – Ти така молода, за що тобі таке?

– А ти запитай у свого Бога.

Таня розвернулась і поїхала до шосе. Вона ще довго бачила в дзеркалі заднього виду темну постать. Лариса самотньо стояла посеред темного поля і махала їй рукою.

Таня продивилась повідомлення на телефоні. Сім разів дзвонив Осока. Вона набрала телефон сина, але Дмитро не відповідав.

– Я люблю тебе, – сказала вона, слухаючи гудки.

Завтра об одинадцятій відкриття виставки, і вона повинна туди потрапити.

Таня різко загальмувала і зупинилась на узбіччі. Так різко, що їй посигналили. Усі, мабуть, крутять пальцями коло скроні й показують непристойні жести. І жодному не спала думка, що їй стало зле.

Вона довго борола свій відчай і сльози. Але поборола. Сама, як завжди.

Потім знову зателефонувала Ользі, і знову ніхто не відповів. Пошук в Інтернеті адреси за прізвищем і номером телефону нічого не змінив, і вона подзвонила Осоці.

– Де ти? – вигукнув він. – Я вже другий день телефоную, а ти поза зоною.

– Я під Києвом. Мені потрібна твоя допомога.

– З радістю допоможу тобі.

– Запиши, будь ласка, телефон. – Вона продиктувала номер.

– Чий це? – запитав Осока.

– Ольги Максимівни Демиденко. На дзвінки ніхто не відповідає. Мені потрібна адреса.

– Ти в Інтернеті дивилась?

– Так, але там нічого немає.

– Окей, я спробую пробити по своїх каналах.

– Я дуже сподіваюся на тебе.

– Дай мені п’ятнадцять хвилин.

Таня заправилась і поповнила рахунок Лариси. Коли вона виїхала з заправки, задзвонив телефон.

– Записуй, – сказав Осока. – Цей номер зареєстрований на Максима Роя за адресою: Київ, селище Золоте, вулиця Полтавська, одинадцять.

– Отакої… Це, мабуть, дідусь Романа.

– Якого Романа?

– Не має значення, є номер квартири?

– Це приватний будинок. Золоте – одне із елітних селищ під столицею.

– Знаю.

– Коли будеш у Харкові?

– Сподіваюсь вилетіти сьогодні нічним рейсом.

– Бажаю успіху!

– Дякую, Осоко, він мені зараз дуже потрібний, як ніколи.

* * *

«Жовта преса» писала, що Золоте – це велика кількість приватних ворожих фортець, що змушені стояти поряд. Огорожі в селищі такі високі, що за деякими не видно навіть дахів будинків.

На розі вулиць Полтавської та Зеленої Таня повернула ліворуч і через дві ділянки опинилась біля будинку номер одинадцять із височезним парканом і автоматичними воротами. Вона вийшла з авто і натиснула на дзвінок. Почекала, знову натиснула, але тиша за огорожею була незмінна.