– Так.

– А звідки?

– З Харкова.

– Ну, тут не Харків, тут треба гуляти в іншому взутті.

– Я не гуляю, я тільки-но приїхала.

– Тільки що?

– Так, тільки що.

– З Харкова і без речей?

– Моє авто залишилось з того боку річки.

– А сюди як потрапили? Ченці перевезли?

– Ні, сама переплила.

Жінка і дід повернулись одночасно.

– Так вода ж кришана! – прошамкав дід.

Таня не відповіла, і вони знову втупились у дорогу.

– Заради чого ви так ризикували? – запитала жінка після тривалої мовчанки. – Отак у гості?

– Я шукаю одну людину, його звати Максим, прізвища не знаю, – відповіла Таня, дивлячись на конячий хвіст. – Знаю, що у нього є дочка Ольга і онук Роман.

– Максим? – перепитала жінка. – Він у Градні живе?

– У нього там дача.

– А скільки йому років?

– Думаю, за сімдесят.

– Що ще знаєте про нього?

– Його зять був директором Жовтоводського лікеро-горілчаного комбінату.

Дід ожив:

– Лікеро-горілчаного? Во жа кого треба було виходити, доню, а то пішла жа голь прикатну. І де він тепер? Шукай вітра в полі.

– Жив у Градні один Максим, – сказала жінка. – Відлюдькуватий був і дуже поважний, але він, здається, помер.

– Той, шо супроти продуктового мешкав? – запитав дід.

– Так.

– Звісно, вмер. Тіки його, кажись, не Максимом звали. Хоча, кажись, Максимом…

Таня повернулась на спину і потупила погляд у рвані хмари. Якби не біль по всьому тілу, вона б злізла з воза і пішла пішки – краще пішки йти, аніж отак теліпатись. Та і кобила йшла повільніше, аніж найлінивіша людина.

– Ось, приїхали, – нарешті повідомила жінка.

Таня підвела голову і побачила кілька будинків, що стояли по один бік дороги. З другого боку чорніло оброблене поле. Біля поля стояв трактор, який обсіли ворони, а навколо трактора ходили кури.

– Ось наша хата, з флюгером. Ну як, перепочили?

– Так, перепочила, – збрехала Таня.

Здавалось, коли вона стане на землю, то ще буде теліпатись, як у возі. Кобила пішла швидше і зупинилась біля воріт.

– Скотина, а свою хату знає! – засміявся дід і закректав, коли злізав із воза. – Пішли в хату, треба вас нагодувати, потім до свого Градна пійдете.

– Я дуже вам вдячна, але не маю часу.

– Часу нема? – дід засміявся. – Молода – і туди ж! Часу нема! Шо мені тоді казати? – Розтираючи поясницю і трясучи головою, він пішов до воріт.

Плащ зовсім не підсох, спідниця і жакет були мокрими і бридкими на дотик. Від однієї думки про те, що це треба вдягнути, Таня аж затрусилась.

– Вам треба переодягнутись, – сказала жінка. – По радіо передавали, до вечора буде холодно, навіть мороз може бути.

– Але в мене нічого нема, – зітхнула Таня, вдягаючи плащ.

– У мене є. Як вас звати?

– Таня.

– А мене Лариса. Ось і познайомились. Я чай приготую, вип’єте з малиновим варенням, а то, дивись, і захворієте. У вас губи сині.

Таня подивилась на телефон, вже було по четвертій.

– Дякую, але мені треба йти.

– Як знаєте, – знизала плечима Лариса. – Ходіть, одяг пошукаємо, у нас із вами один розмір.

Стара платтяна шафа із потьмянілим від часу дзеркалом пахла лавандою.

– Здається, вас врятує плетена шерстяна сукня. – Лариса взяла з полиці полотняний мішок. – Десь я маю ще светр з шерсті, напевно, в скрині.

Вона відчинила скриню, і аромат лаванди ще більше вдарив у ніс.

– Мені б взуття зручне, розмір тридцять восьмий, – попросила Таня.

Лариса вийшла з кімнати і повернулась із чоловічими черевиками, плетеними шкарпетками і спортивними штанами.

– Ось, це речі мого сина, все чисте. Він зараз у Києві мешкає, а я ніяк не викину старі лахи. Все думаю, а раптом треба буде. Ось і настав їхній час. Ну, чого стоїте? Вдягайте плаття, у ньому не змерзнете. Светр поки не треба, а то зіпрієте, він теплий, мама додала до нього собачу шерсть. Чекаю вас на подвір’ї, а я тим часом дам кобилі води, а тоді відвезу вас.

– Дякую, я дійду сама, – сказала Таня, одягаючи сукню.

– До Градна не так уже й близько: одинадцять кілометрів. Кобила моя, звісно, стара, ледве йде, але їхати – то не йти.

– Дякую, але у возі дуже теліпає. Вона і справді тепла. – Таня розправила рукава сукні, – і зовсім не кусюча. О, тут і кишені є!

– Матуся плела. Вона була знана майстриня, їй замовлення навіть із Києва приходили. – Лариса зачинила скриню. – Вам вирішувати, як добиратись, але пішки далеко, понад дві години.

– Нічого, дійду. – Таня поклала телефон, ключі, гроші та залишки їжі до кишень. – Ви можете позичити мені парасолю?

Лара зняла з вішака стару чорну парасолю, і вони вийшли надвір. Холодний вітер колихнув дерева.

– Шкода, що ми човен не встигли зробити, – мовила Лариса. – Він у затоці, це поряд. Градно вниз за течією, ми швидко б дістались… – Вона спинилася. – Отже, йдіть дорогою і нікуди не звертайте. Пройдете яр, а коли підніметесь на вершину пагорба, то внизу, біля річки, побачите ваше село. Чекаємо вас на зворотній дорозі. А речі я висушу, не бійтесь, з ними нічого не станеться.

– Я не боюсь.

Вітер дужчав, і з кожним поривом ставав дедалі холоднішим.

– Вечір у квітні завжди такий, навіть сніг може впасти, а зранку і сліду немає. – Лара подивилась у небо. – Не схоже, щоб цієї ночі холодно було. Йдіть, а то до сутінків не встигнете.

Таня подивилась на дорогу. Її сіра звивиста смужка втікала за горизонт.

– Тут у когось є машина? – запитала вона.

– Є, але зараз до заправки не дістатись. У мене є «Жигуль», і що з того? Ось і доводиться кобилкою їздити, її бензином не заправиш… Знаєте, все ж таки светр одягніть. Давайте вашу торбинку потримаю.

Таня віддала Ларисі свій рюкзак і взялась одягати светр. Чи вона різко поворухнулась, чи горловина стиснула голову, але вона раптом відчула різкий біль у потилиці. Вона зняла светр з голови і вхопилась рукою за огорожу.

* * *

Таня стояла на вершині пагорба і роззиралась навколо. Вона не могла зрозуміти, як сюди потрапила. Ну, це, мабуть, перший провал у пам’яті. І, звичайно ж, не останній. Парасолі й рюкзака не було, кишені були порожні. Вона поглянула навколо, шукаючи очима речі, але нічого не знайшла.

Неподалік пагорба текла річка. Вздовж берега стояли дво-і триповерхові особняки, а поміж них виднілись пристані з катерами. З іншого боку річки будинків не було, і аж до виднокола тягнувся густий сосновий ліс. Сонце вже торкалось верхівок дерев.

Таня пішла вниз і раптом почула: «Доброго вечора», – і озирнулась.

Їй усміхався високий сивий чоловік. Йому було за шістдесят років, можливо, навіть за сімдесят, – він із тих чоловіків, яким вік тільки додає чарівності. Одягнутий у плямисту армійську куртку, заправлену в штани з широким шкіряним ременем. Масивну бляху прикрашав тризуб. Взутий він був у високі військові берці, а на голові – франтівський фетровий капелюх. На плечі висіла мисливська рушниця, на прикладі якої вився викарбуваний візерунок. Біля ніг його сиділа шотландська вівчарка.

– Доброго здоров’я, – мовив він, піднявши капелюх.

Риси його обличчя були чимось знайомі.

– Доброго вечора, – відповіла Таня.

– Краса навколо, правда? – сказав він, дивлячись на річку. – Казкова місцина. Все ніяк не можу залишити це місце.

– Так, справді гарно, – підтакнула Таня. – Це Градно?

– Так.

– Ви місцевий?

– Так.

– Ви можете допомогти мені знайти одну людину?

Чоловік уважно її вислухав і, поправивши капелюх, сказав:

– Зрозуміло, вам потрібен он той дім з червоним дахом з черепиці, п’ятий від кута. – Він показав на двоповерховий будинок, оточений соснами. – Там ви знайдете те, що шукаєте.

Він знову підняв капелюх, попрощався і пішов по траві геть від дороги. Граційно перебираючи лапами, колі побігла попереду господаря.

Таня спустилась з пагорба і зайшла в село. Тут дорога була асфальтована і чиста, немов її хтось помив.

«Вулиця Дачна», – минаючи квартал, прочитала вона табличку на стіні кутового будинку, але дачників не було видно. Вулиця зяяла порожнечею, тільки ворони каркали і від річки кілька разів пролунало гукання сови.

Таня повернула на вулицю, пройшла чотири будинки і ось перед нею саме той, з череп’яним дахом – вулиця Дачна, тридцять два.

«Зайти у двір, звісно ж, неможливо», – подумала вона і натиснула на ручку металевої хвіртки.

Хвіртка відчинилась без скрипу. Широка стежка, викладена тротуарною плиткою, вела за будинок, до річки. Звідти віяло ватрою, і внизу, над самою землею, повз її дим.

«Ти побачиш, яка там краса. За річкою будинків немає, тільки густий ліс. Коли сонце ховається за верхівки дерев, а над водою здіймається пара, я сідаю біля річки і мрію. Знаєш, про що я вчора мріяв, коли отак сидів?» – запитав Роман. «Ні». – «Я мріяв про те, щоб об’їздити з тобою увесь світ, а подорож наша розпочнеться з дідової дачі».

– Агов, тут хтось є? – Прислухаючись до тиші, Таня стала на стежку. – Аго-о-в!

Біля будинку вона знову зупинилась і прислухалась. Ще раз крикнула: «Агов!» – і пішла до річки.

Біля ватри, спиною до неї, стояв чоловік. Під її ногою тріснула гілка, і чоловік обернувся.

Тремтячою рукою Таня провела по обличчю, волоссі, поправила светр, плаття. Кров відійшла від голови. Ледве втримавши рівновагу, вона затамувала подих.