– А як іще можна потрапити до Градна?

Водій знизав плечима:

– Ніяк. Місцеві ченці на човні пливуть, коли їм треба в райцентр. Попросіть, вони вас перевезуть, не відмовлять, вони не дачники. Але їх ще дочекатись треба.

– А де вони переправляються?

– Та там, де був міст, де ж іще!

– Я бачила човен на іншому березі. Може, це їхній?

– Може, й їхній…

– А об’їхати ніяк? Довго їхати?

– Годин шість… якщо проїдете. Там зараз хіба трактором або панцирником, а ваша машина і сто метрів не проїде.

Автобус рушив, залишаючи по собі куряву їдкого диму. Таня підняла комір плаща, але це не врятувало від раптового подуву холодного вітру. Як вона могла забути про светр? Ні, чорт забирай, вона не забула – на заправках не продають светрів, а звертати з дороги часу не було. Заховавши змерзлі руки під пахви, вона ходила по дорозі туди-сюди, допоки не намочила ногу в калюжі.

Зла на свою безпорадність, вона копнула колесо, наче воно винне у всіх її бідах. Плакати не хотілося, кортіло лягти на землю і забутись. Але не назавжди, адже ще не все завершено.

Вона сіла в авто і зняла взуття. Вилаяла себе, що нелогічно було брати в дорогу взуття на підборах, витерла ноги серветкою і взулась.

Отже, потрібен човен. Де його знайти? Йти вздовж берега полем по багнюці? Божевільне рішення, та єдине можливе. Вона повернула ключ, натиснула на газ і знову поїхала до знесеного моста.

Роззулася. Пройшовши босоніж в обидва боки не менше кілометра і не побачивши жодного човна, вона повернулась до авто.

Чому життя зажди пропонує їй такий вибір? Чому не залишить її у спокої зараз, коли вона вже не той гравець? Вона поїдала очима другий берег і вдивлялась у далечінь – раптом хтось побачить її й прийде на допомогу? Але навколо не було нікого.

Вона сіла в авто і увімкнула кондиціонер. Солодка втома розлилась по тілу, очі заплющились. Таня згадала, що вночі не стуляла очей, і, вибачаючись сама перед собою за свою малодушність, прошепотіла:

– Я змушена поспати… півгодинки… я всю ніч не спала.

У голові крутилась думка: «Не можна спати, ти втратиш час, якого у тебе немає!»

Вона вимкнула обігрів і вийшла з автомашини. Ні, спати вона не буде, вона відпочине потім. Це не вперше – не спати по кілька ночей, цього разу вона теж не здасться. Тільки потрібно перейти на другий берег. Це ж дрібниця! Це не те, що з фурами – вона не ризикує, хіба що здоров’ям, яке вже нічого не варте.

Таня підійшла до стрімкого берега. Два метри висоти, річка метрів сімдесят, течія досить сильна. Іще б! По річці досі сплавляють ліс. Температура води, мабуть, градусів п’ять. Від протилежного берега до Градна близько двадцяти п’яти кілометрів, вона пішки пройде їх за п’ять-шість годин. Про все дізнається і повернеться назад.

Вона сіла в авто і поїхала на заправку. Там купила поліетиленові пакети, мотузку і канцелярський ніж. Повернувшись до річки, запхала п’ять пакетів один в одний. Сумку заховала в багажник, швидко роздягнулась і поклала одяг і взуття в п’ятишаровий пакет. Також спакувала туди контейнер Оксани Прокопівни, телефон, ключі від авто, гроші й кілька разів перемотала пакунок мотузкою. Холоду вона не відчувала, тому що була сконцентрована на бажанні досягнути своєї мети.

Таня прив’язала пакет до плечей, як рюкзак, і, притиснувшись животом до землі, ковзнула з берега у воду. На метровій глибині вперлась ногами у виступ. Вода не була холодною – вона була крижаною. Настільки крижаною, що обпікала. Таня присіла і, набравши повітря в груди, відштовхнулась від виступу.

Течія тягнула вліво, але Таня відчайдушно протистояла натиску. Не відводячи погляду від човна, вперто гребла до берега. В якийсь момент здалося, що вона не проплила й десяти метрів. І в ту ж хвилину все її тіло зібралось у пружину, і жінка наввимашки подолала відстань, стала ногами на дно. Не відчуваючи ані втоми, ані пронизливого холоду, Таня ступила на берег і дістала одяг із «рюкзака». Одяг був сухим. Вона одягнулась, витягнула пакети, чотири натягла на туфлі, а краї зав’язала на ногах.

Полонені німці на вулицях Сталінграда! Різниця тільки в тому, що на їхніх ногах замість пакетів були шмати. Заховавши до кишені телефон, гроші й ключі від авто, Таня знову зробила з пакета рюкзак, запхала туди їжу і вийшла на ґрунтову дорогу.

До першого хутора вона дісталась за годину. Там було з десять напіврозвалених хат, що стояли з обох боків дороги – п’ять з одного і п’ять з другого. На будинки ці будівлі не були схожі. На лавці сиділи бабуся і великий сірий кіт.

– Доброго дня! – сказала Таня, – Градно там? – Вона вказала рукою вперед.

Бабуся усміхнулась і закивала головою.

Коли позаду залишилось вже три хутори, горизонт розколола блискавка і над головою загриміло. Таня пішла швидше, шукаючи очима сховок, але нічого в полі не було видно. Сильний вітер притис до землі високу траву, і вона побачила щось зовсім не схоже на навколишню природу. Дрібний дощ зірвався з неба, коли вона добігла до дугоподібної залізобетонної конструкції завдовжки в три метри і заввишки в півтора. Дощ линув, тільки-но вона встигла сховатись. Він лив як з відра. Присісти ніде було – дуга стояла на ріллі. На стелі чорніли сліди від сірників. Такі сліди в дитинстві на стінах і стелях під’їздів залишали хлопчаки – запалювали сірник і кидали в стіну, перемагав той, чий сірник приклеювався першим. Отже, це обжите місце, тож потрібно вважати, щоб у щось не стати. Вона роззирнулась навколо, але ніяких купок випорожнення не знайшла.

Присіла навпочіпки і втиснулась підборіддям у коліна. Дощ був затяжний, він міг іти увесь день і всю ніч, а парасолька залишилась у сумці. Задряпало в горлі. Таня кашлянула і притисла долоню до чола. Чоло було ще холодне, але ниючий біль розливався м’язами і поясницею. Це віщувало температуру. Вона зняла з плечей пакет і витягнула їжу.

Їжа… Вона могла бути засобом маніпулювання, приниження і підпорядкування, тому Таня не любила цирк. Стрибнеш з тумби на тумбу – отримаєш шматочок цукру, не стрибнеш – не отримаєш.

* * *

У перший вечір у квартирі вітчима вона захотіла пити і пішла на кухню. Ще не встигла підійти до холодильника, а вітчим уже тут:

– Що ти тут забула?

– Хочу пити.

Він взяв склянку і набрав води з крану. А в холодильнику були пакети з соком, Таня бачила.

Зранку вона пішла в школу без сніданку, оскільки вітчим і мама спали. А ввечері, коли вона була сама вдома, дуже захотілось їсти, тож відчинила холодильник. І раптом на голову впав будильник. Як він там опинився? Таня зібрала уламки і залишила їх у кухні на столі.

Вона вже спала, коли вітчим і мама повернулися додому. Вітчим увірвався до її кімнати і мовчки висипав уламки будильника їй на голову. Зранку знову Таня пішла, не поснідавши.

* * *

Подумки вона подякувала Оксані Прокопівні – сама б вона і не подбала б про їжу. Треба з’їсти лише млинці… ну, можливо, ще яблуко. Повітря, незвичне своєю свіжістю, стимулювало апетит, і руки самі потягнулись за бужениною.

Таня побачила, що майже все з’їла, залишилися тільки один солодкий сирок і шоколад.

Від сидіння навшпиньках ноги заніміли. Дощ усе лив. Вода вже підтікала до ніг. Спираючись руками об стіну, вона перейшла ближче до середини, і вода одразу заповнила сліди від взуття.

Чи є сенс ховатись? Скоро ноги будуть у воді. Треба йти. Таня запхала залишки їжі в кишеню плаща і вийшла зі сховку.

З кожним кроком одяг дедалі важчав. Намагаючись заспокоїтись, вона рахувала кроки, збивалася з рахунку і починала спочатку.

«Я сильна, мені все вдасться», – подумки казала Таня, уже не витираючи воду з обличчя.

Один подвійний пакет зірвався з ніг разом із туфлею, другу вона зняла сама і зупинилась. Немає краю цій дорозі, вона йде в нікуди! В нікуди!

– Боже, чому ти такий жорстокий?! Що я тобі зробила? – закричала Таня.

Загриміло, і яскрава блискавка розрізала небо.

– Хочеш добити мене? Бий сюди! Чого чекаєш? – Вона вдарила кулаком собі в груди. – Сюди! Давай!

Блискавка засвітилась ще раз, але далеко, і дощ несподівано вщухнув.

За ялинником дорога пішла вгору. Стало легше йти – ґрунт був змішаний з піском. На вершині гори Таня сіла на звалений стовбур і палицею зішкрябала бруд зі взуття. Сонце пригріло, повітря стало п’янким. Хотілось спати, очі самі заплющувалися. І склепилися…

Вона прокинулась від шуму. До неї йшла кобила зі скрипучим возом. Поводи тримала жінка у вітрівці та джинсах. Поряд з нею сидів охайний дідусь у грубому светрі й штанях. Його волосся було легке як пух, ворушилось від найменшого подуву вітру. Він усміхався і дивився повз Тетянину голову.

– Стій! Тпр-р-р! – Жінка натягнула поводи. – Доброго дня!

– Доброго, – відповіла Таня, ледве тримаючи голову вертикально.

Сон ще тримав її.

– Ви ж зовсім промокли! Куди це ви прямуєте?

– В Градно.

– Сідайте. – Жінка махнула на віз. – Нам по дорозі.

– Дорога туткайво одна, – хихикнув дід.

Таня сіла.

– Ну, пшла! – Батіг свиснув у повітрі, і кобила повільно зрушила з місця. – Під брезентом є ковдра, вона стара, але зігріє, – сказала жінка. – І кофта там є. Одягніть, якщо не бридитесь. Не бійтесь роздягнутись, тато погано бачить.

Таня зняла плащ і поклала на бік возу. Жакет і спідниця були мокрими до нитки, вона їх теж зняла і вдягнула грубу в’язану кофтину. До поясу закуталася в ковдру і лягла на брезент.

– У вас там дача? – запитала жінка, не обертаючись.

– Ні.

– Ви до когось приїхали?