Увечері Таня сказала мамі, що вона залишила недостатньо грошей. Мама заперечила, що залишила стільки, скільки потрібно, і влаштувала дочці традиційне покарання.

Мабуть, треба було не дружити з Галею, але щось заважало. Це щось було щирістю, яка час до часу виринала у словах Галини, в її вчинках, у міміці й усмішці. У такі хвилини перед Тетяною немов відкривалася завіса, де вона бачила справжній внутрішній світ, не брехливий, не цинічний, і вона хотіла взяти подругу, теж не надто щасливу дівчинку, за руку і піти в цей незнайомий світ разом.


– Ви чули це? Ця нікчема стверджує, що я вкрала у неї гроші! – кричала Галина мама. – Іди звідси! Бачу, тобі мало перепало!

І з її уст посипалась брудна лайка. З поверхів почувся шум, прибігли сусіди.

– Мені треба поїхати на екзамени… – усе ще бурмотіла Таня.

– Іди в парк підзароби! Ти що, цієї ночі нічого не заробила? – Мама Шохи подивилась на сусідів переможним поглядом.

Таня взяла сумки і пішла вниз.

Вона стояла біля стіни в залі очікування, коли до неї підійшов черговий міліціонер і попросив показати білет на проїзд. Таня розгубилась і заплакала, і раптом жінка, що стояла поряд, сказала, що Таня їде з нею. Жінка була трохи п’яною, але міліціонер чомусь цього не помітив і залишив Таню. Їй хотілося втекти на край світу, але втікати не було куди – вона вже була на краю світу. Жінка поглянула на неї каламутним поглядом і запитала, куди вона їде.

– Нікуди… я загубила гроші.

– А куди тобі треба?

– У Київ.

– Скільки тобі років?

– Сімнадцять за місяць.

Жінка усміхнулась і сказала, що купить білет на поїзд, який від’їжджає за сорок хвилин, а Таня відпрацює вартість білету в кафе офіціантом. Таня погодилась.

– Є прикраси? – запитала жінка, коли вони сіли в потяг.

– Ні, – відповіла Таня.

Жінка потягнула комір кофтини:

– Навіть ланцюжка немає?

– У мене немає прикрас.

– А що маєш на завдаток?

Таня знизала плечима:

– У мене нічого немає, відпрацюю.

– Я й не сумніваюсь, але завжди беру завдаток, – невдоволено відповіла жінка. – Знімай годинник.

– Це годинник моєї бабусі, вона померла. Він нічого не вартий, це лише пам’ять.

– Знімай.


Уночі вони приїхали до тієї жінки. В брудній квартирі топтались кілька жінок, яким ще тридцяти не було, на підлозі валялись недопалки, у кухні стояли порожні пляшки з-під пива і горілки та трилітрова банка, майже до половини наповнена каламутною речовиною. Коли власниця квартири наказала показати паспорт, Таня покопирсалася в сумці й вигукнула: «Ой, я забула його вдома! Що ж мені тепер робити?!» Тоді власниця сама обшукала сумку, покрутила в руках іграшку (Таня аж дихати перестала!), перевернула всі книжки і конспекти, повивертала кишені й навіть перевірила стару потерту косметичку.

Паспорт був саме в тій косметичці, під підкладкою. Колись Таня бачила у кіно, як це робиться – треба вивернути косметичку навиворіт, підрізати підкладку і запхати туди паспорт. Потім закрити його картоном, з іншого боку теж запхати картон, ніби він там завжди був, і зашити підкладку – і ось надійний сховок готовий.

Жінка дала Тетяні холодні склеєні макарони. Сама налила в стакан рідини з банки і запалила цигарку. А потім наказала лягати на брудну розкладачку і не рипатись. І ще вона сказала, що допоки пухирі з обличчя не зійдуть, вона буде готувати, мити і прати. І нікуди з хати не виходити, все одно спіймають, бо всю міліцію вона, начебто, купила.

Таня не заперечувала – вона давно мріяла прилягти. Макарони впали у шлунок, як камінь, а сталеві повіки самі злипались. Поклала сумку з речами під голову, лягла на бік і обхопила руками сумку з конспектами. Крізь дрімоту вона чула, як жінки ґелґочуть і сміються на кухні – пиятика тривала. Нарешті компанія розійшлась. Трохи зачекавши, Таня прочинила двері до сусідньої, суміжної кімнати. Там на дивані п’яним сном спала господиня, а поряд на підлозі лежала її сумка.

«Заворушиться – задушу!» – З таким настроєм Таня витрусила на підлогу все, що було в тій сумці, і забрала свій годинник. На ньому була сьома ранку.

Жінка не прокинулась. Таня взяла свої речі, тихо відчинила засиджене мухами вікно і вистрибнула на вулицю. Зустріла двірника і запитала, як їй потрапити до університету і за десять дев’ята вже була під його дверима.

– Що з вашим обличчям? – запитали в приймальній комісії.

– У кропиву впала.

Її поселили в кімнату ще з трьома дівчатами. Завдання не лізли в голову. Таня намагалась учитись, але погано розуміла зміст прочитаного. Дівчата тримались від неї осторонь, і тільки одна з них запитала, чому вона нічого не їсть. Таня відповіла, що її гроші вкрали, і дівчина поділилась із нею їжею. Про пухирі вона нічого не питала. І це було добре.

Уночі перед першим іспитом Тетяні не спалося. Снився вітчим, що кричав і хотів її побити, але між ними наче стояла скляна стіна. Ще снились павуки, що повзали навколо неї та шипіли, як змії. До екзамену залишалась іще година, Таня вийшла з гуртожитку та сіла на лавку навпроти університетського корпусу. Вона вже хотіла заходити в корпус, аж раптом побачила вітчима. Він ховався за одною з колон біля входу.

Не відчуваючи землі під ногами, Таня полетіла в гуртожиток, зібрала речі й сіла в перший автобус на зупинці. Вийшла на останній зупинці. Це був аеропорт.

Стискаючи в руках маленького іграшкового зайчика, вона підійшла до каси.

– Мені дуже потрібен білет, але я не маю грошей. – Вона простягнула у віконце перстень.

Касир задумливо поглянула на неї.

– Підійди до синіх дверей, я зараз вийду, – сказала жінка і гримнула віконцем.

Сині двері відчинились, і касир вийшла до залу. Таня знову простягнула їй перстень.

– Заховай, – мовила жінка. – Куди ти зібралась?

– Не знаю.

– Зрозуміло… Скільки тобі років? У тебе є паспорт?

– Є, мені сімнадцять за місяць.

Касир сумно похитала головою:

– Хто це тебе так?

– Вітчим, – відповіла Таня, дивлячись касиру в очі.

За годину дівчина вже була в літаку, в останньому ряді. Перстень був знову в кроликовому животику, а в гаманці лежало трохи грошей. Стюардеса доторкнулась до її плеча:

– Ти колись літала?

– Ні.

– Не бійся, все буде добре.

Таня вже не боялась, тепер уже все буде добре. Вона в це вірила. А як можна було не повірити, коли незнайома людина повела її в кафе і нагодувала, а потім посадила на літак і сказала, що в Харкові її зустрінуть добрі люди і допоможуть?

Її зустріли і допомогли, і вона стала жити своїм життям, про яке завжди мріяла.

Сумувати за містом, яке її пережувало і виплюнуло, у неї не було бажання. Ностальгії по Жовтоводську не було.

Кажуть, що ностальгія – це поклик води, в якій купають немовлят. Та вода потрапляє до рота, в очі, немовля її п’є, і вона стає його частинкою. Кажуть, що потрібно вертатися до цієї води хоч інколи, щоб усе було добре.

Навіть у найстрашніших снах Таня не могла уявити, що повертається у Жовтоводськ. Для неї харківська вода, не найкраща на землі, стала рідною – це був присмак свободи і щасливого майбутнього, і вона любила її запах. Так після червневого дощу пахне каміння на березі річки. Цей аромат літає в повітрі, допоки каміння мокре, а потім сонце забирає його, залишаючи по собі тепло.

Але у воду Жовтоводська вона не повернеться ніколи.

* * *

Одного разу Тетяна сиділа в човні, прив’язаному ланцюгом до великого корча, і дивилась на річку. І раптом почула дитячі голоси і якийсь вереск. Вона обернулась. Попереду йшла дівчинка, вона зупинилась, поставила кошик і нахилилась до нього. І раптом, у воду, де річка була глибокою, один за одним попадали троє малесеньких кошенят. Все, що запам’ятала Таня, – це сміх і знущання дітей, каміння, що летіло в тих нещасних, які бовталися у воді й відчайдушно боролись за життя.

Таня стрибнула у річку. І мало що пам’ятала потому. Вона тонула і ловила кошенят, аж поки хтось не вхопив її за комір. Це був сусід, котрого всі називали Шпаком, він повертався на човні з риболовлі. Діти порозбігались. Дядько Шпак сказав, що тут завжди топлять кошенят. Усіх їх, порятованих, Таня принесла до себе в сарай, і молоко для них брала в бабусі з сусідньої вулиці.

Кошенята зміцніли, двох вона віддала, а рудого Ромку залишила собі, бо відчувала, що він єдиний у цілому світі, хто її любить.

Любий Ромко… Звісно, його вже немає…

* * *

Таня згорнула щоденник. Спати зовсім не хотілось. Притискаючи зошит до грудей, вона підійшла до вікна. Будинки, занурені в сон, майже голі дерева, дитячий садок, автомобільна стоянка – усе це було, як у дитинстві, але жодних емоцій не викликало. Байдуже вона поглянула на вікна квартири вітчима і подумала, що зараз для неї важливим є цей щоденник, бо зможе розповісти її синові більше, аніж вона сама.

Вона розгорнула зошит, узяла ручку й написала:

«Вибач мені, сину, я нічого не могла змінити. Я люблю тебе».

Ось і все. Більше немає слів.

Дивно – спочатку думаєш, що сказати, а коли настає час, розумієш: слова не потрібні. Якими б вони не були змістовними чи привабливими, вони не можуть передати болю. Особливо болю, назбираного роками, коли позаду ночі без сну, зачинені перед носом двері, порожні та байдужі очі тих, хто за покликом крові й сумлінням був зобов’язаний підставити плече.

Розділ 4

На стіну падали сонячні промені. Таня подивилась на годинник. Десять хвилин по сьомій.