– Де моє місце?

У Тані аж мороз пішов по шкірі. О Боже, як вона могла забути зайняти мамі місце! Вона інстинктивно втягнула голову в плечі, аж раптом підійшла директорка.

– О, шановна Олено Сергіївно, я так рада вас бачити! Ви сама? – Вона вдала, що розчарована.

– Так, Володимир Павлович на роботі, ви ж знаєте його.

– О, звичайно! – Директорка склала долоні, як до молитви. – Він лікар від Бога! Ідемо, ваше місце в першому ряду.

Таня не могла відвести погляд від високої маминої зачіски, яка хиталась і завмирала, і нахилялась до гладенько зачесаної голови директорки.

На середині одного із виступів мама вийшла із залу. Час став в’язким. Таня дивилась то на сцену, то на двері. Під серцем занудило, коли в зал зайшла збентежена прибиральниця і, пройшовши по рядах поглядом, помахала шкільній медсестрі. З залу вони вибігли разом. Таня вийшла за ними.

Те, що вона побачила, перетворило її на камінь. Її мама лежала в коридорі на спині у власному блювотинні, гикала і бурмотіла щось незрозуміле. Золоті смужки ходили ходором на животі, і він стирчав як гора.

Чиясь насмішка за спиною назавжди відрізала Таню від тих, хто вийшов із залу після неї. Вона з жахом дивилася, як під мамою розходиться мокра пляма. Зашуміло у вухах і від потилиці вниз по спині пробіг холод.

Навіть багато років по тому Таня не змогла забути цей стан на межі з божевіллям – хотілось плакати, кричати і одночасно реготати. А ще хотілось зникнути, розчинитись у повітрі, стати невидимою, вмерти, тільки б не бачити ці незліченні очі, що дивились на неї, як дула пістолетів. Вона невпевнено ступила вперед. Натовп немов ножем розрізало, і він розділився на дві рухливі багатоголові частини. Обережно ступаючи, немов на мінному полі, Таня пішла між тими частинами, спустилася сходами на перший поверх, і спазматично хапаючи повітря ротом, вибралася на вулицю. Раптом небо закружляло, асфальт підскочив, і ось вона вже сидить, а обидва коліна здерті до крові.

Після того випадку хтось бритвою порізав її пальто, яке висіло в роздягальні, а на її кріслі намалював вульгарний малюнок. Коли вона була на уроці фізкультури, з її шкільної форми позрізали всі ґудзики. На перерві її не пустили в туалет. Одні дівчата стояли перед дверима, інші тримали двері зсередини і пропускали тільки «своїх». «Йди туди, де твоя мати обісцялась, там і сци!» – сказали їй. Довелось шукати куточок поза школою – і Таня спізнилась на урок.

Вона часто згадувала один випадок: зграя голубів клює і виганяє голуба з кривою ніжкою. На землі хоч і повно крихт від хліба, але кульгавого ніхто до них не підпускає. Зрештою, він полетів геть. Таня дивувалась зграї голубів і намагалась зрозуміти, чому його вигнали. Він же також птах, у нього є крила, і не так важливо, які в нього лапки, бо він усе ж літає.

Тоді вона ще не знала, що означає бути не такою, як усі.

* * *

Двері камери відчинились – і зайшов друг вітчима, голова районного відділення міліції. У руках він тримав пакет.

– Ну, привіт…

– Доброго дня, – відповіла Таня, червоніючи по самі вуха.

– Отже, правди не хочеш сказати? – запитав він, похитуючись на підборах.

Таня різко поглянула на нього:

– Я вже все розповіла!

– А потерпіла написала на тебе заяву. Ти її сильно подряпала. Ну, покажи вухо.

Притримуючи великий сірий халат, який дали замість міліцейського піджака, Таня дивилася вперед.

– У тебе все вухо в пухирях, ти бачила?

– Мені байдуже.

Насправді їй не було байдуже: щока, вухо і все тіло так пекли, що хотілось плакати.

– Довго ще я тут буду? Дядько Семене, у вас що інших справ нема?

Міліціонер зітхнув, і на його обличчі намалювалось невдоволення:

– Тетянко, я не знаю, які таргани живуть у твоїй голові, але не можна ось так починати життя.

– Я і не починаю.

– А це як назвати? – Він тицьнув пальцем у халат. – Ти неповнолітня, розумієш? Ти в камері попереднього ув’язнення, і я маю щось із цим робити.

– Робіть, що хочете, але відпустіть мене, будь ласка. Дядьку Семене, мені в Київ треба, у мене екзамени.

Він зітхнув і подивився на стелю:

– Знаєш, років тридцять тому була така організація молодих стиляг у Харкові – «Блакитна кобила». Члени тої організації закладались на гроші, хто зможе голяка пройтись по вулиці.

– Я ні з ким не закладалась.

– Тоді чому гола в парк прийшла? Ми все обшукали, але так і не знайшли твій одяг.

– Я не пам’ятаю. – Таня схилила голову.

– Дивно, що не пам’ятаєш. – Міліціонер втупився в неї. – А з ким пила, пам’ятаєш?

Вона схилила голову ще нижче.

– Твій аналіз крові показав, що ти випила надто багато. Ти пила не в парку, пляшок ми теж не знайшли, отже, хтось тебе приніс або привів. Згадуй! – Це звучало по-дружньому.

Таня спідлоба поглянула на нього і знову нахнюпилася.

– Будемо бавитись у мовчанку? А я гадав, що з тебе люди будуть. – Міліціонер невдоволено махнув головою. – Знаєш, це може погано закінчитися.

– Я вже це чула.

– Ой, відлупив би я тебе зараз, так, по-сусідськи. Ось, тримай. – Він простягнув Тані пакет. – Вдягни це; не супермодні шмотки, але тобі ж треба в чомусь іти. Вдягайся, я зараз повернусь.

Він зупинився біля дверей і, не обертаючись, мовив металевим голосом:

– Ось що я тобі скажу: якщо не хочеш зіпсувати мені статистику, то тікай із Жовтоводська і не повертайся. А якщо повернешся, то я сам спіймаю тебе і відішлю кудись на задвірки.

Таня розкрила пакет, коли двері камери гучно зачинились. Там був спортивний костюм і домашні капці. Виявилось, що костюм досить таки завеликий, а правий капець спереду мав величезну дірку. Таку дірку можна було протерти хіба дуже великим нігтем.

Дядько Семен повернувся швидко, як і обіцяв. Прямуючи за ним коридором, стіни якого були помальовані в сірий колір, Таня спіймала себе на думці, що їй абсолютно байдуже, як на неї дивитимуться на вулиці.

Вийшовши з райвідділка, вона пішла до Галі. Галя її в дім не пустила. Гримнула дверима перед носом, потім знову відчинила двері й віддала сумки.

– Ну і мармиза в тебе! – насмішкувато мовила вона.

– Можна мені в душ?

– Мама заборонила тебе в хату пускати. Вона вже все знає.

– Нічого вона не знає! – спересердя крикнула Таня. – Будь ласка, Галю, мені треба помитись.

Галя мовчки зачинила двері. Таня пішла на горище і переодягнулась.

На зустріч Рома не прийшов…

До під’їзду, де він мешкав, вона прибігла на одному диханні. Подзвонила у двері його квартири, але ніхто не відчинив.

Цілий день вона просиділа на лавці біля дитячого майданчика, але Романа так і не побачила. І за весь час до неї не підійшов ніхто з дорослих, лише малі діти підбігали і дивились із цікавістю. Бабки біля під’їзду час від часу кидали на неї зверхні погляди, а Таня у відповідь показувала язик. У животі бурчало від голоду. Не було сил поворухнутись, і тяжко було думати.

Таня витягнула з сумки годинник, який подарувала бабуся. «Коли я помру, він буде твій», – якось сказала вона. «Та він і копійки не вартий, – зауважила мама, – його носити соромно».

Одягнувши годинник, Таня озирнулася довкола і побачила машину Романового батька. Вона підбігла до неї:

– Андрію Петровичу, доброго дня, ви не знаєте, де Роман?

– Тримайся подалі від мого сина! – прошипів він, прямуючи до під’їзду.

– Благаю вас…

– Щоб я тебе більше не бачив!

Кілька хвилин дівчина незворушно дивилась на двері під’їзду. Потім пішла до лавки, забрала сумки і рушила на вокзал. Біля каси вона побачила, що в її гаманці немає грошей. Вона перетрусила всі свої речі: конспекти, книжки, одяг, але грошей не було.

Стрімголов полетіла до Галі. Двері відчинила її мама.

– Що хочеш? – злісно запитала вона.

– Мої гроші… – Таня тримала гаманець у тремтячих руках. – У мене були гроші…

– І що?

– Вони зникли.

– А чому ти сюди прийшла?

– Вони були в гаманці, а гаманець у сумці… – безпорадно шепотіла Таня.

Жінка вийшла на сходову клітку, вперши руки в боки:

– Хочеш сказати, що я їх вкрала?

– Я… Я не можу купити білет… Будь ласка…

– Ану вали звідси, шльондро!

Навпроти відчинились двері.

– Чого так кричите? – запитав чоловік у майці.

– Ні, ну послухай! – закричала мама Галі. – Ця шльондра каже, що я вкрала її гроші! Та я ні копійки ні в кого не брала, все своїм горбом заробила!

Хотілось плакати. Думки заплутались, і тільки одне вона розуміла: гроші, які вона збирала кілька років, зникли, і їх потрібно повернути за будь-яку ціну.

– Будь ласка, запитайте в Галі, у мене більше нічого немає… мені треба їхати… у мене екзамени…

Таня ще щось бурмотіла, але з кожним словом вона дедалі більше розуміла, що гроші їй не повернуть. Без сумніву, гроші взяла Галя, це не вперше…

Одного разу Таня прийшла додому з Галею і побачила на столі записку і дрібні гроші – мама просила купити чотири кіло цукру, молоко і сметану. Таня швидко переодягнулась, схопила гроші й разом із Галею побігла в магазин. Як вона здивувалась, коли побачила, що грошей вистачило тільки на два кілограми цукру! Вона ж бачила – там було більше грошей, хоч і дрібними купюрами! Галя сказала, що, можливо, гроші випали з кишені. Вони пішли назад тією ж дорогою, дивлячись під ноги, а Галя все теревенила, що навіть коли б гроші випали, їх уже хтось собі забрав. Розуміючи, що поводиться по-дурному, Таня обдивилась кожен куточок у хаті, навіть у духовку заглядала. І весь цей час почувалася незручно, дивне недобре передчуття змушувало її раз у раз поглядати на подругу. Вона жахалась, помічаючи на Галиному обличчі щось чуже і неприємне. Щойно їхні погляди зустрічались, Галя супилась і всоте заглядала під ліжко та переставляла на підвіконні горщики з квітами.