Тетяна Белімова - Київ.ua

А загалом, у нас чудова родина, навіть взірцева: без мордобою, алкоголю й матюків. От так і живемо…

Ти заходив на мою сторінку. Для чого? Для моєї невимовної радості (не забув! пам’ятає!) чи лише для того, щоб лайкнути мою нову фотку, щоб бездушний комп’ютер видав мені бездушний звіт: «Максу Домбровському і ще вісьмом користувачам сподобалася Ваша світлина»…

А коли я була в Дніпропетровську (у відрядженні), зайшла в Інтернет-кафе (чесно – вдома і в офісі не наважилась би!) і теж відкрила твою сторінку… Як ти цікаво пишеш про Сінгапур! Твоїм друзям подобається і мені теж сподобалося! А ще я подумала: а що, як ти написав це для мене? Щоб я знала, що в тебе все гаразд, що ти тепер маєш нове хобі – дайвінг?

І ще я подумала: може, це і є той самий небесний град, отой Київ – крапка – юа, де Макс і Альона можуть бути разом? Обмінюватися смайликами? Махати одне одному віртуальними ручками? Жити в цьому ірреальному світі разом без болю й туги, нікому не завдаючи прикрощів і смутку?

Моя подруга, в квартирі якої я жила (пам’ятаєш тоді, взимку?), не повернулася, продовжила своє стажування ще на дев’ять місяців, майже до наступного літа. Перед Різдвом, коли випаде сніг, запасний ключ від її квартири я надішлю на Головпоштамт, на твоє ім’я. Всі поїдуть кататися на лижах, а я залишуся… Я залишуся у Києві і щодня приходитиму на ту квартиру. Якщо тебе не буде там до кінця свят, мені доведеться поміняти замок…

Я так хочу, щоб ти пишався мною! Всіма моїми досягненнями! Аби знав, яка я! Яка я насправді, не та брехлива сучка, що бігала до тебе на побачення від чоловіка! Не та, що підставила тебе своїм коханням! А інша – добра, чуйна, любляча… Мені так хочеться, щоб саме ти думав про мене так!»

Сиділа, ніби застигла, втупившись поглядом у монітор, але не бачила написаного, навіть не намагаючись вникнути в це поєднання літер… Рука, що завмерла на мишці, потягла стрілку курсора вгору, де серед функцій електронної скриньки, підсвітилася зеленим, активуючись, команда «видалити». Натиснула. Вимкнула живлення. Зібрала речі й вийшла в коридор одягатися. На столі секретаря у приймальній побачила звичну останнім часом записку: «Альоно Василівно! Зачинивши двері, не забудьте натиснути на червону кнопку сигналізації! Здайте ключ на вахту. Дякую, Аня». Бідна дівчинка! Справді, чому вона має чекати на всіх, хто не встиг закінчити своєї роботи протягом дня?

Осіння вільгість, що проникала скрізь: під пальто, піджак, блузку – аж до голого тіла, до справжніх дрижаків, – особливо неприємна першої миті, коли ще несеш у собі частку тепла з приміщення. Коротенька доріжка до метро враз стала довгою і нестерпною, просто справжнісінька via dolorosa!

Самотня жінка на порожній вечірній вулиці швидко йде вперед, з кожним кроком віддаляючись від офісного центру з його яскравими вогнями – перманентним освітленням, ледь вловним удень і таким феєричним уночі. Ось її вже й не видно – вийшла зі смуги світла, що, ніби чарівне коло, обводить цю модерну споруду. Але ще долинає, все тихіше, стукіт її підборів…

Звичайна автостоянка, яких сотні розкидано по спальних районах міста. Вщерть забита автівками (і це ще не вечір! не ніч, а лише початок вечірнього збору!), а нові знай з’їжджаються, шурхотять гравієм під’їзної доріжки, вписуються в рівні ряди згідно з номерками, чітко стають на свої місця. Ось одна машинка (про такі кажуть – «дамська») стоїть тут уже з літа. Під двірники набилося якогось сміття, колеса напівздуті (бо давно ніхто не їздив, не підкачував). Стоїть такою собі нечупарою серед вимитих і блискучих сусідів. Сирота казанська… Але сьогодні в неї свято: прийшов господар, оглядає свою власність, відчинив дверцята, багажник (навіть капот навіщось відкрив!), вставив ключ – ні! не заводиться: акумулятор сів… Треба тепер знімати, заряджати… От клопіт! Але нащо? Все одно поки що стоїть…

Стоїть. Бо він так і не зміг її продати… Не зміг, хоч і покупці були. Звідки й дізналися? Він оголошень не давав… Може, знайомі розказали чи ці – охоронці на стоянці (от їхнє яке собаче діло? заплачено ж на півроку вперед! то й що, що ніхто не їздить?).

Не зміг продати чи не захотів? Не захотів розстатися з оцим матеріальним свідченням його щастя? Колишнього… Назавжди втраченого… Того, що вже ніколи не повернеться, не відродиться, як ніколи вже не відродиться віра в людськість, у кращу її половину…

Пішов дощ – раптовий і холодний, рясний осінній дощ. Заліз на водійське сидіння. Це здається, чи тут і досі зберігається її запах? Ледь вловний аромат, що сочиться від її тіла, волосся?

Набрав на телефоні її номер. На екрані загорілася зелена трубка:

«Телефон абонента або відключений, або перебуває поза зоною дії мережі»…

А все могло б (і не тільки могло!) бути інакше… Все ВЖЕ інакше.

Ось я прокидаюся (знову не втрималася і заснула… ох уже ця сієста!)…біля басейну. Я прокидаюся біля басейну? Може, це не я? Або я, але все навколо мене – басейн, зелено-ядуче руно газону, рівного й акуратного (бо ми, як і всі наші сусіди, наймаємо цього мексиканця, який за помірну плату раз на два тижні дає лад цій дзеркальній тверді біля дому), під’їзна доріжка до гаража на дві автівки, невисокий, радше символічний паркан навколо будинку, та й сам оцей типовий каліфорнійський котеджик, що відрізняється від решти на вулиці лише рядочком чорнобривців (посіяла їх навесні, навіть не підозрюючи, який вони викличуть фурор і безкінечне й одноманітне «what is it?») – оце все лише плід моєї уяви – зорова галюцинація – сон у сні – дитяча мрія – серіальний наїв – сльозлива белетристика – алкогольний одур – наркотичний кумар?

Я прокидаюся від того, що тінь від парасолі, під якою я лежу в своєму шезлонгу, вже не прикриває мене цілком – ноги знову опинилися в досяжності сонячних променів! І хоча осіннє сонце не так пече, як гріє, певно, мені це таки дошкулило. Тут, у Карпінтерії, в самому осерді Каліфорнії, навіть восени випадають спекотні дні…

Незабаром четверта p.m., як тут кажуть (розумники – все б їм спростити!), і це значить, що в кінці вулиці безшумно з’явиться оранжево-червоний шкільний автобус, ледь припорошений пилом, мов переспілий і трохи перележаний абрикос. А тоді трійко дітей (двоє моїх і Сашин син) із веселим перегукуванням, в якому уривки слов’янських речень намертво зчепилися з германською аналітикою – в смертному лінгвістичному двобої (виживає сильніший!), виваляться просто на дорогу біля нашої хвіртки. А я з Мотею (улюбленим карликовим песиком мого чоловіка) вже чекатиму їх, обійматиму по черзі, розпитуватиму про справи й різні події там, у школі, з якої вони, власне, повернулися.

– Very well? – заглядаю кожному в очі.

– Ye-e-e! Very well! – впевнено салютує кожен із них.

Це театральне дійство для сусідів! Інакше не можна. Інакше тут не живуть… «Very well!» – одна універсальна відповідь на всі питання – вітання – соцопитування – вигуки – звертання, магічна формула американського успіху, пароль і гасло в одній фразі, віддзеркалення «їхнього» мислення, трафарет поведінки, суспільний дрес-код, еталон мислення. А решта – то компетенція твого психолога…

Саша буде близько шостої (звісно, цього довбаного p.m.!). Точний час залежить від того, чи треба буде йому щось купити (якщо я подзвоню й попрошу його про це). З сусідньої Санта-Барбари (тієї самої кумедної Санта-Барбари з безкінечного серіалу!), до якої мій чоловік їздить на роботу, десь приблизно півгодини часу, тож якщо немає справ – о шостій він удома: вечеряє, дивиться новини, готується до пробіжки, іноді рушає велосипедом, а Мотя – його вірний джура – лунким дзявканням сповіщає сусідів про відбуття-прибуття. Я не супроводжую його: ми не можемо кидати дітей самих, поки їм не виповниться дванадцять років (усім трьом!), бо за законами штату Каліфорнія це кримінальний злочин. Сусіди донесуть… у поліцію…

Тепер я точно знаю: не краса врятує світ! Аж ніяк! Його врятує доброта! Доброта, в якої (точніше, в якого!) лагідні й розумні очі і який ніколи не образить навмисно. Хай він вкритий ластовинням, місцями так густо, що на руках і передпліччях воно зливається в суцільне золотисте сяйво, має рідкі зуби й великі залисини, та він не прагне мене змінити, перебравши й перекрутивши кожну грань мого єства – від імені до найменшої хиби чи ґанджу, як такий собі кубик-рубік, і не соромиться, що деталі моєї біографії кинуть тінь на йогу бездоганний (слава Богу, не депутатський і навіть не дипломатичний!) життєпис.

Я зрадила свого колишнього чоловіка двічі. Вдруге, коли почала листуватися зі своїм однокласником Алексом Левковичем (для мене він був і залишається Сашею, і жодні обставини його, а тепер уже й мого американського життя не змусять мене називати його інакше!), розлученим громадянином США. Ані відчай, ані безвихідь мого тодішнього існування в Україні не змусили мене шукати порятунку десь у нетрях Інтернету, слід яких виводив десь аж на берег незнаного океану. Мені просто хотілося жити! Бути хоч для когось цікавою! Аби хоч хтось (хай і надвечір, а іноді вже й глибоко поночі!) радів моїй появі (і мені було плювати, що це лише зелене коло моєї присутності на сайті)!

А потім (майже через рік) він освідчився мені, тоді ще заміжній жінці, і я погодилася… Хай десятки моїх київських знайомих заздрісно шепотіли за спиною, що я купилася на Америку! Не буду спростовувати цих припущень, щоб не вбивати їхньої віри у власну геніальність і обраність! Хай Алла Леонідівна (колишня свекруха) зашипіла презирливо просто в обличчя «ку-у-ур-р-рв-в-ва-а-а!», а потім ще й додала, що «хто зрадив раз – той зрадить двічі!»… Якби вона тільки знала, з якою насолодою я подала заяву на розлучення! З яким задоволенням видихнула на одному пориві просто таки в пику її синочкові: