Згодом Криштоф заснув. Катерина, яка провела півночі без сну, прилягла поряд і задрімала. Проте довго спати їй не довелося. Пробудив її далекий, незрозумілий звук, і, розплющивши очі, вона зрозуміла, що хтось тихо шкребеться в двері. Тихенько, аби не пробудити чоловіка, вона встала й відчинила двері. І побачила перед собою бліде, опухле лице діда Тараса. У нерівно надітій перуці, у брудній лівреї він стояв перед нею з дивним виразом на обличчі, у якому намішалося й провини трішки, й суму, й ще чогось незрозумілого.

– Катре… тобто… пані Катерино, – непевно та похмуро почав він, і до Катерини дійшло, що він зовсім тверезий, чи не вперше на її пам’яті.

Вона зітхнула.

– Чого тобі, діду?

Тарас повагався, позиркуючи на неї совиними очицями, пошкрябав сиву голову під перукою, а потім різко та швидко, неначе боячись передумати, випалив:

– Пані… пані Катерино, я хочу зізнатися.

– У чому?

– У важливому. От мучуся ввесь ранок, усе боюся панові казати, він іще розгнівиться й вижене мене з будинку, а я тут вже так обжився… А потім думаю, а дай-но я пані скажу, ви ж таки добра та й нашого таки походження…

Катерина нахмурилась.

– Щось я тебе не розумію.

Дід Тарас покривився.

– А що тут розуміти? Винен я, пані, і дуже винен у пожежі цій бісовій, бодай не дождати мені…

– Як винен? Тарасе, ти що, підпалив нас?

– Не підпалив, але й не зупинив палія. Хоча, може, якби міг, то й зупинив би… Скажу чесно, хильнув я вчора добряче, так добряче, що не стало сил і до кімнати доплентати. Ну… сів за східцями та й задрімав. Коли – світиться. Я очима – луп, а то Мотря зі свічкою в кухню поскакала, ну, поскакала, то хай і скаче собі, бісова дівка. Щось там бубніла, я вже хотів знову здрімнути, а воно ж ізнову засвітилось. Виходе вона, та не сама, а з якимсь вусатим козаком, і де вона тільки видерла його на кухні. Пішли вони наверх, а мені мов заціпило, треба було б гаркнути, та не зміг, до того мене шинкарська горілка підкосила. Ну я ще подумав, може, лицяльник чи бахур її, погулює дівка потайки від суворого батька. Подумав так і заспокоївся…

Катерина похолонула.

– Діду…

– Дай уже доказати, пані. Не встиг я знову задрімати, як скачуть вони назад, як стадо волів, прогупали до кухні. А мені б устати та добряче поганяти ту Мотрю, аби не ганяла по дому коровою з якимись там козаками, та куди там, клята шинкарка такою горілкою пригостила, що я тільки сіпнувся та назад упав… Та так міцно заснув, що до ранку очей не продер і тоді лиш дізнався про пожежу, й усе зрозумів. Не полюбовника бісова дочка приводила, а палія, от уже відьма чорноока, ніколи не була сподобна мені. – Він перехрестився й застиг перед Катериною, такий уже розкаяний та нещасний, побитий довгими роками пияцтва. – Тепер суди мене, пані, як твоя душа забажає, хоч немає мені прощення.

Катерина похитала головою.

– Що ж мені тебе судити… от не пив би ти!

Тарас старанно перехрестився.

– Ось тобі хрест святий, більше ні краплинки до рота не візьму, нехай хто хоч заливає мене. Досить із мене цієї ночі. На весь вік жалюгідний, що лишивсь, подостатком буде. Більше я ні-ні, Господь і всі святі мені свідки.

Катерина на мить заплющила очі. Господи, невже Мотря ненавидить їх до такого диявольського стану, що й смерті забажала? Невже можливо таке…

– Слухай, пані, – не без вагань почав Тарас, позиркуючи на неї запитливо, – ти б веліла притягнути до свого подолу ту Мотрю, ухопила б за коси та поспитала б у неї гарненько, що то за хлопа вона по панському будинку водила…

– А як не скаже?

Довбуш смачно плюнув собі під ноги.

– А на те ти й пані, щоб притягнути та гримнути так, щоб аж затрусилась, батогом відходити, а зізнання вибити…

Катерина відсахнулась.

– Що ти, діду, я так не зможу!

– Чого це не зможеш? Пам’ятаю, замолоду пан Бронислав таких панянок сюди привозив, не взяв би їх кат, вогонь, а не панянки були. Як гримне! Наші дівки від одного їхнього духу, мов у лихоманці, тряслися. – Він махнув рукою. – Відразу ж воно видно, що якою ти була, такою й лишилась. Не пані ти по духу, хоч і зробилась нею. Із твоєї мачухи й то вийшла б пані більша.

Катерина важко зітхнула.

– Добре, скажи комусь, щоб привели Мотрю.

Дід Тарас крякнув.

– Оце по-панському, – вигукнув він і мало в долоні не заплескав. – Я тебе навчу, як треба робити.

Але вчити Катерину не довелось. Щось прокинулось у ній самій, щось незнайоме й могутнє, пробуджене страхом за Криштофа та жалем за Антуаном. Коли Мотрю, злу та почервонілу, вштовхнув до кабінету сам дід Тарас, Катерина з холодним та величним лицем стояла біля столу чоловіка.

Тарас штовхнув Мотрю в спину.

– Ось, пані, ця мерзотниця…

Мотря свіркнула очима.

– А що я такого зробила?..

– А ти не знаєш? – облудно тихим та спокійним голосом запитала Катерина, зіщулившись.

Мотря відповіла злим поглядом.

– Не знаю я нічого.

– А не бреши! Кого ти вночі сюди приводила, негіднице? – Уже голосніше запитала Катерина, не зводячи з розчервонілого лиця Мотрі напруженого погляду.

Мотря ступила крок назад.

– Куди привела?

– Сюди.

– Господи, дурість яка…

– Дід Тарас бачив… – почала була Катерина, та дід одразу ж перебив її, заскочивши вперед, мов молодий козак. Націлившись у лице Мотрі своїм гачкуватим, старечим пальцем, він нервово замахав ним.

– Бачив, усе я бачив, вража дівко. Як ти з кухні виводила того високого козака, як назад ви з другого поверху бігли, тільки п’ятки блищали, немов чорти за вами гналися…

Мотря зневажливо всміхнулась.

– Бачив він! Та ти, діду, від шинкарської горілки скоро світу білого не побачиш. Пиячити треба менше, бо до самого скоро чорти в гості прийдуть…

– Бачив я тебе!

– Та щоб ти здохнув, старий чортяко! Нічого ти не бачив, очиці залив горілкою й хропів десь на покуті.

– Бачив!

– Нічого ти не бачив…

– Досить! – Твердий голос Катерини змусив Мотрю проковтнути останнє слово. – Я дідові вірю, тож не виправдовуйся, Мотре. Краще скажи, кого водила?

– Нікого!

– Мотре!

– Ой, тільки не треба із себе паню робити, – не втримавшись, вишкірилась Мотря, і Катерина, зазирнувши в її чорні, пронизливі очі, що палали вогнем такої жагучої ненависті, уже не сумнівалась – вона справді впустила в дім палія. І рука Катерини, мов ожила власним життям, раптово піднялась і вдарила Мотрю з такою силою, що чорнява голова Мотрі відкинулась назад, а в очах промайнув звірячий вираз.

– Мовчи, нечестивице! – Гнівно кинула Катерина, дивуючись сама собі. – Хто послав палія?

Мотря відповіла сповненим ненависті поглядом.

– Сотник! – просичала вона, виплюнувши це коротке слово, й умить лице Катерини перемінилось. – Що заклякла, ясна пані? – У голосі Мотрі сковзнула насмішка. – Твій старий пузатий коханець заплатив мені, ох і й щедро заплатив, аби ти здохла, а разом із тобою й пан. Заслужив він це, бо мого кохання вірного наче й не помічав, а тебе, злидню босоногу, як той дурень, у покої привів, до вінця повів…

Катерина зіщулилась.

– Де він?

– Хто?

– Сотник!

– А я звідкіля знаю. Мене той козак найняв, аби я тебе із світу зжила, а більш нічого не казав. Та я б і задаром на таке діло погодилась, аби не бачити пик ваших огидливо-щасливих…

Катерина палахнула очима.

– Досить! Замкніть її, діду, десь, аби тільки очі мої не бачили! – Кинула вона дідові Тарасу й навіть не поворухнулась, коли той вхопив під руку розлючену Мотрю та потягнув з кабінету. Постояла так із хвилину, а потім упала на диванчик і заридала.

8

Антуана поховали третього дня на пагорбі над Кагамличкою, поряд із могилами графа Бронислава та його матері, старої графині-польки Магди Гнатовської.

Ірина Саввівна, стихла та змарніла, довго дивилась на пагорб із чорної вологої землі, що виріс над тілом її коханого, але не плакала. Скорботними, сухими очима поглянула вона на застиглу Катерину й гірко зітхнула.

– Ось і закотилось моє сонце, – безживним, тихим голосом промовила вона. – Уже нема мені чого чекати від життя, бо я втратила його, загубивши Антона. Я втратила жагу до життя, яку мала поряд із цим білявим хлопчиною. Мене засуджували за нього, неславили, а я просто кохала його, не зважаючи на вік, кохала, як нікого у своєму житті. Пустун, який полюбляв багато базікати… а мав таке серце, таку хоробрість!.. – Вона похитала головою. – Поліз у те пекло, ціною власного життя врятував мого сина й виконав євангельську заповідь – поклав життя своє за іншу людину. Ось тобі й пустун.

Пані Гнатовська постояла мовчки, а потім обернула до Катерини бліде, змарніле лице.

– Я багато передумала за цей час, – тихо провадила вона далі, – і вирішила, що вже не повернуся до свого звичного життя. Можливо, прийму постриг, спробую замолити свій гріх. І його. – Вона слабко хитнула головою на пагорб. – Але на мені провина більша, бо то я звабила це дитя, увела його в блуд. Він скільки разів пропонував мені взяти шлюб, а я все боялась, сама не знаю чого.

По деякім часі, відчувши якусь внутрішню незрозумілому спонуку, Катерина покликала в чоловіків кабінет Максима Злотника, єдину людину, якій могла довірити все.

Він з’явився за декілька хвилин.

– Щось сталося, Катерино Гнатівно?

Катерина відповіла йому прямим поглядом.

– Я хочу, щоб ви знайшли сотника Яковенка.

Злотник прокашлявся.

– Ви впевнені?

– Упевнена.

Злотник помовчав, раз у раз позираючи на її застигле лице, а потім важко зітхнув.

– Я згоден, але мені знадобляться дужі хлопці, із десяток або й більше, та зброя.

Катерина обернулась до дверей.

– Тарасе!

Довбуш висунув у двері серйозне, тверезе лице й запитав:

– Кликали, пані?

Від того нещасного ранку дід Довбуш вже мало скидавсь на того завсіди п’яного Тараса, яким він був доволі довгий час. Він став іншим і бігав тепер від шинкарки з її горілкою, немов шкідливий кіт від господарського віника. Провина за те нещастя вплинула на нього настільки, що він ходив тепер по будинку, наче й не він, чемний зробився, виправ добре свою завжди брудну ліврею і… полюбив Катерину. Віддано полюбив, як пані свою, яка не засудила його суворо.