Дарина Гнатко - Катерина

Принесли гарячу воду для Катерини, й Ірина Саввівна, пробачившись, вийшла з кімнати. Катерина поглянула їй услід трішки здивовано, бо не чекала від свекрухи такої відвертості. Не впускала вона її досі до свого серця та вже чи й упустить. Похитавши головою, Катерина поспішила позбутися своєї розірваної сукні, опустилась у гарячу воду й наказала Мотрі, яка застигла поряд із рушником:

– Можеш іти!

Мотря поклала рушника на стільчик і мовчки вислизнула геть, зиркнувши недобрим оком.

Потім Катерина, як та справжня пані, смачно попоїла, дивуючись, ізвідки ж узялась у неї та жага до їжі, потому здумала спуститись до вітальні, але через галасливих гостей, яких, схоже, мало обходило її зникнення, вирішила залишитись у своїх покоях і тут дочекатись повернення Криштофа. І чекала вона того його повернення, і боялася чомусь трішки. А ну ж як відмовиться він од неї, а ну ж як не повірить, що не встиг сотник торкнутись її жадібними пазурами? Вона ж того просто не витримає, не витримає відчуження Криштофа.

Даремно прочекала вона його того вечора. Криштоф не повернувся, і Катерина вперше зосталась у їхньому великому ліжку сама. І довго лежала без сну, сумуючи за чоловіком, і ця розкішна постіль здавалась їй холодною та незручною без тепла його великого тіла. Та то вона вже вередувала по-панянському, бо звикла засинати й не в таких розкошах, а на твердій долівці, бо намориться бувало так, що впаде, аби куди впасти, не помічаючи холодного долу під собою.

Уранці вона поснідала на самоті, бо що пані Гнатовська, що гості ще солодко спали. І знову сум охопив Катерину, бо ранки такі належали тільки їм із Криштофом, вони завжди снідали вдвох… він нахилявся раз по раз до неї, цілував і всміхався.

– Криштофе, – прошепотіла Катерина в тишу й відчула, як по щоці покотилась одинока сльоза суму.

До їдальні увірвався дід Тарас.

– Ну що, пані графине, солодке будеш?

– Ні.

Тарас зіщулився.

– А чого?

– Не хочеться, діду.

Дід вдоволено крякнув.

– Еге, за паном сумуєш?

Катерина зітхнула.

– Сумую.

Дід Тарас помовчав, пожовуючи тонкогубого свого рота й зиркаючи недобре, а потім і просичав:

– Ну, сумуй, сумуй, бо все то ти винна, не було чого перед тим сотником хвоста розпускати, вабити його.

– Не вабила я його.

– Ага, розказуй.

– Діду, ну чого ви до мене мов той реп’ях прилипли?

Тарас похмуро насупився.

– Чого-чого. А чи знаєш ти, пані кріпачко, що я пана вже встиг, як рідного сина, полюбити, що для мене він уже не просто пан, а як рідна людина. А через тебе помчав він не відомо куди. А що ти скажеш, як ті харцизи вб’ють нашого пана?

Катерина похолонула.

– Діду, що ти таке кажеш?

– А правду кажу! А що, коле правдонька в оченята?

Катерина заплющила очі, уявивши на мить, що цей дід має рацію й Криштофа справді вб’ють. Що ж вона тоді робитиме на цьому світі без нього, як зможе жити без коханого? Ні, нехай уже кине її, відмовиться від неї, побереться з пані Настунею, та тільки лишиться живим, нехай не для неї живим, для іншої, то пусте. Аби був живий…

Вона зле поглянула на Тараса.

– Діду, піди геть!

Тарас аж підскочив на місці.

– Ич, розпаничилась, «діду, піди геть». А не піду, ти мені зараз не пані, а так, не знати й хто. Без пана я тебе не визнаю, я підкорятись згоден лише пані Ірині Саввівні…

Відповісти на цю зухвалість діда Тараса Катерина не встигла, бо знадвору почувся галас і до їдальні увірвався радісний, із пошкрябаним лицем Франц, який заторохтів геть незрозуміло.

– Катарін, там є… є чоловік ваш.

Катерина скочила на ноги.

– Криштоф?

Франц щасливо захитав головою.

– Ага.

Птахою полинула вона до дверей, відштовхнула капосного діда й, не чувши ніг під собою, вискочила з дому. Очі її відразу ж натрапили високу постать Криштофа, який швидко рухався назустріч.

– Криштофе!

– Катарино!

Вони зустрілись посеред двору, і тендітна маленька графиня птахою пірнула в розкриті обійми свого коханого, високого та вродливого графа. Теплі рідні губи відразу ж заволоділи вустами в палкому поцілунку, руки, ті великі, теплі руки коханого, обійняли її, пригорнули до дужого тіла, щоб уже ніколи й нікому не віддати. Катерина, заплющивши очі, пристрасно цілувала Криштофа у відповідь, бажаючи стерти його поцілунком неприємні спомини про ненависні пестощі сотника, про його жорстокі та небажані поцілунки, про ту страшну ніч, коли вона лишилась із ним наодинці, коли кинув він її на хутро високого ліжка.

Криштоф притулив її міцніше.

– Я мало не збожеволів від страху за тебе, – прошепотів він тихо, цілуючи її в гладке чоло й погойдуючи в обіймах.

– Я… зі мною все гаразд.

Темні очі Криштофа зазирнули в її золотаво-зелені.

– Гаразд? Катарино, серце моє, як же може бути гаразд, коли ти вскочила в лабети волоцюг. Ти не уявляєш собі, що я пережив, коли прибіг із села твій брат і почав кричати, що тебе впіймали в полі якісь пройдисвіти. Та я мало не побив його за ту кляту звістку. Для мене світ мов потемнів відразу, я нікого й нічого не бачив, а серце пекла думка, що то той пузань тебе викрав, тільки він. – Узявши її за підборіддя, Криштоф наполегливо зазирнув в її збентежені очі. – То ж був той сотник Яковенко, справді ж, Катарино?

Катерина знехотя хитнула головою.

– Справді!

Лице Криштофа закам’яніло.

– Я власними руками задушу негідника.

Катерина налякано вхопилась за нього.

– Ні, Криштофе, не треба, не чіпайте його!

– Не можу, люба.

– Він страшна людина, – швидко заговорила Катерина, уп’явшись побілілими пальцями в білий шовк його сорочки. – Прошу тебе, Криштофе, не чіпай його, заради мене, не чіпай, я й так натерпілась, допоки дочекалась тебе назад. Господи, та це була чи не найжахливіша ніч у моєму житті, коли я лежала на тому одинокому холодному ліжку й не могла знати, куди подітися від страху за тебе. – Вона так розхвилювалася, що заговорила до нього на «ти», і дрижала вся так, що Криштоф ледве міг її втримати.

– Катарино, люба, заспокойся!

Катерина хитнула вперто головою.

– Ні, не зможу я заспокоїтись, допоки не пообіцяєш, що не станеш чіпати сотника та його волоцюг.

– Люба, він заслужив на покарання.

– Його Бог покарає.

– Але ж я покараю його швидше.

– Я не переживу, якщо з тобою щось станеться, – тихо призналась Катерина, здіймаючи на чоловіка налиті слізьми очі. – Будь ласка, Криштофе, не розривай мого серця, не шукай помсти сотнику.

Граф глибоко зітхнув.

– Добре, хоч як мені важко це зробити, я не шукатиму більш можливості помститись сотнику. – Він поцілував заплакані очі дружини. – Тільки ти більше не плач через цього негідника, добре?

Катерина всміхнулась йому скрізь сльози.

– Добре.

Криштоф поглянув на будинок, із якого назустріч йому вже поспішала пані Гнатовська, і ледь помітно покривився. Проте був досить привітний із матір’ю, коли вона зупинилась поряд.

– Кириле, ти повернувся?

– Як бачите, мамо.

– Я рада, а що вже дружина твоя рада! – Вона озирнулась навкруги, але, не помітивши Антуана, ураз спохмурніла лицем. І Катерина подумала про те, що пані далеко не байдужа до свого молодого коханця. Ірина Саввівна, намагаючись приховати тривогу, запитала. – А де ж Антуан?

Криштоф указав рукою в бік поля.

– Збирає для тебе квіти.

Пані Гнатовська зашарілась.

– Ой! – Зніяковіла вона. – Господи, він ще така дитина.

Криштоф знизав плечима й повів дружину до будинку. Не спавши дві доби, запилений і брудний, він минув їдальню, піднявся з Катериною до своїх покоїв, зачинив за собою двері, обійняв її посеред кімнати, притуливши міцно-міцно, і застиг так у мовчанні, мовивши тільки:

– Унизу нам не дадуть спокою.

Катерина лише хитнула головою та поклала її йому на груди. Вона насолоджувалась близькістю, намагаючись не думати про те, що він може запитати в неї, що зробив із нею сотник. І Криштоф поки що мовчав, просто гойдав її в обіймах, мов упевнювався, що вона жива та поряд із ним, що із нею все гаразд.

А потім він тихо запитав:

– Він, цей покидьок… він скривдив тебе?

Катерина відкрито поглянула йому в очі, щоб у них він побачив відповідь, побачив, що чиста вона від сотникового бруду, і додала словами:

– Ні!

І він повірив. Він поцілував її так солодко, так міцно пригорнув до себе й прошепотів, зазирнувши в очі:

– Подаруй мені сина, Катарино!

Червень поволі змінився липнем, гості пані Гнатовської й не думали їхати з Борисів, і поступово Криштоф із Катериною звикли до цих веселих молодих людей.

Сама ж Катерина за час подружнього життя, нехай і короткий, просто-таки розквітла й квітнула далі. Вона дедалі менше ставала схожою на ту забиту, обірвану та геть утомлену Катерину, якою була ще якийсь місяць тому. Ні, не відразу, а поступово замість пригніченої кріпачки з’являлася горда постать справжньої пані. День при дні виривалася вона з тісноти простої селянки, являючи себе світові та очам захопленого Криштофа.

Мальки жили тепер у великій хаті, робота вся лягла на Килину, бо Назар із Домною відразу ж відокремились. Та Килина не довго сама батрачила, знайшла якусь сирітку в Опришках, яка тепер замість Катерини гнула на неї спину. Ярина повернулася до батьків, але призналась Катерині, що, як мине час, побереться зі Злотником. А сотник остаточно зник із села, хата його стояла пусткою, одначе Катерину ніяк не полишала думка про те, що він іще повернеться, повернеться, щоб помститись.

Минув якийсь час, аж ось Ірина Саввівна вирішила, що їм уже пора вертатись до Києва. Увечері влаштували прощальну вечерю на повітрі, було гучно та весело, вечір стояв теплий, тож засиділись до пізніх лягів. Друзі Гнатовської насолоджувались тим вечором уповні. Стояв такий галас, що згодом, налякані, позмовкали й цвіркуни в садку. Антуан із Іриною Саввівною то співали пісень, то жартували, від часу до часу вибухаючи гучним, веселим сміхом.