Дарина Гнатко - Катерина

– Катеринко, прийшла-таки! – защебетала вона, підходячи близько до столу й оглядаючи його. – От дякую, бо ж я думала, чи не погидуєш ти вже нами, злиднями нещасними.

Домна покривилась і відійшла до печі, а мачуха, й далі вуркочучи голубицею, почала зносити до столу пляшки з наливкою. І дивно було Катерині, і незвично без діла сидіти в батьківській хаті, бо звикла вона тут і хвилини вільного часу не мати, завжди для неї була якась робота, а зараз панею сидить на лаві, спостерігаючи за тим, як мачуха збирає до столу, виймаючи з глечика зі смальцем домашню ковбасу та кров’янку.

За декілька хвилин до хати увійшов батько. Натомлений, із запітнілим і припалим пилом чолом, він важко опустився на лаву біля порога й аж потім побачив доньку. І відразу ж устав.

Катерина теж підвелась.

– Здоровенькі були, батечку!

Малько зніяковіло обтер брудні руки об грубі штани.

– Здорова й ти будь, пані, дочко!

Катерина захитала головою.

– Та яка ж я вам пані, батьку. Я ж Катря ваша, і якою була, такою й залишилась.

Малько прокашлявся.

– А не скажи, Катеринко. Ти зараз зовсім інша, й убрання на тобі он яке багате, й лице в тебе змінилось, сила в ньому невідома з’явилась, мов панство в кров твою кріпацьку увійшло.

Килина роздратовано стенула плечима.

– Ну чого ти, старий, доскіпуєшся до дитини? Нехай уже сідає пригощатися, обід холоне. А сам умивайся, клич Назара, і сідайте також.

Обід той пройшов так, як не проходив ще жоден обід у бідній господі Гната Малька. Що смачно було, на те вже нічого не скажеш, а що вже Мальчиху годі було впізнати, такою вже ясочкою звивалась, що здавалось, не вона то була, а інша, просто схожа на неї людина. І цокотіла вона до Катерини приязно, і з Домною була ласкава, та Катерина знала, що все те не зі щирого серця, а з бажання мати й нову господу, і милість якусь від її пана-чоловіка, тому й залишалась досить холодною до лесток мачухи, розмовляючи здебільшого з Домною та батьком. А батько й далі почувався поряд із нею трішки напружено, бо для нього була Катерина вже не простою дівицею, власною дочкою, а пані, а до панів у кріпаків особливе ставлення, ніколи вони не були до них близькі. І здавалось, що єдиними, хто діставав від цього обіду задоволення, були діти, які за обидві щоки маламурили смачні, такі рідкісні для них наїдки, що баба приготувала для Катрі, та Катря їх майже не торкалася, так, поклювала трішки то того, то того. А коли все закінчиться, мали вони від баби наказ повести Катрю за село, показати мале вовченя, що його подарував Михасикові якийсь невідомий дядечко.

І ось, коли скінчився вже той обід, Михасик, який був серед малих за старшого, та ще й дядьком їм доводився, смикнув Катерину за рукав дивного одягу, забувши геть, що руки в нього блищать від жиру.

– Катруню, а ходімо з нами.

Катерина пригорнула його до себе.

– А куди?

Михасик поважно всміхнувся.

– А то наша таємниця, яку ми тільки тобі розкриємо.

Катерина розсміялась.

– Ну, ходімо вже, мої таємничі.

Вона тепло попрощалася з батьком і Домною, запевнивши останню, що сьогодні ж поговорить із Криштофом про обіцяну господу козака Старицького, прохолодно хитнула головою мачусі й пішла слідком за дітками, які весело стрибали попереду. А хмари вже низько нависали над полем, що тягнулось за селом, і, здавалось, іще трішки й проллються вони важкими краплями рясного літнього дощу. Тому й хода її була швидкою, і не помітила вона, як услід за нею та дітьми рушили три чоловіки в брудному козацькому одязі. Вовченя те лежало край широкої галявини, у кущах дикої порічки, й жалібно скавучало. Михасик відразу ж узяв його на руки.

– Батько обіцяв, що дозволить мені взяти його до двору.

Катерина погладила вовченя.

– Але ж із нього виросте вовк, Михасику.

Брат відповів їй щасливою усмішкою:

– Та й що. Буде в мене вовк.

– А що то за дядьки? – запитала раптом Настуня, тицьнувши брудним маленьким пальчиком кудись за спину Катерини. Та стрімко обернулася й відчула, як страх липкою тварюкою наповзає їй на серце. Полем, швидко рухаючись, до них наближались чужі, незнайомі чоловіки. Неохайно вдягнені в старі козацькі свитки, вони з першого ж погляду не сподобались Катерині, але страх у неї був найперше за дітей. Штовхнувши Михасика з вовченям у напрямку до села, вона крикнула:

– Біжіть, діти! Тікайте!

Михасик витріщив темні, материнські очі.

– А ти ж, Катруню?

Катерина примусила себе всміхнутися.

– Зі мною все буде гаразд, бо ти ж покличеш на допомогу.

Михасик хитнув головою.

– Уже біжу!

Катерина перехрестила худенькі спини.

– Біжи, біжи, рідненький! І нехай Господь захистить тебе…

Єдине, про що думала вона в цей час, то були діти. Не за себе вона дбала, а дарма, бо не дітлахи потрібні були тим волоцюгам, які підбирались до неї, а вона сама. Та Катерина чомусь не боялась, даремно не боялась. Проте в останню хвилину все ж обернулась, щоб утекти, гайнути через галявину, а там уже близько до панського дворища. Та страху не було, бо стільки поле це переходила вона ще змалечку, і хворостини на зиму по ньому тягала, і по ягоди ходила, і ніколи не було такого, щоб трапився якийсь там лиходій. А після вбивства Миколи, навколо Борисів і справді стало страшно. І чи не вони, оці волоцюги, що бігли зараз за нею, важко дихаючи та наздоганяючи, чи не вони загородили ножа в гаряче серце Миколи, обірвавши його молоде життя? Згадавши про це, Катерина нарешті відчула справжній, липкий страх, страх до відчуття нудоти, який змусив її бігти ще швидше й підняти незручні широкі спідниці сукні. І через них вона таки потрапила до пазурів нападників. Заплуталась на пагорбі й упала, забивши ногу, а на неї відразу ж навалилося важке чуже тіло.

– Упіймалась, пташко.

Катерина почала пручатись із усієї сили.

– Відпустіть мене! Що вам потрібно?!

Волоцюга, який притис її до землі, голосно зареготів, нудотно обдаючи смородом із гнилого рота.

– Саме ви нам і потрібні, пані!

– Господи, навіщо ж?

– А то вже не ваше мелеться.

– Відпустіть! Зараз сюди прибіжить мій чоловік!

Харцизи знов загиготіли.

– Не встигне, пані!

Вони накинулись на неї вже втрьох, і хоч як Катерина пручалась, і хоч як яро боролась, кусаючи нападників, але що могла вона, слабка жінка, супроти дужих чоловіків? За п’ять хвилин вона була вже сповита міцною мотузкою, рота їй зав’язали смердючою брудною хусткою, а на додачу ще й лантуха накинули на голову. І кудись понесли, грубо лаючись поміж собою, що треба, мовляв, поспішати, допоки малі бісенята не притягнули сюди того пана та його челядь. Потім Катерину підкинули вгору, і вона зрозуміла, що то її на коняку закидають, щоб кудись везти. Але ж, усі святі угодники, навіщо ж вона комусь здалася, що з неї брати?

Хтось скочив на коня позаду неї.

– Тепер пан сотник буде вже мною вдоволений, ось поглянеш, Петре, – пролунав зовсім поряд хвалькуватий молодий голос, примусивши Катерину захолонути від жаху.

Пан сотник!

Пан сотник Яковенко!

То он хто підіслав оцих волоцюг, щоб вони викрали її майже з-під дому Криштофа, і ці волоцюги не випадкові злодії, вони чатували на неї, стерегли її, аби таки вхопити, й ось ухопили, щоб воскресити той жах її життя, який звався сотником Яковенком. Господи, захисти й помилуй! Що ж зробить із нею ця людина, яка побила її біля річки? На саму лише згадку про те в неї стигла кров, а все тіло наливалось важкістю. Тепер вона знала, куди її везуть, але знання те було таким жахливим, що краще б і не знати, бо ж невідомо, чи повернеться вона коли ще до рідного села та що надумав зробити з нею той сотник.

– Криштофе, любий, урятуй мене, – шепотіла вона тихо в смердючий залатаний лантух, уже мало не задихаючись від смороду затхлої риби, що йшов від лантуха, і тихі сльози страху котились по її личку.

Коні раптом стишили хід, і Катерина, яка задрімала важкою марою, а не сном, відразу ж прокинулась і трохи не закричала, побачивши перед собою напівтемряву, крізь яку пробивалося слабке світло. Та потім згадались їй незнайомі волоцюги, її втеча та слова одного з них, що пролунали для неї як вирок. Слова, у яких згадувався сотник Яковенко. Проклятий той сотник, який ніяк не бажав дати їй спокій, який паскудив її життя своїми брудними пазурами.

Викрадачі її разом зареготіли, і коні зупинились.

– Ну, Тарасе, ти молодець! – забубонів зовсім поряд хрипкий, простуджений голос. – Тепер пан сотник ще більше тебе поважатиме, будеш йому вірний, то більший шмат матимеш. Та й справді, хлопець ти відданий, досить уже тому Точію робити із себе заступника.

Молодший голос схвально відгукнувся:

– Таж, певно, Петре, що досить. Давай, допоможи мені зняти цю пані та віднести до хати, нехай тепер мати з нею возиться.

Тіла Катерини торкнулись чужі руки.

– А пан сотник скоро повернеться?

– Та хто ж його знає, – відгукнувся молодший, відсапуючи. – Як на мене, Петре, не стане, кажу, він довго затримуватись, а поспішатиме повернутись до цієї вродливої пані. Та й чи ти б не поспішав до такої кралечки?

Хрипкоголосий реготнув.

– Знамо, що поспішав би, та ще і як. А то правда, що вона дружина самого польського графа, а була кріпачкою?

– По селу кажуть, що правда.

– Поталанило ж дівці.

– Еге ж, – пропихтів молодший, і Катерину нарешті поставили на ноги, але вона погойднулась, відчувши під собою тверду землю, а не дрижання конячого крупа. Ноги затекли й не тримали, і вона упала б, якби її не підхопили міцні чоловічі руки.

– Тримайся, пані. Надто ти щось слабка.

Катерина обурено захитала головою, вимагаючи, щоб її розв’язали. Та волоцюги не поспішали цього робити, чути було, як п’ють вони щось, як цюрчить вода десь поряд. І нарешті, коли Катерина вже зібралась кричати доти, доки не випустять її з цього смердючого лантуха, чиясь рука здерла його з неї, і вона побачила перед собою двох неохайно одягнених козаків. Один високий, ще досить молодий, приблизно одного з нею віку, із темним чубом і гарними, хоч і порожніми якимись, чорними, мов терен, очима, а другий був середнього зросту, набагато старший, із пишними вусами та хитруватими сірими очима. Вони обойко смоктали щось із пляшки й визирались на неї, мов на святу ікону, а старший ще й зітхнув.