– Схоже, я маю вибачитися.

Катерина зупинилась біля дверей.

– За що?

Ірина Саввівна ледь помітно покривилась.

– За Настуню. Я давно приятелюю з її матір’ю, знаю Настуню ще з дитинства, і зізнаюсь вам, Катерино, щиро, завжди хотіла мати таку невістку. Горобецькі – шанований багатий рід, і для мого сина-графа кращої дружини, певне, у світі не існує. Я й везла її сюди з твердим наміром засватати за Кирила, однак тоді я ще не знала про вас. Не знала я й того, що Настуня зважиться на таке, як учора. Мені здається, що не так вона вихована… Але ж вона зростала на моїх очах! Те, що я побачила вчора біля вогнища, неприємно вразило мене.

Катерина мовчала, не знаючи, що має сказати на таку відвертість матері Криштофа, хоча на споді душі й відчувала образу на неї за те, що привезла ту Настуню, що відверто зізнавалася в тому, що бажала саме такої невістки, панського, шанованого роду.

– Я жалкую, що привезла її до маєтку… брр, як згадаю той танець… – замислено провадила пані Гнатовська. – Хоча Настуня дуже прохала мене не сповіщати матір про той випадок, я відчуваю, що не зможу промовчати, бо її вчорашній вчинок є недостойним панянки.

– Це не мені судити.

– Справді? Таж ви маєте на це найбільше право.

– Ні, жодного права я не маю.

Ірина Саввівна хотіла сказати ще щось, але не встигла, бо до вітальні, як завжди, за звичкою без стуку увірвався Тарас. Червоний ніс і блукаючий погляд блискучих очей красномовно вказував на те, що він уже встиг випити улюбленої після нічного чатування, коли стеріг будинок від циган.

– Пані графине, до вас прийшли! – гаркнув він за звичаєм, при цьому смачно гикнувши й примудрившись уклонитись пані Гнатовській.

– Хто?

– А мачуха ваша.

Катерина поглянула на нього вражено.

– Мачуха? Моя?

Тарас покривився.

– Та ж не моя. У мене й мачухи ніколи не було, а мати давно на кладовищі спочивають та мене дожидають.

– І де вона?

Тарас почухав потилицю.

– Та я оце ж подумав, куди мені її вести. Наче ж родичка панська, треба б із пошаною до вітальні супроводити, а тоді й думаю, е ні, хай їй грець, тій бабі, селом такі чутки ходили, що вона з вас знущалась, то й нема чого перед нею вклонятись, хай шелепа на кухню.

– Добре, приведи її сюди.

Тарас ізнов покривився.

– Ага, пані графине.

Його хитрувата пика зникла за дверима, а Катерина з похмурим виглядом пройшлася вітальнею, не розуміючи, навіщо прийшла мачуха. Останнім часом вони зробилися ще більшими ворогами, ніж були, і смерть Василя проклала між ними безкінечну прірву. Катерина й подумати не могла, що мачуха насмілиться прийти до неї, до панського дому. І навіщо? Що ж подіялося такого, що вона ладна забути про свою ворожнечу?

Ірина Саввівна підвелась з отаманки.

– Із цього п’яного Тарасового верзіння я зрозуміла те, що ви не надто в гарних стосунках зі своєю мачухою, – промовила вона, із цікавістю поглядаючи на спохмурніле лице Катерини.

Катерина гірко всміхнулась.

– Це ще м’яко сказано, – сумно відповіла вона, зітхнувши. – Але, вибачте, я б не хотіла розповідати вам про наші з мачухою негаразди, воно нікому не цікаве й не потрібне.

Ірина Саввівна всміхнулась.

– Добре, тоді піду, не заважатиму вам.

Але вийти з вітальні вона не встигла, тому що двері знову відчинилися й Тарас, зробивши страшно поважну пику, яку трішки псував захмелілий вираз, пропустив до вітальні Килину Мальчиху.

– Пані графине, кріпачка Килина Малько, – гаркнув він так, що наполохана мачуха трохи не впала на порозі, але пересилила себе й, несміливо ступаючи, повільно увійшла до кімнати. Її темні очі з острахом і деяким благоговінням обдивилися багато вбрану кімнату й зупинились, виражаючи подив, на пані Гнатовській, яка велично стояла біля отаманки, уже збираючись іти. Швидкі очі Мальчихи в одну мить охопили розкішне вбрання пані, її красу, і Катерині здалося, що в очах мачухи вона побачила вираз чорної, недоброї заздрості. Потім погляд її перейшов на Катерину, і стара, уже знайома роками ненависть промайнула в тих очицях, промайнула й відразу ж ізникла, мов уздрілася, примарилась Катерині. У чорній хустці за Василем, мачуха й лицем неначе почорніла, змарніла, утративши значну частину своєї краси, хоча й залишалась доволі привабливою ставною жінкою. Вона постояла хвильку мовчки, наче зважувалась, і ступила крок до Катерини.

– Добридень тобі, Катеринко, – промовила вона тихим, наче й не своїм, приязним і привітним голосом, спробувавши всміхнутися.

Катерина досить холодно привіталась у відповідь.

– Здорові будьте!

– Я… а я оце прийшла… – Килина прокашлялась, – поговорити з тобою, якщо не відмовиш.

– Раз прийшли, то говоріть.

Мальчиха знову зам’ялась, зиркаючи непевно то на Катерину, то на пані Гнатовську, мов не наважуючись при ній говорити, і та все зрозуміла, зверхньо поглянула на нову родичку, холодно їй хитнула головою, не промовивши й слова, вийшла з вітальні. Мальчиха провела її похмурим поглядом, а коли Тарас зачинив за панею двері, не втрималася-таки, щоб не випустити хоч крапельки отрути.

– Яка пихата пані, і слова не сказала, хоч ми й родичі тепер, – невдоволено просичала вона.

Катерина підійшла до крісла.

– Вам вона не родичка, тітко Килино, – відгукнулася вона непривітно, укотре нагадуючи собі, що немає вже в цієї жінки над нею влади, що скінчився той час, коли вона могла й ударити її за не те слово й без кусня хліба залишити за якусь провину. Ні, мачуха нічого вже не зможе їй заподіяти лихого, а вона за звичкою все ще боїться її, бо надто глибоко закарбувалося в пам’яті минуле, коли не раз важка рука батькової жінки опускалась на беззахисне її тіло. Та Катерину цікавило, чого ж вона приперлась, ця мачуха, знаючи, що Катерина не надто воліє її бачити, особливо після того, що сталося на похованні Василя та Микитки. А все ж прийшла. Можливо, по гроші?

Мальчиха покірливо зітхнула.

– Так, твоя правда, не родичка, бо які ж пани родичі кріпакам. Ніде такого немає та й не буде, це тільки ти, Катре, така щаслива в нас уродилася, що зріднилась із панами.

Катерина поглянула їй прямо в очі.

– Навіщо ви прийшли, тітко Килино?

На коротку, дуже коротку мить в мачушиних очах Катерина помітила вогник давнього ворогування й ненависті, на ту коротку мить вона ізнов зробилась звичною для Катерини мачухою. Але то була коротка мить, і вогник той дуже швидко зник, погаснув у її темних очах, і вона всміхнулася так приязно й улесливо, як не всміхалася ніколи.

– Покаятись прийшла я перед тобою, дитино, – заговорила вона зворушливо, переступаючи по розкішному килиму ногами, узутими у святкові, найкращі чоботи, які вона взувала на ярмарок і на великі свята до церкви. – Після смерті Василя та янголяти Микитки багато чого я передумала, багато чого прояснилось мені. За гріхи випала мені ця гірка та страшна доля – поховати власну дитину, бачити, як домовину сина засипали сирою землею, а страшнішого від того покарання немає у світі. Та зрозуміла я, що ж недарма страждаю: за те, що чужу дитину пригнічувала, смерть забрала й мою. – Мальчиха помовчала, зиркаючи на Катерину, і її очі заблищали від непролитих сліз, а Катерина мовчала, мовчала тому, що серце її не відгукувалось на цю слізну мачушину сповідь, хоч і треба пробачати ворогам, як учив батюшка, хоч і Бог так велів, а ось не здужала вона знайти у собі тих клятих сил, щоб пробачити. І бачила то свекруха, бачила, і лице почало червоніти від напруги, немов те вибачення, те прощення Катерини було для неї таким важливим. – Пробач мені, Катруню, дурну стару бабу, що гнобила тебе все життя! Якби ж ти знала, як гірко я в цьому каюсь, як не хочу, щоб ти тримала на мене зло.

Катерина глибоко зітхнула.

– Я не тримаю на вас зла.

Мальчиха похитала головою.

– Але ж і не пробачаєш?

– Для того щоб пробачити вам, мені потрібен час, – призналась Катерина, хоча й сама не була певна того, що з часом зможе вибачити мачусі.

Мальчиха зітхнула.

– Та хоч зла не тримаєш, і на тому спасибі, – миролюбно подякувала вона, озираючись по кімнаті. – А яка ж то ти тепер пані стала, у розкошах яких живеш, аж не віриться. Михасик усе питає, а де це Катруня, чого до нас не приходить, чи, може, її пан не пускає.

– Чому ж не пускає? – здивувалась Катерина. – Я його дружина, а не кріпачка, вільна робити все, що схочу. – Катерина не стала додавати, що не приходить до рідної хати саме через неї, що не хотіла б бачити саме її після того, що наговорила вона над тілом Василя.

Килина докірливо похитала головою.

– Гордуєш уже нами?

– Ні, не гордую. Я завжди буду пам’ятати, із якого я роду.

– То приходь, Михасик зрадіє, та й Домна вже скучила за тобою, а сама прийти не наважується, чомусь до тремоту боїться вона цього палацу й пана боїться, чи не лихий.

– Ні, Криштоф не лихий.

– Ой, – Мальчиха махнула рукою, – а ось я його теж боюся, він удававсь мені таким суворим, коли гарцював на тім своїм коняці. – Вона помовчала, переступаючи з ноги на ногу тими своїми святковими чобітьми, які все одно серед розкошів панської вітальні гляділися злиденно. Катерина відчувала в ній якусь нещирість, мов оте її каяття було неправдивим, та й каялася вона тільки на словах, а серце як було лихим та чорним, таким і лишилось. Вона й сама не знала, що заважало їй повірити в щирість слів мачухи, а повірити не могла. – То ж як, Катруню, чи прийдеш ти до нас?

Катерина пройшлась вітальнею.

– Так, прийду, коли ви просите.

Мальчиха, здалося, полегшено зітхнула.

– А коли?

– Та завтра й прийду.

– Ой, приходь, ми з Домною тебе будемо чекати, смачненького приготуємо, хоча що тобі наше смачненьке, ти в панів уже й не до такого звикла, по-панському їси, із білим хлібом.

Постоявши та побалакавши отак, Мальчиха нарешті пішла, а Катерина ще довго сиділа в кріслі, замислено роздивляючись візерунок килима. Чого, із якої речі мачуха раптом зробилася такою ясочкою? Як не крутила вона це питання, нічого на думку не спадало, окрім того розуміння, що все це через гроші. Злякалась, певне, лисиця, що через прокльони Катерина й копійчини не попрохає в пана-чоловіка для родини своєї злиденної, побоялась лишитися в злиднях, маючи за родичку саму паню, от і прибігла каятися та вибачення просити. Та Катерина й без того вибачення допомогла б батькові, бо хата в них чи не найбідніша в селі, стріха не латана, стіни ледве тримаються.