Утративши врешті сили, Катерина спіткнулась і впала на теплу стерню, охопила лице руками й заридала вголос. Вона знала, серцем чула, що не може бути все настільки легким та щасливим, ні, тільки не з її вдачею, проклятущою та нещасною. Що не кажи, а як нема талану в житті, то вже ніколи й не буде. А кохання до Криштофа було відчайдушною надією на щастя, надією, що має померти. Завтра буде новий день, зійде нове сонце над Борисами, і вона дасть чоловікові волю, відпустить його, якщо він забажає, хоч би як боліло їй серце від того, хоч би якої туги воно сповнювалось, бо не має вона права лишатися дружиною графа, вона проста кріпачка від народження й місце їй не в палаці, а в злиденній батьковій хаті.

– Катарино!

Далекий голос Криштофа долинув до неї скрізь ридання, і Катерина напружилась, змовкла та застигла, дослухаючись, чи не почувся часом цей поклик його серед ночі. За мить пролунало знову:

– Катарино! Де ти?

Криштоф! Так, це його голос, і він шукає її, покинувши той пристрасний Настунин танок. На мить жагуча надія засліпила очі Катерини, й вона ладна була вже підвестися й крикнути, де вона, але холодний розпач знову заволодів нею в настирній ненажерливості, й Катерина знов упала на землю, тихенько заплакавши, не зважаючи на колючу стерню, яка дряпала її дівоче лице. А Криштоф усе гукав.

– Катарино!

Вона ж мовчала, уперто мовчала, та він усе одно знайшов її. Заплакана та нещасна, вона нишком лежала на землі. Катерина здригнулася всім тілом, коли її тремтячих плечей торкнулися теплі долоні й поряд пролунав його рідний голос.

– Катарино, Господи, що сталося? Тебе хтось образив? То ті цигани, скажи, люба, і за хвилину сліду їхнього тут не буде.

Катерина гикнула.

– Катерину ніхто не ображав, окрім неї самої. Не хвилюйтеся, пане графе, і не звертайте уваги на цю дурну дівку…

– Люба, я не розумію…

– А що тут розуміти? – зле відгукнулась Катерина й умить звелася на ноги. – Ми припустилися з вами помилки, пане графе, коли стали до шлюбу, дарма що все село гуділо, що пани з кріпачками не одружуються. Я повірила вам, думала, що потрібна вам і зможу зробити вас щасливим, та гірко помилилась. Не така дружина вам потрібна, я це зрозуміла, хоч і пізно зрозуміла… – задихаючись від сліз, Катерина змовкла, спостерігаючи, як у темряві перед нею підіймається висока постать чоловіка, а серце завмирає від кохання до нього.

Криштоф глибоко зітхнув.

– Катарино…

Катерина відступилась од нього на три ступні.

– Ні, не треба, нічого не кажіть! Я все бачила на власні очі: як милувались ви Настунею, як захоплювались нею…

Криштоф ступив до неї крок.

– То он воно в чому річ! Ти ревнуєш?

Катерина позадкувала від нього, а зачувши в цьому наймилішому на світі голосі усмішку, розізлилась.

– Так, ревную! Зрештою, я поки що ваша дружина й маю на це право, на відміну від панянок, які насмілюються кружляти перед чужими чоловіками у відвертих танцях… – Вона не договорила, а тільки зойкнула, коли Криштоф раптом опинився зовсім близько. Темрява сховала від неї його очі, але руки, які охопили її стан із нестриманою силою, були такими гарячими та рідними, що Катерина відразу ж затремтіла вся, однак упертість, яка раптово прокинулася, змусила сіпнутися назад. Але ні, її не відпустили, а ще міцніше притисли до дужого тіла, і наступної миті Криштоф уже цілував її, пристрасно та ніжно водночас, і поцілунок той змішувався з гарячим його шепотом.

– Солодка моя дівчинко, хто зурочив тебе в цей вечір, хто вклав до твого серця ці отруйні думки? Мені одна тільки ти й потрібна в цьому житті, невже не можеш ти зрозуміти?

– Але ж я не панського роду.

– А мені байдуже.

– То вам здається. Вам потрібна така пані, як Настуня Горобецька.

Криштоф утопив долоні в її густому волоссі й легенько потягнув назад, змусивши Катерину відкинути голову догори, і при слабкому місячному світлі побачила вона над собою його лице. Гостра ніжність пронизала все її єство.

– І хто тобі це сказав? Моя мати?

Катерина хитнула головою.

– Ні, що ви…

– Тоді Настуня, – упевнено промовив Криштоф, і Катерина помітила, навіть у темряві помітила, як спохмурніло його лице. – Завтра пані Горобецька покине маєток.

– Криштофе, не треба…

– Ні, люба, треба. Людина, яка довела тебе до такого стану, що ти втекла від мене в поле, не може більше перебувати в моєму домі.

– Але ж ви милувались її танцем!

Криштоф притулив її до себе.

– Дурненька, ну з чого ти це взяла?

– Я це бачила на власні очі!

– Нічого ти не бачила, – похитав головою граф. – Я просто дививсь на неї, але від милування був дуже далекий. Я дивився на цей танець і уявляв, як затанцюєш для мене ти. – Він помовчав, пильно вдивляючись в очі Катерини, а потім попрохав. – Станцюй для мене, люба!

У Катерини підкосились ноги.

– Зараз?

– Зараз.

Вони танцювали той танець удвох, і тільки молодий місяць та зорі бачили, як граф колисав в обіймах свою дружину, як шепотів їй на маленьке рожеве вушко слова, вічні, як світ, слова любові, як відгукувалась вона ніжним зітханням, і те гірке запаморочення забувалось, тануло, як тане в першому промінні сонця вранішній туман. А коли цікавий молодик уже сховався за обрій, Криштоф обережно опустив Катерину на порослий мохом берег, прошепотівши в її вуста:

– Подаруй мені сина, Катарино!

* * *

Груба чоловіча лайка нахабно порушувала сторожку тишу нічного пустого поля, густо перемішану конячим іржанням та криками нічних птахів, і це, мов оскома на зубах, дратувало високого ставного чоловіка, який супив брови, розсівшись віддалік на шматку доброї хутрини. Сотник Яковенко вже який день волочився із цією зграйкою колишніх козаків, що тепер вештались дорогами, грабуючи кого прийдеться, а то більше відсиджувались на напівпустому хуторі Вербки, що лежав убік від Дніпра. Вошиві, брудні та лайливі, ці злодюжки не викликали в нього жодних почуттів, окрім огиди та глухої ненависті, проте саме вони, ці нечисті на лапи козаки, допомогли йому набути тих статків, які він тепер мав і які дозволяли йому безтурботно й досить заможно прожити решту життя. Щоправда, він ніколи особливо не замислювався над тим, як ці харцизи здобували для нього гроші. Він був ватажком, він указував їм, кого пограбувати, а як вони вже це робитимуть, то, власне, їхня справа. Чи то вони просто віднімуть потрібне, а чи… Ну, якщо доведеться збавити комусь віку, то його те не надто обходило. Для нього головним був статок, що збільшувався із дня на день.

Харцизники зареготіли, і Яковенко покривився. І знов згадалася йому Катерина, бодай трясця напала на неї, на ту зрадливу дівку, на красу чаклунську, що звела його з розуму на схилку літ. Катерина, жадана, невинна, а від того ще більш спокуслива, хоч вона й сама не уявляла, яку силу має над чоловіками. І вона вже майже належала йому, майже купив він її в тієї жадібної крикливої Килини, так треба ж було з’явитись отому клятому полякові. Щоразу, уявляючи їх удвох, згадуючи, як принизила Катерина його перед усім селом, сотник мало не сатанів від нападів такого ярого гніву, що його побоювались навіть ці волоцюги. Саме такий напад стався з ним того дня, коли підловив він зрадливу дівицю за селом і міг би, певне, вбити, якби не трапився, на її щастя, той Злотник. Ох і сильним виявився, хоч із виду й не скажеш. Отямившись та налякавшись графського гніву, сотник хутко втік із Борисів, від гріха подалі, бо в пана графа повно парубків дужих, та й сам він не слабкий. Й ось уже місяць він страждає від цієї Катрі клятої й тиждень через неї змушений жити не вдома, а на хуторі, що його придбав для своїх волоцюг. І сам він іноді не розуміє, чому плентається за ними на розбій: щоб не нудьгувати на хуторі чи щоб дати вихід тій люті до Катрі та її поляка-чоловіка, що сповнює його серце. Хто його знає, однак починає йому ця справа подобатися, і той вихід люті обірвав за тиждень уже три життя.

Яковенко зітхнув, але ні крапельки жалю не було в тім його зітханні, і Зосим Точій, високий, худий до хворобливості, із неприємним поглядом зіщулених, болотяного кольору очей, одразу ж тикнувся до нього з пляшкою каламутної рідини.

– Що зітхаєш, пане сотнику? – заластився він, але сотник у його щирість не вірив, бо бачив оком своїм досвідченим, що Точій цей важить на його місце, хоче, бісяка невмивана, зробитись ватажком. – Випий із нами, пане, то й сум твій туманом розійдеться. А чи, може, ти гидуєш із нами пити, га? – Хитруваті, нещирі очі Точія зустрілися з очима сотника, і той зрозумів, що від цього покидька варто чекати чого завгодно, навіть ножа в незахищену спину.

Яковенко потягнувся.

– Ні, не гидую. Давай, коли просиш.

Точій зиркнув недобре, а волоцюги вдоволено загуділи. Яковенко відпив гидкої на смак мерзоти, якої жидівка-шинкарка називала бражкою, і знову зітхнув. Згадалася чомусь Магда, давня молодість, коли був він не старшим за Катерину.

Не мав він іще й двадцяти років, коли вмовив батька, старого Данила Яковенка, відпустити його на волю вольную, на Січ, розповідей про яку наслухався від діда, материного батька, сивочолого козака Івана Степанюка, що козакував іще з гетьманом Іваном Мазепою. І батько, не зважаючи на сльози та заперечення матері, поблагословив його молоду й буйну голову, відпустивши на козацтво. Багато чого пережив він за ті роки, кидавсь у пекло самісіньке… Молодий був, то й воював відчайдушно та безстрашно. І так минули на Січі п’ять років, допоки, перебуваючи якось у Києві з кошовим отаманом у справах, не зустрів майже в перший день приїзду гарну дівчину. Білява, із довгою шовковою косою, із темно-сірими очима та гарненьким пишногубим личком, вона відразу ж привернула до себе його увагу. Немов зачарований, застиг посеред багнюки на одній із вулиць Києва, глядів він, бідний козак, на диво те дивне, яке сходило з тарантаса в оксамитовій сукні, пошитій не по-українському. І коли в якусь доленосну мить вона раптом зачепилась за щось тією дивакуватою сукнею, немов діставши стусана під обидва боки, кинувся до неї, підхопивши маленьке тендітне тільце, яке мало не впало зі своєю сукнею блідо-рожевою в київську багнюку.