Дарина Гнатко - Катерина

– Із моєю дружиною стався нещасний випадок.

– Який?

– Байдуже.

– Ну-у, – протягнула пані Гнатовська, і Катерині вчулося в її голосі щось насмішкувате. – Усе-таки, хоч би там як, ця дівчина моя невістка й має твоє ім’я…

– На неї напали, – коротко кинув Криштоф і зібрався йти далі, та мати заступила йому дорогу.

– Напали? Кириле, що ти таке говориш, хто ж може напасти тут, у цій глушині?

Криштоф роздратовано зітхнув.

– Вибач, мамо, але я поспішаю.

Він таки оминув матір, і далі притискаючи до себе геть зніяковілу Катерину. Але азартну до чогось цікавого пані Гнатовську це не зупинило. Різко обернувшись, вона попрямувала слідком і зайшла до кімнати сина саме в той час, коли той опускав юну дружину на своє широке ліжко. Катерина вчепилася в нього, щоб благати не йти до того страшного чоловіка, але побачила свекруху й не посміла.

– Я пришлю когось подбати про твоє лице. І не хвилюйся, я хутко повернуся, – лагідно прошепотів Криштоф, цілуючи Катерину в забиту щоку. Потім побачив матір і нахмурився.

Пані Гнатовська всміхнулась.

– Я посиджу з нею, поки тебе не буде, – спокійним голосом сповістила вона, кліпаючи сірими очима, – та й познайомлюсь нарешті з молодою невісткою.

Криштоф постояв, не зводячи з неї похмурого, далеко не привітного погляду, а потім згідно хитнув головою.

– Добре, але якщо ти образиш її…

Пані замахала руками.

– Що ти, синку, кажеш, я й у думці не мала такого, – защебетала вона ясним голосочком. – Я просто допоможу їй, чим зможу, роздивлюся, яка вона в тебе.

Коли двері за Криштофом зачинились, пані Гнатовська постояла з хвилину мовчки, а потім обернулась до Катерини. Нічого ані ворожого, ані злого та в погляді свекрухи не помітила. Погляд світився допитливістю й цікавістю до тієї, хто привабив до себе її сина, хто полонив його.

– То он ти яка, – промовила вона врешті, уважно роздивившись лице Катерини, – вродлива, навіть не зважаючи на ці жахливі синці. Зараз я покличу свою служницю, вона вміє лікувати таке. – Подзвонивши в дзвоника, пані Гнатовська знов поглянула на Катерину. – А скажи, чому він побрався з тобою?

Катерина витримала її важкий погляд.

– Покохалися ми.

– Он як, – протягла пані, але Катерина бачила, що вона не повірила цим словам. – Признаюсь тобі, що в нас із сином не надто теплі стосунки, але, я сподіваюсь, ти зможеш його пом’якшити, бо бачила, як він дивиться на тебе. Тому нам краще потоваришувати. – Пані Гнатовська присіла поруч із Катериною на ліжко, розправивши неймовірно широкі спідниці своєї блакитної, блискучої сукні. – Тебе, я чула, звуть Катерина?

– Так.

– Але мій син кличе Катариною?

– Так.

– Кепська ляхівська звичка, – пробурмотіла пані, зітхнувши. – А я Ірина Саввівна, але покійний чоловік завжди кликав мене Іреною, католицькою душею.

Так за балаканиною свекрухи й минав час. З’явилася мовчазна, немолода служниця та заходилась лікувати лице Катерини. Вона не промовила й слова, але руки її трішки втамували біль у збитому лиці.

А потім у двері наполегливо постукали.

– Увійдіть! – гукнула Ірина Саввівна, перериваючи розповідь про дитячі роки Криштофа.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшов молодик середнього зросту. Світле, кучеряве волосся м’якими хвилями опускалось на плечі, зеленооке лице було дещо блідим, але досить привабливим, із правильними рисами та трохи повними вустами. Трішки нижчий за пані Гнатовську, він, проте, пасував їй, теж гарній жінці з великими сірими очима та вродливим лицем.

– Ірино, душа моя, ось куди ти поділась, – почувсь його високий, жіночний голос. – Я шукав тебе цілу годину, допоки мене не сповістили, що ти в невістки.

Гнатовська відповіла йому ніжною усмішкою.

– Антуане, голубчику, не ображайся, – співучим голосом протягнула вона. – Я ось познайомилась зі своєю невісточкою, вельми цікавою молодичкою. Катерино, познайомся з моїм сердешним другом паном Антуаном Козуб-Грановським.

Антуан, який мав літ двадцять-двадцять п’ять віку, узяв своєю м’якою, ніжною рукою загрубілу руку Катерини, навіть не покривившись, і поцілував.

– Графине, – протяг він своїм високим голосом, – для мене велике щастя познайомитися з вами. Признаюся, що не сподівався в цій глушині зустріти таке створіння чарівне, як ви.

Катерина зашарілась.

– Дякую!

– О, за що ж мені дякувати? Це я маю дякувати за змогу милуватися вашим чарівним личком. А очі які! Чаклунські очі!

Пані Гнатовська розсміялася й ляснула юнака по руці віялом, що висіло в неї на зап’ястку.

– Антуане, підлеснику, припини. Мій син дуже ревнива людина, дізнається, що ти лицявся до його дружини, вижене тебе з дому, і я не зможу нічого вдіяти.

Антуан залупав зеленими очима.

– Це я залицяюсь? На Бога, Іринко, я ж просто висловив своє захоплення красою пані графині.

За тими розмовами Катерина трішки одвернулась від хвилювання за Криштофа, дивуючись цьому кумедному Антуанові, коханцю свекрухи, удягненому в блискучий камзол та сірі панталони з тонкими панчохами. І все, від цього одягу до пахощів, які йшли від нього, було їй таким дивним, а слова його такими цікавими, що вона тільки руками сплеснула, коли на порозі з’явилась мужня постать чоловіка.

– Криштофе!

Хотіла підвестися, кинутись до нього, але Криштоф сам підійшов до ліжка, а Ірина Саввівна потягнула Антуана геть.

– Катарино, твоє лице… це жахливо…

Катерина тільки трохи покривилась.

– То пусте, пройде, – її погляд жадібно вп’явся в нього, боячись побачити те, що говорило б про кривду з боку сотника. Але Криштоф мав такий самий вигляд, як і вранці. – Як там…

– Він утік, – із похмурим виглядом відповів Криштоф, і очі його потемніли від люті, що сповняла зсередини. – Утік як останній боягузливий собака. Ми з Максимом Петровичем гнались за ним до самого Дніпра, але марно. Він зник.

Катерина промовчала. Промовчала, бо потайки раділа, що Криштоф не зустрівся з тим сотником. Вона тільки зітхнула й притулилась лагідно до нього, відчуваючи, як серце тихо стукає від кохання, що переповнювало його через край.

Пані Гнатовська.

Катерина часто повторювала собі ці слова, дивні та незвичні для неї слова, бо не відчувала вона себе панею графинею. Та, матінко рідна, яка ж із неї вже пані, коли погано робиться їй від самого лише погляду на всі ті премудрості за столом, на матір Криштофа та її гостей, які вміли й так гарно говорити, і їли правильно, і були справжніми панами. А їй же шматок у горлянку не ліз, варто було тільки подумати про те, що зробить вона щось не так, осоромиться геть, а головне ж – осоромить Криштофа. А їй так бажалося бути йому гарною дружиною, щоб пишався він нею й пишався насправді, а не тільки вдавав. Бо була б вона пані від народження, то інша річ, із материнським молоком всотувала б вона все те, чого тепер так жадала навчитись, навчитися тільки заради Криштофа.

Поглянувши у вікно, Катерина побачила пані Гнатовську та зграйку її молодих друзів, які гуляли в саду. Вона зітхнула й тихенько пройшла до бібліотеки, тиша й затишок якої так вабили її останнім часом, бо друзі свекрухи не полюбляли її чомусь, тому тут Катерина могла просто відпочити на самоті.

Довга шовкова сукня її м’яко шелестіла, торкаючись такого гарного та пухнастого килима бузкового кольору, що встеляв долівку. Яка розкіш! Нечувана розкіш для неї, а Криштоф же так звик до всього цього, що й не помічає, у якій красі живе, бо не знає, що то таке – жити в злиднях, спати на грубій долівці, укритій благенькою рядниною. Катерина весь час ходила по будинку й не могла намилуватися всіма цими розкошами. А сукня тепер у неї яка! А сорочка! Та чи могла вона, звикла до грубої тканини старих латаних сорочок, що їй із невдоволеним виглядом кидала мачуха, навіть уявити, що настане колись той день, коли одягне вона таку красу й до тіла буде линути м’яка, мов пух, тканина, а не оте грубе лахміття, до якого вона звикла ще з дитинства.

Увійшовши до бібліотеки, Катерина постояла, насолоджуючись тишею, а потім наблизилась до стіни з нескінченними полицями книжок. «Які то, певне, щасливі люди, котрі вміють читати…»

– Не знаєте, що почитати?

Катерина здригнулась від несподіванки, зачувши за спиною мелодійний жіночий голос, і швидко обернулась… та спохмурніла. На порозі кімнати, якось дивно посміхаючись, стояла молода подруга Ірини Саввівни, здається, звали її Настуня Горобецька, утім, напевно сказати Катерина не могла, бо не запам’ятала. Дуже гарна була та пані, із рудим, наче вогонь, волоссям, що полум’яною завісою горіло над доволі вродливим лицем із примхливим виразом, виразними світло-зеленими очима, прозорими та сяючими, пухкенькими вустами. Убрана в неймовірно розкішну, як гадала Катерина, сукню із зеленого шовку, ця пані не була тендітна та худенька, як це заведено в панів, а навпаки, її біле тіло було таким пишним, що Катерині здалося – дихни вона трішки глибше, і той шовк зелений просто не витримає натиску цієї молочно-білої розкоші, якою пані, із усього видко, надзвичайно пишалась.

Катерині ж вона не подобалась. От чомусь, невідомо й чому, із першого погляду відчула вона якусь незрозумілу неприязнь до цієї розгодованої, випещеної панянки.

Світло-зелені очі глузливо сяйнули.

– Пані графине, ви погано чуєте?

Катерина відповіла прохолодним поглядом.

– Ні, чую я добре. Проте ви також мали добре чути, що я з кріпачок і читати зовсім не вмію.

Пані Горобецька ледь помітно покривилась.

– Та й справді, а я й забула! Вас хтось учить читати?

– Так. Чоловік.

– Чоловік. – Наспівно протягнувши це слово й повільно наблизившись, пані Настуня зупинилась зовсім поряд із Катериною і якийсь час мовчки роздивлялась її, наче якусь чудернацьку істоту. Катерина з гіркотою згадала про те, що так іноді дивилась на неї мачуха, і від погляду того Катерина не знала, куди подітися. Зараз вона почувалась так само, як і перед поглядом мачухи. – А скажіть-но мені, пані графине, як удалося вам одружити із собою такого гарного та родовитого чоловіка, як Криштоф Адамович?