Дарина Гнатко - Катерина

– Пані Катерино, – гучно пророкотав його голос, і шанувальниці мало не ахнули в голос, – благословення на вас Господнє. – Широка сильна рука піднялася, щоб благословити її, і Катерина ледве встигла підставити руки човником. А батюшка, наче йому було вже замало тільки благословити її, ще й дав їй поцілувати свого золотого, наперсного хреста.

За батюшкою до хати попрямував дяк, який, трішки повагавшись, теж поклонився.

– Пані.

А люди витріщились на Катерину, мов на якесь дивовижу. Та вона швидко увійшла до хати, а за нею прослизнула і Ярина, яка відразу ж стала до синової домовини.

Катерина озирнулась. Злотникова постать височіла тепер біля дверей, і з того, як наповнились болем та тугою його очі, Катерина зрозуміла, що Ярина таки сказала йому про сина.

– Царю Небесний! – густим голосом завів батюшка, і відправа почалась. Почулися плач та ридання.

А потім була довга дорога до берізок, під якими борисівці ховали своїх померлих. Крики й тужіння мачухи, тихий плач Ярини. І вже вдома Катерина ловила на собі палаючий ненавистю та недобрим вогнем мачушин погляд, але, як на диво, Килина мовчала, чи то соромлячись людей, чи боячись чіпати її зараз. Потинявшись двором, що став для неї чужим, Катерина вже збиралася йти геть, аби тільки не бачити очисьок тих лютих, однак біля воріт наздогнала її Ярина.

– Катруню, ти куди?

– Піду я.

– А поминки ж?

Катерина зітхнула.

– Ні, не можу я більше витримувати поглядів мачушиних.

Ярина опустила очі.

– Так, ти для неї тепер найлютіший ворог.

– Та я завжди такою була для неї, тільки тепер ще й причина є. То я краще піду, та й Криштоф мене чекає.

– То йди. – Ярина обійняла її, а потім швидко, гаряче зашепотіла. – І дякую тобі, Катруню!

– А за що?

– За все. Що пішла проти ночі рятувати мою приречену вже дитину, за доброту твою… і за Максима.

– Але…

– Якби ти не наполягла, я б утекла від нього з-під тієї вишні, мов прокажена. А так… Кохана людина, вона таки може втішити, бо це наше горе, спільне, Микитка ж наша кров. Максим наче цілющої води налив у моє серце. І ще… – Ярина звела дух. – Ще він сказав, що нікуди не відпустить мене від себе.

Катерина вхопила її за руку.

– Яринко, я така рада за тебе.

І пішла Катерина додому втішена, бо знала, що зі Злотником буде Ярина нарешті щасливою, а там і діточок Господь їм пошле, утішить за втрату Микитки.

Замислившись, Катерина йшла, дивлячись собі під ноги, і не помітила, як на стежині перед нею виросла дорідна постать сотника Яковенка. І зупинилась тільки тоді, коли погляд наткнувся на запилені чоловічі чоботи, що перегородили їй дорогу. Погляд налякано стрибнув угору, по червоних козацьких шароварах, білій свитці та вишитій сорочці, застигнувши на знайомому лиці.

Катерина вся похолонула.

А Яковенко холодно всміхнувся.

– Ну, здорова була, Катерино!

Вона промовчала.

– Що, уже й вітати покинутого жениха не бажаєш? Зазналась? Чи то я не так привітався? Мав би вітати тепер тебе як пані графиню? – насмішкувато запитав він, але очі його й далі залишались крижаними та злими.

– Дайте мені спокій, – напруженим голосом відгукнулась Катерина, озирнувшись. Тут, за селом, не було ані душі, й острах холодною змією вже пролазив до серця. Бо щось страшне, невимовно страшне було у високій постаті цього чоловіка, що з таким відверто нахабним виглядом стояв зараз перед нею.

Сотник зіщулив очі.

– А вибачитись ти не бажаєш?

Катерина відступила на крок назад.

– За що?

– Як за що? А за те, що виставила мене посміховиськом перед усім селом зі своїм ляхівським паном. А я, Катре, хоч і не панського роду, а лише козацького, теж гордість маю й таких образ не подарую нікому.

Катерина похитала головою.

– А не треба було взагалі мене сватати!

– Зухвала дівка!

– Не дівка я вже, а пані, – гордовито, несподівано для самої себе озвалась Катерина, й очі Яковенка, налиті кров’ю від ледве стримуваної люті, потемніли. І темінь та в очах його була якоюсь не людською, а по-звірячому жорстокою й хижою. Катерина ще відступила назад, але втекти не змогла. Міцні, мов залізні, чоловічі руки ухопили її швидко та стрімко, так сильно, що від болю потемніло в очах. І не стямилась Катерина, як він кинув її в густу траву обабіч стежини, а сам навалився зверху, придавивши своїм важким, гладким тілом.

Катерина відчайдушно запручалась.

– Відпустіть мене!

Сотник хижо вищирився.

– Е ні, голубко, цього не буде! Я візьму те, що вкрав у мене цей бісовий лях, бодай би його нечистий забрав. І ти, Катре, зараз пожалкуєш, гірко пожалкуєш про те, що посміла завдати мені такої жорстокої образи.

Чужі, нахабні та жорстокі губи заволоділи її вустами болісним, неприємним поцілунком. Вона заметалась під ним, намагаючись відхилитися, але що ж могла зробити вона, тендітна дівчина, супроти цього вгодованого кабана, що наваливсь на неї.

Сотник доторкнувся слинявими губами до її шиї.

– Катерино, зваблива моя, зрадлива маро…

Катерину занудило.

– Пустіть!

– Я що, дурний?

– Я закричу, – пригрозила вона й відразу ж закричала, але той крик вийшов слабким через тяжкість його тіла.

Сотник тільки розсміявся.

– Кричи, хто тебе тут почує.

Грубі нетерплячі руки його тим часом нахабно нишпорили по стрункому тілу, без ніжності й жорстко, а коли Катерина закричала вже голосніше, він боляче ляснув по лицю.

Й одним рухом розірвав сорочку.

– Ні!

Катеринин крик, несамовитий і сповнений страху, оглушливо пронісся величною красою надрічкових берегів, густо порослих очеретом, вербами та кущами порічки, налякавши зграю качок, які плавали в Кагамличці. А сама Катерина зробилась мов навіжена. Вона билася в руках сотника, пручалася й кусалась, не зважаючи на його сильні руки, що ляскали її тепер по лицю зі звірячою силою. За будь-що вона воліла вирватись.

– Закрий рота, скажена, – шипів сотник скрізь зуби, але бити не переставав. А Катерина й далі силкувалась вихопитися з цих хижацьких пазурів, аби не дати споганити свого тіла, яке тепер належало одному Криштофові. На вустах відчувався солонуватий присмак крові з розсіченої губи, а в очах уже плив сизий туман. І скрізь його завісу вона раптом розчула чоловічий голос, далекий, але знайомий. Вона хотіла крикнути, але голос пропав, а за мить важкість сотникового тіла ослабла, і вона змогла вільно вдихнути свіжого повітря. Скрізь сизу завісу туману, що почав швидко темніти, Катерина розгледіла свого рятівника.

То був Максим Злотник.

– Пані Катерино! Пані Катерино!

Знайомий чоловічий голос, що лунав десь далеко, поступово наближався. Катерина покривилась, застогнала й розплющила очі. Скрізь заволоку туману побачила над собою лице управителя.

– Пані Катерино…

– Що зі мною?

Злотник нахмурився.

– А ви не пам’ятаєте?

Вона пам’ятала, на жаль, пам’ятала. І та пам’ять іще довго буде мучити ночами, приходити в жахливих снах, і не скоро ще вона позабуде гарячкувате дихання сотника та його руки, що били її зі звірячою силою.

Тремтячими неслухняними руками звела Катерина краї розірваної сорочки, коли Злотник відвернувся. Потім сіла.

Злотник торкнувся її руки.

– Ви зможете йти?

Катерина покривилась.

– Спробую.

Із його допомогою вона підвелась на ноги, але перед очима пливли рожеві кола, а ноги відмовлялися слухати.

Злотник відразу підхопив її на руки.

– Я понесу вас!

– Ні, не треба!

– Треба, – наполегливо заперечив управитель і поніс її в напрямку містка.

– А де… – хотіла була спитати Катерина, але Злотник випередив:

– Сотник? Утік, як шкідливий пес, тільки свитка замелькала. То він слабку жінку може бити, а чоловіка злякався. Та ще як я прокричав йому вслід, що пан Криштоф за це його зі світу зживе, живого місця не полишить…

– Господи, – Катерина застигла в міцних, жилавих руках Злотника. Що ж подумає про неї чоловік, як поставиться до того, що її мало не зґвалтував колишній наречений за селом? Чи не відверне його від неї цей випадок?

Але ті острахи виявились марними. У садку їм одразу ж зустрівся Криштоф. Побачивши дружину, він спохмурнів.

– Катарино, Боже мій, що сталося? – Не встигла Катерина відповісти, як опинилась в обіймах дужого, могутнього тіла чоловікового, й почула, як зовсім поряд відчайдушно та голосно б’ється його серце. Але говорити не могла, заважали сльози.

– На Катерину Гнатівну напали, – відповів за неї Злотник, і Криштофове тіло страшно напружилось.

– Хто?

– Сотник Яковенко.

Поглянувши на Криштофа, Катерина побачила, що його темні очі горять похмурим, незнайомим вогнем.

– Він скривдив тебе? – м’яким голосом, у якому чулася лють, запитав Криштоф Катерину, притуливши міцніше.

Вона заперечливо захитала головою.

– Ні, він не встиг, бо його прогнав пан Злотник.

– Але він бив тебе?

Катерина опустила очі.

– Бив, бо я наче збожеволіла, почала кричати, брикатись та кусатись. Я що завгодно ладна була зробити, аби тільки він… – Її голос стих до шепотіння, яке міг розчути тільки Криштоф, – аби тільки він не опоганив моє тіло, яке належить тобі одному.

Очі Криштофа сяйнули у відповідь внутрішнім вогнем, але обличчя зробилося ще похмурішим.

– Я вб’ю його! – тихим, але твердим голосом відгукнувся він, і Катерина побачила, що то не пусті слова. Хотіла відрадити, налякана за нього, одначе він навіть слухати не захотів. Тільки похитав головою й поніс до будинку. Уже в дворі їх стрів, витріщивши очі, п’януватий дід Тарас, а ще превеселі друзі його матері. Але Криштоф, не звертаючи на них жодної уваги, мовчки проніс Катерину наверх, а вона від сорому сховала лице в його сорочку.

– Кириле, що сталося?

Криштоф зупинивсь, а Катерина з жахом зрозуміла, що цей низький наполегливий голос може належати тільки його матері. А вона ж у такому вигляді!