– Щось сталося?

Він зняв на неї очі.

– Ні, просто трішки опорожнив лють і посварився з матір’ю. Не зважай, то в нас звична річ. Вона навезла сюди цілу зграю товаришів свого… м-м… юного коханця… і спокою нам із тобою не бачити. Та то пусте, якось переживемо.

– А… що вона сказала про мене?

– Що я зовсім утратив голову!

– О!

– Але я й справді її втратив. Від кохання до тебе, – низьким голосом признався Криштоф і поглянув так, що в Катерини підкосились ноги. – Поснідаєш зі мною, люба?

– Добре.

– Це буде наш перший подружній сніданок.

Вони тихо й затишно попоїли вдвох, час від часу перериваючись на короткі поцілунки або ж просто всміхаючись одне до одного з ніжністю.

– За нами підглядає дід Тарас, – прошепотіла Катерина, коли Криштоф укотре нахилився до неї, щоб поцілувати. Червону та захмелілу пику діда Довбуша вона побачила, випадково поглянувши на двері.

Криштоф розсміявся.

– Ну то й хай підглядає.

Катерина одхилилась від його усміхнених вуст.

– Так незручно ж.

– Тарасе, – раптом гучно гукнув граф, і за дверима відразу ж щось оглушливо грюкнуло, а потім зробилось зовсім тихо. І вже після того в двері всунулась, блимаючи очиськами, Довбушева пика.

– Кликали, пане?

Криштоф кинув на нього суворий погляд.

– Ти що під дверима робиш?

Тарас старанно заблимав хитруватими очима.

– Так я це… хотів оце питати, чи нести солодке?

Погляд Криштофа впав на вуста Катерини.

– Неси!

П’яна пика Тараса зникла за дверима, а Катерининими вустами знову звабливо заволоділи губи чоловіка. Тому й на поховання Василя та Микитки вона вибралась іще ой як не скоро.

* * *

Біля Малькового подвір’я було велелюдно. Люди купками стояли як на подвір’ї, так і за тином.

– От пощастило ж тій Катрі! – хитала головою, підпираючи тин своїм гладким тілом, огрядна Власта Косогубова, баба заздрісна й пліткарка, мати двох красунь-дочок і вдовиця січового козака Косогуба. – Тільки ж не так просто взяв наш пан за дружину цю забиту Килиною обірванку. А які вже красуні та пави в мене Варка та Одарка, а пан і разу на них навіть не поглянув, коли скакав на своєму тому дияволі, а тут обірване, забите – і пані зробив.

Хівря Макуха, довгоноса та тонкогуба стара діва з негарним лицем, жадібно вп’ялася в неї очима.

– І в чому ж тут річ?

Власта звела брови.

– У чому, у чому. Авжеж не в коханні пана до цієї нікчеми Катрі! Баба Лаврінівна почала до них вчащати, а там і пан забрав її до себе. А чому так? Еге, поробили нашому панові, причаклували його.

Хіврі аж дух перехопило.

Власта кинула на неї зневажливий погляд.

– Ти гадаєш? – видихнула Хівря.

– Аж ніяк не гадаю, а знаю напевно. Мені кума Заболотна, сусідка Лаврінівни, як страшну таємницю розповіла, що знахурка зізнавалась їй, буцім Малькова Катерина приходила до неї з вимогою допомогти приворожити пана, а вона вже потім, мовляв, віддячить їй ой як. Та і як ще можна пояснити, що такий ясновельможний пан, молодий і гарний, оминувши найкращих дівок на селі, навіть Шулякову Горпину, так швидко побрався з Катрею?

Її товаришки мовчки хитали головами. Навколо них у повітрі так усе й дзвеніло від неприхованої заздрості, заздрості до вбогої дівчини, яка стала їм тепер за пані. І не стільки про нещастя Малькове гомоніли, скільки про вдалий шлюб його дочки. А потім ураз позмовкали всі, немов води в рота понабирали. Бо до двору прямувала вона, учорашня обірванка, а тепер багато вдягнена пані, така вродлива, з осяяним внутрішнім світлом лицем, що навіть Власта вражено стулила рота.

Відповівши холодним поглядом на їхні ворожі погляди, Катерина мовчки пройшла повз селян, не привітавшись першою й не дочекавшись привітання від них, і зникла в батьківській хаті.

Власта Косогубова роздратовано похитала головою в оксамитовому зеленому очіпку.

– Чи ви бачили, пройшла, носа догори задерла, до старших людей навіть не привіталась, – скрізь зуби зцідила вона, плюнувши собі під ноги. – Така вже пані, що куди.

А Катерина, яка не привіталась тому, що відчувала їхню ненависть, тихо ввійшла до хати. На столі стояла домовина з Василем, біля якого сиділа чорна від горя та сліз мачуха. Застиглим поглядом темних, мов осліплених сльозами, очей дивилась вона на неживе, уже спотворене смертю лице сина, і, видавалось, нічого навколо себе не помічала. Батько сидів, скорботно звісивши голову.

А де ж Ярина?

Вона сиділа на лаві біля печі, і на тій же лаві поруч із нею стояла маленька домовинка, схожа на колиску, а в ній міцним сном спав Микитка. Ярина сиділа прямо, мов кілок проковтнула, і дивилася прямо перед собою сухими й темними терноподібними очима, що горіли дивним, незрозумілим вогнем. І не плакала, не побивалась, а тільки мовчки дивилась на сина. Катерина підійшла до неї, присіла поряд і взяла в теплі долоні її холодну руку.

Ярина кинула на неї пустий погляд.

– Немає більше нашого Микитки, Катеринко.

Очі Катерини обпекло слізьми.

– Немає, – тихо відгукнулась Катерина.

Ярина погладила личко сина.

– Який же він у мене гарний, весь у батька. Такий схожий. От тільки за гріх мій покарано дитятко, не судилось йому жити довго.

Катерина поглянула на неї з жалем.

– Ну що ти, Яринко, які там у тебе гріхи…

– Ой важкі, Катруню, і немає з ким розрадитись, от тільки ти, та й чи зрозумієш мене?

– Зрозумію.

Ярина раптом скочила на ноги.

– Ходімо, – потягнула вона Катерину за руку до дверей, а там у садок, до вишні. – Не можу я в хаті бути, важко мені там, ті баби увесь час сперечаються, то як домовини виносити, то як хреста нести, а мені тиша потрібна. – Вона притулилась до стовбура старої вишні, заплющила очі й постояла так із хвильку. Потім розплющила їх – вони були сухі й палали лихоманним вогнем. Ярина поглянула на Катерину гостро та пронизливо. – Знаю, для тебе я не грішниця, але то не так, Катруню. Я ж власними руками собі життя занапастила, я ж Василя й дня не кохала, інший мені серце заполонив, та дивний він якийсь, усе не хотів сватів засилати, а моє ж кохання дівоче болюче, божевільне. Не хотіла я чекати, і те його зволікання дратувало мене, як собаку. І я почала йому мститись. На вечорниці ходила, із парубками пустувала, думала, це його підгоне, а він узагалі відвернувся, приревнував так, що й бачити не хотів. Сказав, щоб із парубком яким побралась, бо він уже надто старий для мене. Я й побралася. Знала, що Василь кохає мене до нестями, от і звабила його, зчарувала. І побралась із ним, а покарала цим тільки саму себе. А потім… Якось зустрівсь мені коханий у полі, і що на мене накотилось? Я сама почала його цілувати, сама обійняла та живою зробилась одразу. Туман стояв перед очима, у серці біль змішувався з коханням, але я не відпустила його, я звабила коханого в чистому полі… а за дев’ять місяців народився Микитка. І мене пекли весь цей час думки пекучі, хто ж батько мого дитяти. А народився Микитка – мов вогнем обдало. Не Василь йому батько, не від чоловіка я народила, від коханого моє дитя, бо так уже на нього схоже. А ніхто й не помітив, ніхто не здогадавсь. А я ввесь час боялася, що Господь покарає мене за перелюб, чуло серце моє щось погане. І не оминуло.

Ярина помовчала, виливши наболіле, а потім глянула на вдивовану сумну Катерину.

– Тобі, певне, цікаво, хто ж батько Микитки?

Катерина захитала головою.

– Ти зовсім не мусиш казати мені про нього…

– Але я скажу, – уперто перебила її Ярина, – ти його добре знаєш, бо це панський управитель, Максим Злотник.

– А він знав про Микитку?

Ярина знизала плечима.

– Я йому нічого не казала, а чи здогадувався він, я не знаю, але сина він ніколи не бачив та й не побачить уже. Хоч, може, він йому і зовсім не потрібен був.

– Я так не думаю, – заперечила Катерина, – пан Злотник непоганий чоловік, я за оці дні набалакалася з ним так, як ніколи в житті. І він весь час чимось засмучений.

– Справді? – Ярина підняла голову, і в її тернових очах промайнула надія, відчайдушна та жагуча, яка відразу ж зникла, поступившись місцем болю. – Хоч це й неважливо, я піду до монастиря після сороковин Василя та Микитки.

– Яринко…

– Ні, нічого не кажи, я так надумала. Уміла нагрішити, тепер треба вміти замолити. До Полтави поїду, а там уже як Господь мені життя управить.

– Яринко, але ж це так жорстоко щодо пана Злотника, він мав би знати, що був Микитці батьком.

Ярина роздратовано стенула плечима.

– Він сам винен, що виявився таким несміливим.

– А може, він також помилився у своєму житті, як і ти, із кожним може статись.

– Я за це вже розплатилась надто дорого.

– А можливо, і він розплачується стражданням?

Ярина промовчала, поглянула в двір і раптом вся напружилась, підібралася, й в очах її промайнуло щось дивне, незрозуміле. Катерина обернулась і побачила перед порогом хати високу худорляву постать пана Злотника. Він стояв, як завжди охайно одягнений, дивився прямо на застиглу Ярину. Постоявши так із хвильку, він, неначе щось надумавши, рішуче попрямував до них.

– Скажи йому про Микитку, – наполегливо зашепотіла Катерина, але Ярина вперто захитала головою.

– Ні!

– Ярино, він же має право знати!

– Жодного права він не має, не треба було поводитись як боягуз. – У голосі Ярини ясно, занадто ясно пролунала образа, і Катерина зрозуміла, що Ярина просто ображена, глибоко ображена на пана Злотника за його нерішучість колись. Й образа ця жила в ній увесь час заміжжя з Василем.

– Здорові були, пані Катерино, – привітався, наблизившись, Злотник, і в голосі його з’явилась напруга, коли він звернувся до застиглої Ярини. – Ярино… Прийми мої найщиріші співчуття. Я розумію, яке це для тебе велике горе.

Очі Ярини пом’якшали.

– Дякую.

Вона, мов забувши свої нещодавні гіркі й ображені слова, задивилась йому в очі. І Катерина, щоб не заважати їм, тихо пішла до хати. А від воріт до хати вже наближалась висока дорідна постать батюшки Софронія, за яким ішов дяк Мелетій. Зграйка особливо набожних селянок одразу ж кинулась до любого батюшки під благословення, але він, мов не помітивши, наблизився до Катерини, поклонився.