Дійшовши до двору баби Омелянівни, Катерина сповільнила ходу, постерігши невеличкий гурт людей. Із трійко дідів та чотири баби стояло біля верби, а над ними, мов гусак над зграєю, височився худий і жилавий дід Шуляка. Катерина поморщилась та зупинилась. Чомусь не хотілось їй навертатись на очі цьому язикатому дідові, й подумала, щоб обійти, та пізно. Дід уже помітив її своїм в’їдливим яструбиним оком, дарма що старечим, і голосно гукнув:

– Катерино, а ходи-но сюди!

Катерина повільно підійшла до стареньких, ловлячи на собі незрозумілі погляди, й пробурмотіла не надто привітно:

– Чого вам, діду?

– Ану, скажи-но нам, як там Домна? – наполегливо запитав дід Шуляка, й очиська його жадібно заблищали.

Катерина знизала плечима.

– Як-як, одужує потихеньку.

– Одужує? Ну, то добре. А чи правда, що Килина так її відходила рогачем, що вона ото дитя втратила та й злягла?

– Не було такого!

– Е, ти, дівко, не бреши! Ми все знаємо й без тебе, це тільки так перепитали…

Катерина, хоч і не любила мачуху, та все одно слова діда Мирона таки обурили. Ну біда, халепа з цим дідом. Наче бабця та, й дарма що не в спідниці, а в шароварах по селу походжає!

– Та з чого ви це взяли?

Дід Шуляка крякнув.

– Із чого? На це вже твого розуму не стане. Ти краще не дуже хвостом перед паном Криштофом метай, не думай, що я забув про вашу зустріч.

Катерина аж задихнулась від обурення. Ну чого він до неї прискіпався з тим паном, цей дід Шуляка? Та вона як од вогню бігає від того пана, боїться навіть на очі йому навинутися. Й себе боїться, свого слабкого жіночого серця, що іноді не дає заснути ночами, тривожить думками про пана, непокоїть згадками про очі його дивовижні.

– Здуріли ви зовсім, діду? – не надто ввічливо кинула вона та й пішла геть, не вважаючи на пронизливий вереск діда за спиною.

Пройшовши босими ногами вузькою стежиною, а потім майже потонувши ступнями в густій, шовковистій травиці, що стелилась майже над самою річкою, яскраво-зеленій, розквітчаній жовтими та білими польовими квітами, Катерина кинула корито й відра на землю та витягнула велику мачушину сорочку. Жбурнувши її у воду, вона почала полоскати, все ще не заспокоївшись після нападів діда Шуляки. І так замислилась, так заходилася з тією сорочкою, що не помітила, як на протилежному боці з’явилась висока постать пана Криштофа Гнатовського. Й налякано зойкнула, коли зовсім поряд заплюскотіла вода.

Випустивши мачушину сорочку у воду, притиснувши мокрі руки до грудей, вона з острахом спостерігала за темноволосим чоловіком, що випливав до неї зі спокійних та прозорих вод Кагамлички.

Пан Криштоф!

Серце Катерини, мов та налякана малесенька пташка, забилось і хворобливо захвилювалося враз у клітині її грудей, а очі з жадібністю вп’ялися у високу постать чоловіка, що виходив з води ось тут, зовсім поряд, і вода збігала з його чорного волосся, із білого тонкого та дорогого полотна його сорочки. Якоюсь частиною розуму вона ще розуміла, що треба хапати корито з відрами та бігти, бігти геть від цього місця й цього чоловіка, який уважно та напружено вдивлявся зараз у неї своїми темними очима. Так, вона це розуміла, але не могла. Не могла не лише обернутися й гайнути вверх стежиною до села, вона не могла навіть поворухнутися чи то зайвого подиху зробити. Ті дивні, ті зовсім недоречні почуття, що викликав у неї оцей чоловік, який зараз мовчки стояв навпроти неї у воді, ті почуття, котрі вона вперто відганяла та заглушувала в собі, нараз висмикнулися із серця на волю, змушуючи його нерівно битися та стискатися від чогось ще незнайомого, пронизливо-солодкого та болісного водночас. Й ось зараз, у полоні його пильних очей, вона вже геть забула, що стоїть перед нею пан, людина, якій вона належить усією душею своєю кріпосною, людина, від якої відділяє її глибока та безкінечна прірва. Ні, у цю мить, божевільну та незвичайну мить, перед нею стояв не пан, а просто чоловік, така ж людина, як і вона сама. Вогонь, що палав у глибині його очей, неначе запалював її зсередини, позбавляючи волі. Вони, оті пронизливі очі, немов чаклунськими чарами, виповнювали її, позбавляли розуму.

Однак вона навіть не ворухнулась, не зробила щонайменшої спроби втекти, коли він почав наближатись до неї. Він мовчав, і вона розуміла, що теж не здобудеться й на півслова. Ні, слова зараз не були потрібні, вони знадобляться пізніше, коли зникне оце чаклунство між ними й вона нарешті отямиться, позбувшись влади тих очей.

Геть мокрий, проте від того не менш привабливий і вродливий, пан наближався до неї повільно, але неминуче, як ранковий туман, щоб полонити, захопити у свою владу, геть позбавити волі та розуму. Катерина тільки ледь чутно зітхнула, коли пан Криштоф зупинився зовсім поряд, навис над нею, пронизуючи чаклунськими очима.

А потім поцілував!

Поцілував, ледь торкаючись своїми твердими чоловічими губами дівочих уст, немов даючи змогу втекти, отямитись, відвернутися від того поцілунку. Та Катерина не відвернулась і не отямилась. Мов засліплена, вона похитнулась, ледь помітно похитнулась йому назустріч, бажаючи цього поцілунку. І він це помітив. Помітив… Наступної миті тонкий дівочий стан Катеринин затисли сильні чоловічі руки, руки чужі, які дивним чином не здавалися такими, навпаки, були мов рідні. А вуста… Вони обпікали, вони заціловували з такою силою, що вона тонула в цих обіймах, тонула в цьому поцілунку, геть позабувши про те, що не має цього робити, що це неправильно та недозволено, що, цілуючи пана, вона ступає на хибку дорогу погибелі. Однак зараз, цієї миті, Катерина про це не думала, вона взагалі ні про що не думала, забувши про весь світ, забувши про все, окрім цього чоловіка, який цілував її зараз із наполегливою силою, притискаючись до мокрого дужого тіла широкими долонями. Це вже потім прийде каяття, уже потім вона жалкуватиме про цей вчинок. Потім, але не зараз. Не зараз, коли в ній, юній і невинній дівчині, пробуджувалася жінка, коли її пригортали й обіймали з такою ніжністю.

Заплющивши очі, вона несміливо поцілувала пана у відповідь і, наважившись, із гарячкуватою сміливістю торкнулась долонями його гладкого, чисто виголеного лиця. Тихенько погладила й відчула, як він застиг.

Умить, мов розвіяний буревієм, розтанув туман того чаклунського забуття. І Катерина отямилась. Повільно, мов не бажаючи, розплющила очі, піднявши обважнілі повіки. І побачила зовсім поряд здивовані та вражені чоловічі очі. Темні-темні, мов ніч. Не розуміючи, що сталося, вона збентежено дивилась, як він бере її долоні у свої руки й уважно дивиться на них, а його гладке чоло похмурніє все більше й більше.

– Що з твоїми руками? – нарешті запитав він, і голос його після довгого мовчання видався Катерині занадто різким. Вона відсахнулась.

– А що… з ними?

– Чому вони такі?

Катерина здивовано заблимала.

– Які?

– Загрубілі та подряпані.

– А, це. – Катерина мало не розсміялась. – Та вони давно в мене такі, я ж не пані якась, а проста сільська дівчина, – чого руками тільки не роблю, от вони й загрубіли.

Сказала й застигла. Бо згадала нарешті про ту прірву, що розділяла її з цим чоловіком. Ураз вся задерев’яніла, висмикнула з панських рук свої долоні, а коли він спробував наблизитися, знову обійняти, мало не закричала.

– Не чіпайте мене, не чіпайте! Не губіть мене, пане! Нащо я вам здалась, убога та нещасна дівчина? Я ж не пані білорука, я проста кріпачка, і єдине, що в мене є, – моя честь!

Пан Криштоф нахмурився ще більше.

– Заспокойся! Я не чіпатиму тебе!

Сказав це, а сам знову простягнув до неї руки, бажаючи чи то заспокоїти, чи… І Катерина, злякавшись самої себе, своєї слабкості, обернулась і побігла геть. Побігла берегом, відчуваючи на собі обпікаючий погляд темних панських очей. Бігла ж вона не до села, а за село, туди, де під березами лежав вірний рудоволосий Микола. А там упала на м’яку, шовкову травицю й застигла.

– Господи, що ж я наробила? – прошепотіла вона, торкаючись тремтливими пальцями палаючих вуст. А потім погляд упав на могилу Миколи, й очі наповнились сльозами.

– Прости мені, Миколо, – тихо промовила вона, опускаючи чорняву голову. І завмерла так, відчуваючи, як серце дзвенить, мов та кобза, від хвилювання й солодкого відчуття, яке опанувало її в обіймах пана. О, ну чому він не простий козак, не простий, а пан? Ну чому?

Замислившись, вона просиділа так деякий час, але в якусь мить відчула, що не сама під цими березами. Напружившись, Катерина різко обернулась, але навколо нікого не було. Відчула, як спиною пройшовся холод. Ізнов подумавши про той свій страх перед незнайомим страшним мерцем, на якого перетворився Микола, Катерина знову озирнулась.

І відчула, як крик застряг у горлі.

Під березами стояв сотник Яковенко.

* * *

Пройшовши місток, що сполучав між собою два береги річки, Криштоф Гнатовський, польський пан, геть мокрий від свого купання, купання гарячкуватого та несподіваного, попрямував до палацу.

Сюди, у ці мальовничі малоруські краї, такі пронизливо-чарівні, його привела не любов до тутешніх природних красот, а дещо інше. Це була втеча. Утеча від свого нещасного кохання. Від кохання до польської красуні, дочки князя Любомира Стадовського, Терези. Реготухи, блакитноокої чарівниці із золотавим волоссям, котра, граючись, порушила його спокій у Варшаві, а потім просто кинула, погодившись стати дружиною графа Якова Звяковича. А він, гордий і заможний граф Гнатовський, не тільки лишився з розбитим серцем, а й зробився посміховиськом на всю Варшаву, його рідне місто. І він просто втік. Можливо, це не гідно, не по-чоловічому, однак він просто не зміг залишатись у Варшаві, у місті, де жила зрадлива Тереза, де вона всюди з’являлась зі Звяковичем. І втік не до матері в Київ, а сюди, у маєток, що зостався йому від дядька. Щось було такого в цих Борисах, що раптово вчарувало його, ваблячи до себе з неослабною силою.