Дарина Гнатко - Катерина

Та ось заржав, тикнувшись у панське плече, кінь. І чари розвіялись. Катерина, налякана та збентежена, стрімко обернулась і відчайдушно дала драла вгору, на пагорб, до села. Що ж це на неї найшло? Ще за Миколою не встигли сльози просохнути, а вона вже на інших заглядається. Та ще на кого? На пана власного?

Господи помилуй!

Увесь час, поки бігла вона на пагорб, як та молода кізочка, напруженою спиною відчувала палаючий, невідступний погляд пронизливих панських очей.

Час здатен загоїти найстрашніші, найболючіші рани. Він тече собі поволі повз тебе, проходить, і тут-таки, невидимо для тебе, лікує тебе, гоїть рани. Так було й з Катериною. Перші дні було ще дуже важко. Згадки про Миколу ставали перед очима постійно, а тієї ночі, коли його поховали, вона взагалі не могла заснути. Як тільки потушила мачуха каганця, так і з’явилося в чорній темряві те страшне, жовтувато-земляне лице. Катерина вся затрусилась, але навіть не пискнула, бо знала, що жалості від мачухи за такі витівки не дочекається. Так і лежала, завмираючи від страху, та потім не втрималась, підвелася, помацки віднайшла Яринин закуток, відчуваючи, як колотить усю, наче в пропасниці.

– Ярино, – зашепотіла гарячкувато, намацуючи тепле та пружне тіло невістки. – Ярино, прокинься!

– Га? – відгукнулась Ярина зі сну, та так голосно відгукнулася, що з печі щось забубоніла мачуха.

Катерина охопила себе тремтячими руками.

– Ярино, зле мені, – відповіла вона тихо, ледве вбачаючи в темряві неясну постать в сорочці, що сідала на рядні.

Ярина напомацки вхопила її холодну руку своєю теплою, аж гарячою долонею й тривожно відгукнулась:

– Що таке?

– Микола… Микола перед очима стоїть, заснути не можу, – жалібно проказала Катерина.

– То переляк, – ахнула Ярина й підвелась на ноги. – Ти мерця налякалась, у мене мати така, ще змалечку. Так бабуся змушувала в піч заглядати, щоб пройшло. Ходімо!

– Куди?

– До печі.

– Так мачуха…

– Та бодай їй! – з неприязню відповіла Ярина й потягнула Катерину по світлиці. Запалила каганця та навіть бровою не повела, коли з печі озвалася мачуха.

– І чого це вам, вражим дочкам, оце серед ночі не спиться? – просичала вона, в напівтемряві виблискуючи злим поглядом. – Чи ви за день не наробились?

Ярина відхилила заслінку в печі.

– Катерині Микола ввижається, – знехотя буркнула вона, відхиляючи заслінку ще ширше.

– Треба було менше по похоронах вештатись, – зашипіла Мальчиха, звішуючи ноги з печі.

– Помовч, Килино, – втомлено простягнув із печі батько. Катерина кинула на нього вдячний погляд і здригнулась, коли Ярина вхопила її несподівано міцною рукою та потягнула до печі.

– Ось, заглядай у саме нутро!

Катерина недовірливо поглянула на неї.

– А це допоможе?

– Допоможе. Давай, не дратуй свекруху.

Катерина слухняно зазирнула в темне черево потухлої печі, не надто довіряючи цьому забобонові. На неї відразу ж дихнуло теплом і попелом, а там, усередині цієї цілковитої темряви, знов уздрілося те страшне лице Миколи, лице не того Миколи, якого вона знала все життя, а те, із домовини, лице зовсім незнайомого Миколи. Катерина закричала, закричала так страшно та пронизливо, затремтівши усім тілом, що відразу ж попросиналися діти й закричали слідком за нею, але Катерина не чула нічого, тільки трусилась, навалившись на Ярину.

– Геть сказилась, – гадюкою шипіла десь поряд мачуха, щось лайливо вигукувала баба Ганка, а Катерина, змовкнувши, билася тепер у руках батька, – Ярина побігла до сина, який прокинувся.

– Що у вас тепер сталося? – невдоволено запитав Назар, висунувши голову зі свого кутка.

Килина плюнула собі під ноги.

– Катрі той Галушка ввижається, – огризнулась вона, – бодай його й на тому світі нечиста сила забрала!

– Килино! – гримнув батько.

– А що Килино? – визвірилась вона у відповідь. – Повіз сам її до того клятого блазня, який і померти по-людському не зміг, і що дістали? Я сама весь день повітку мазала, поки вона на поминках гуляла, а тепер ще й уночі спокою не дає. Пити треба було менше!

– Вона ж не пила!

– Ага, розкажи! А від чого галас увесь цей, як не від горілки?

Ще з годину полаявшись, Мальки нарешті заспокоїлись, затихли та поснули. Заснула й Катерина, заснула, бо батько полишив біля неї жевріти жовтуватим вогником каганець.

Наступного дня мачуха потягнула її до баби Лаврінівни, щоб та вилила переляк. Баба щось пошепотіла, воском вилила й допомогло. Ще декілька ночей лягала вона з каганцем, а там і без нього стала засинати.

Так минув тиждень. Домна все чахла, блідою зробилася, аж сірою. Вона все більше лежала, а як підводилась, то сиділа коло печі, інколи допомагаючи кришити овочі на борщ, то дітей голубила, які так налякалися її хворобою, що декілька днів і не грались, а тільки все частіше притулялись до матусі.

Килина спочатку мовчала, тільки дмухала та сопла невдоволено, кидаючи на Домну такі погляди, що в Катерини кров у жилах застигала, і думала вона, що не втримається мачуха довго, знов почне точити Домну. Та й справді. При Назарові вона помовчувала ще, а як той ішов у поле з батьком і Василем, який повернувся, так і починала помалу заводити сварки, й удвох із бабою Ганкою точити Домну. Та відмовчувалась, а потім не витримала, й усе пішло по-старому.

Катерина в такі хвилини намагалась тікати з хати, гребтися на городі, аби не чути отих сварок, не бачити отого зла.

Так минав час. У клопотах, у роботі забувався поволі біль сердечний за Миколою, слабшала туга. Про пана думи гадати Катерина собі забороняла, гнала спомини про ту зустріч на березі, мов мачуха докучливих жебраків і старців геть із двору. Але ввечері вони все одно поверталися, ті згадки, й знову, й знову згадувала вона той погляд, яким приворожив її пан. І солодко їй було від тих думок, і гірко… Бо хто був він, а хто була вона? Він – граф, ясновельможний пан, а вона – убога дівчина простого, навіть не козацького, роду, яка належала йому своєю кріпацькою душею. І, певне, слушно казав дід Шуляка, що для одного вона була потрібна йому – побавитися й викинути. А ти потім хоч у Кагамличку кидайсь, хоч зашморг на шию вішай. А хочеш, терпи знущання мачухи й односельців і колиши колиску з панським байстрям. Та такої долі Катерині не кортіло. Тому й гнала вона думки про вродливого пана й ховалася в кущі, ледь зачувши ржання його лютого коняки.

Та оминаючи пана, не могла вона оминути нової напасті. Сотника Яковенка. Після Миколиних похорон зробився він такий сміливий, що ну! Варто було Катерині вийти з двору, а він як тут, мов чатує на неї попід чужими тинами. Причепиться, як реп’ях, і не відхрестишся від нього. Та й мачуха, неначе змовившись із ним, то туди її пошле, то ще кудись, на батька насідає, в’юном біля нього в’ється та все щебече, що як би добре було мати такого зятя, як пан сотник. Та все то в нього є, треба що – допоможе. А вже Катерина якою панею в нього буде! Й саме це, останнє, змушувало батька замислюватися все більше, а Катерину – завмирати від страху – а ось батько погодиться. Досі тільки мовчав, відмахувався від солодких та улесливих слів мачухи, а це трохи замислився. А ну ж як візьме та й видасть її за сотника, бо недарма, певне, заводить розмови про те, як важко жити в світі цьому в злиднях, як точать вони його усе життя й що їй, своїй донці, бажав би він долі набагато кращої.

– Важко, важко, Катеринко, жити бідним у цьому світі, – казав він, не помічаючи, як застигає та блідне Катерина від цих слів. – Ти в мене виросла, доню, он якою вже красунею, та й що? Хто ж посватає тебе, бідну та нещасну, лише за красу, без посагу?

Катерина опускала очі.

– Не знаю, тату.

Малько зітхав.

– Он Килина каже, – тягнув він замислено, – що Яковенко згоден на все, й без посагу тебе взяти, й пáнею зробити.

Катерина кривилась.

– Я не хочу Яковенка, батьку.

– А ти думаєш, я хочу? – з гіркотою в голосі озивався батько, й в очах його мерехтіли сум та відчай. – Негоже такій молодій дівчині, як ти, з таким уже немолодим чоловіком братись, негоже. Та як подумаю, що з тобою буде, коли помру я, й сум, і жах бере. А за Яковенком ти пані будеш, він, може, довго не проживе…

Катерина захитала головою.

– Ні, батьку, не треба. Огидний він мені, й літа його тут ні до чого. Просто… просто верне він мені з душі, зрозумійте ж ви мене, батьку, зрозумійте!

– Розумію, Катеринко, розумію, – зітхнув Малько й затих, не заводив із нею більше розмов про остогидлого того сотника. Та Катерина бачила, часто бачила, як він замислено дивиться на неї, неначе думка ця його все не полишає. Й з острахом чекала чогось неприємного…

– Катре, – гукнула якось сонячного ранку мачуха Катерину з повітки, де та терла картоплю на крохмаль. – Ходи-но сюди, кидай ти вже ту картоплю, годі тобі буде натирати.

Катерина визирнула на вулицю.

– Чого ще?

Мальчиха всунула їй корито з одежею.

– Ось, піди до річки та прополощи добре.

Катерина кинула на мачуху гострий погляд. Знову на побачення до сотника відсилає, стара павучиха. Й посміхається он як бридко, вік би не бачити пики цієї ненависної. Відвернувшись, Катерина взяла відра з коромислом та й попростувала до воріт. Днина стояла така вже погожа, така вже ясна, сонечко так і виблискувало посеред пронизливо-блакитного неба, й сама природа немов раділа такому веселому теплу. Та ось тільки на серці в Катерини було далеко не радісно. З голови все не йшли наміри сотника посвататись. Що ж чекає її в житті? Хто з отих лицяльників посватає її без посагу? Хто з них полюбить так само сильно та віддано, як любив Микола? Петро Козуля, високий та чорнявий красень, який усе соловейком співає? А чи, може, Дмитро Крупко, товариш Миколин, неабиякий жартун і витівник? А може, білявий Савко Чуб, син козака Свирида Чуба, досить привабливий спокійний парубок, що виблискує в її бік зацікавленим поглядом? Та ні, цей напевно не посватає: Чуби – вони багаті, а разом із тим ще й пихаті, їм невістку подавай ого-го яку, з чималим посагом. А Савко? Чи полюбить він так її, щоб без посагу взяти? У тому Катерина дуже сумнівалась. Ні, немає для неї долі в Борисах. Ніхто не посватає її, окрім того сотника, бодай ніколи він сюди не повертався. І як не станеться дива, то в житті в неї буде тільки дві дороги: або доживати віку з батьком і терпіти знущання мачухи, гнути на неї спину, або ж побратися з сотником і справді зробитися пані. І так горе, й так двоє. Щось воно є в ньому, цьому сотнику, що лякає її, відштовхує й змушує здригатися. Око в нього недобре, чи що?