– Знаю… Добре, що гуцули ще не всі сплять. – Хоча на обличчі написаний переляк, та намагається всміхнутися. У неї приємний глибокий голос.

Оглядаю глибоку рану. Дівчина напоролася на гострий сук у чагарнику. Підхоплюю її на руки й помалу несу в хатинку.

– Гм… Як тебе сюди занесло? – запитую дорогою.

– Привезли нас сюди на екскурсію. Не люблю натовпу… відійшла. Дивлюся, а якась старенька мене рукою до себе кличе. Я ближче до неї, а вона наче й розчинилася. Видно, десь тут живе…

– Нема тут більше нікого, я сам тутечки, – заперечую й перемикаю увагу на рану.

– То як ти тут сам? – дивується вона. – Це ж важко: без людей, без цивілізації.

Хоча розумію, що я десь удвічі старший від нової знайомої, та, на мій подив, її «ти» мене чомусь зовсім не вражає й не ображає, а, навпаки, тішить.

– Інколи добре без них. А часом і треба. Ти ж он теж хотіла самоти, – відказую.

– Та тепер уже не хочу, – відповідає тихо й серйозно.

Розпалюю піч і грію воду. Обережно промиваю рану. У дівчини тремтять стиснуті губи, та вона стримується.

– Побудь трохи сама, мені треба дещо знайти.

Дівчина проводжає мене настороженим поглядом великих сірих очей. У вечірніх сутінках знаходжу на галявині дрібно посічені листочки деревію. Тепер рана швидше загоюватиметься. Красуня уважно спостерігає за моїми вправними рухами.

– Ти знахар-травник? Чи мольфар? Я чула, як ти грав на дримбі… – несміливо цікавиться.

Я щиро всміхаюся дівчині.

– Ну, як ти мене таким побачила, то нехай. Що, готуватимемо якесь їдження?

Моя гостя теж нарешті всміхається.

– Їдження… Гарне незвичне слово. Ти, напевно, давно тут?

– Якщо душею – то все життя. А тіло… Тіло носило всюди. – Підкладаю у піч дрова. – Та годі про це. Вівсянку будеш?

– Мене Юля звати… і я буду вівсянку. А тебе як?

– О-о-о… Вибач, що не спитав, – усміхаюся дівчині. – Та для тебе спершу вівсянка важливіша, щоб ти одужувала. Я Андрій.

– Ні.

– Що «ні»? – не можу зрозуміти.

– Важлива не кава, а те, з ким ти хочеш її випити. Для мене важливіші люди поруч. У тебе гарне ім’я – «чоловік». – У її голосі з’являється довіра. – Мій старший брат – теж Андрій.

У відблисках граційного полум’я свічки вона вже схожа на молоду чаклунку первісних часів. Густе шовковисте волосся й вогники-відблиски в очах додають їй таємничості.

– Ну… Мені теж приємне твоє несподіване товариство, правда. – Кидаю погляд на дівчину. – Шкода, що вечерю за усталеним шаблоном треба віддати ворогові. Думатимемо, що ото тільки наш обід. – Подаю Юлі мисочку із запареною кашею.

Дівчина сміється.

– Згода…

Віддаю Юлі свій лежак і накриваю її стареньким ліжником. Сам умощуюся на долівці під батьковим кожухом.

– Я завдала тобі клопоту, Андрію? – запитує дівчина.

– У житті немає випадкових людей. Навіть як їх приводить випадок. Тож мої клопоти десь, колись та якось буде винагороджено. Знаєш отой закон: «Нічого не виникає нізвідки й не зникає в нікуди»? То фізика життя.

– Знаю, добре знаю, – чомусь зітхає Юля й замовкає.

Вогонь у печі гіпнотично жевріє й тихо потріскує. У голові швидко починають мерехтіти смереки, конвалії, возик, дримба, далекий образ Ба – я засинаю… Ніч видається короткою. Прокидаюся від того, що відчайдушно намагаюся стати меншим і сховати холодні ноги під закороткий кожух. Не виходить. Крізь шпарини пробивається ранок нового дня. Таки не зігріюся. Кидаю погляд на Юлю: вона смішно спить, згорнувшись калачиком і виставивши з-під ліжника лише ніс. Тихо виходжу з хатинки й рушаю на заготівлю кілків для своєї огорожі. Робота зігріває тіло й полегшує голову. Згадую про свою гостю, аж коли сонце стає зовсім високо. Спускаюся до потічка. Трохи терпіння – і велика форель моя. Двері хатинки відчинені навстіж, усередині нікого. Ну що ж… Нема чого молодій і вродливій робити зі мною в цій глушині.

Зате тепер ліжник буде мій, нехай. «Ну й добре», – зітхаю й проганяю звичними словами легенький смуток від себе. Чищу форель і наспівую «Червону руту».

– А ти ще й гарно співаєш.

Піднімаю голову: Юля стоїть, обпершись на палицю-рогач. На голові розкішний вінок із різнотрав’я.

– О, Юля… Доброго дня! А ти винахідлива. Костур де взяла?

– Тут вони безплатно на кожному кроці, – жартує дівчина. – Зате знахар на всю околицю лише один, і той утік.

– Мусив сходити до місцевого ресторану, щоб нагодувати таку витончену панянку обідом. – Знизую плечима. – Королеві Карпат дієти ж протипоказані, що скажеш?

Дівчина дарує сяйливу усмішку. Мені легко з нею. Може, я навіть зможу потерпіти ще одну ніч без ліжника.

– Як твоя нога, до речі? Зараз зробимо перев’язку.

Для розкішної рибної юшки вже все-все готове. Роздивляюся рану.

– Схоже, усе добре. Аби лишень сепсису не було. Треба буде ще відвар із деревію тобі попити, він кров очищає. – Обережно перев’язую ногу. – Десь за день, думаю, зможеш потихеньку на неї ступати. Тебе ж, напевно, шукають уже? Коли там той автобус буде? Я б допоміг тобі дійти до нього. Що скажеш?

Юля чомусь підозріло довго мовчить. У її очах незрозуміла туга. Зітхає та якось здушено говорить:

– Хотіла б я, щоб хтось на мене чекав… А туристичний автобус раз на тиждень сюди ходить, тож залишуся хомутом на твоїй шиї ще на кілька днів. Витримаєш, Андрію?

– Не знаю, що й сказати. Хіба назву тебе П’ятницею. Чим там Робінзон навантажував свого соратника, не пам’ятаю вже… – кидаю хитрий погляд на дівчину.

Вона вмить веселішає.

– Ну, щось із сидячої роботи могла б виконувати.

– Ну то й добре. Піду розпалю вогонь у печі. А ти будеш верховною жрицею карпатського вогнища, гаразд?..

Робота на моїй плантації конвалій просувається повільніше, ніж хотілося б. Невисокий тин потребує багато матеріалу. Мурахою сновигаю до ліщинника й назад на схил. Сутеніє, темрява в горах швидко накидає покривало ночі – треба поспішати до хатинки.

– Усе гадаю: чого-то життя мені отут хоче дати? – Хатинка зустрічає мене затишним теплом і зосередженим поглядом Юлі.

Хоча мій мозок і мав тривалі канікули, та сьогодні здатен слухати лише знесилене працею тіло.

– Менше думай, слухай тіло… Воно саме скаже, – бурчу, розтягуючи короткуватий кожух на собі. Миттєво провалююсь у міцний сон.

Уже майже половина периметра огорожі готова. П’янкий аромат конвалій лине дуже далеко. Він приваблює і бджіл, і кумедних джмелів, і навіть блискучого жука-оленя. Уся та спільнота тішить мене на перепочинку вправною акробатикою поміж білих мініатюрних квіточок. Час і собі пошукати поживу. Знову йду до потічка. Скидаю одежу й змиваю піт та втому. Холодно, бр-р… На десять хвилин би до Бразилії, не більше. Ще не сильно тягне до країни тропіків, ні… Збираю на великий листок мати-й-мачухи равликів – гарний буде обід.

– Вітання моїй любій П’ятниці! – зустрічаю на порозі Юлю з палицею.

– Привіт, Андрію. – Юля сьогодні якась незвичайна. – Я… Я бачила тебе, – дивиться на мене якось дуже проникливо.

– І я тебе бачу, – усміхаюся до дівчини. – На, тримай провізію, – висипаю на пеньок біля порога равликів.

– Ти не зрозумів, я бачила тебе ТАМ, – серйозно говорить красуня.

– То все природно. Мусив помитися. Сподіваюся, бінокль ти не використовувала?

– Ні, Андрію, просто роздягнені чоловіки мене мало збуджують. Ти зараз хоч і вдягнений, та більше відкрився, ніж голий. Я про оте квіткове серце… Можна, я тебе щось спитаю?

– Запитуй, – зітхаю. – Та на всю правду не розраховуй.

– Так, знаю, що шпаринка до душі лише поступово стає воротами для інших. Та те, що ти робиш, мене так вразило… Правду кажучи, я заздрю тій жінці, що надихнула тебе на таку працю.

– Не заздри мертвим, не треба, – спокійно відказую. – То про що ти хотіла спитати?

Дівчина задумливо мовчить, утупившись у мене довгим поглядом.

– А ти знаєш, – каже трохи згодом, – заради такого я б воліла навіть померти.

– Ну й дурна. Хочеш – ображайся, хочеш – ні. Мертвим насправді не потрібно вже нічого. Це потрібно мені, щоб жив я, розумієш? Щоб мене відпустило, як… – Не можу дібрати слів у несподівано розбурханому потоці свідомості. – …як старого пса з ланцюга, ось.


– Равлики не смачні, – порушує тривалу мовчанку Юля. – Я колись думала, що це вершина гурманства.

– Так, трохи не те. Але тут це доступне джерело білка, – відповідаю з долівки. – От їх би зварити в кокосовому молоці та ще й полити лимонним соком – смакота!

У відблиску свічки бачу над собою здивоване обличчя.

– Ти вкотре мене дивуєш… Хто ти?

– Я той, ким ти мене бачиш. Ти та, ким я бачу тебе. Думаю, для тих трьох днів до автобуса нам достатньо знати це одне про одного, що скажеш? – вирішую обмежити цікавість Юлі.

Не треба прив’язуватись – і нікому нічого потім не болітиме.

– Я хотіла б, щоб ти мене побачив так, як я тебе, – несподівано твердо каже Юля. – Я розумію, що нахабно втрутилася у твоє життя, та через свою ногу я обмежена в модних демонстраціях, розумієш?

– Гм… Зі здоровою ногою ти не вивчала б мене тут, погодься. Не затрималася б навіть на день. Та й доречне запитання: «Навіщо?» Навіщо тобі мене вивчати? – дивуюся й спиняю свій погляд на чорній деревині стелі. – Он, краще знайди цятку на стелі над собою й вдивляйся. Це гарне заняття, повір. Медитацією називається. Світ розширюється, люди добрішають… Сон швидше накриває.

– Світ, може, і розшириться, Андрію. Питаєш: «Навіщо?» Кожен виймає з того розширення щось цікаве для себе, правда? А я вже вийняла: таких чоловіків, як ти, іще не зустрічала. Усе якісь не такі попадалися.