– Звідки це в тебе? – ошелешено роздивляюся прикрасу Юлі – овальний шматочок дерева на шкіряній шнурівці.

– Від мами залишилося. Вона дуже дбайливо берегла його. Казала, що цей кулон допоможе мені знайти кохання. Правда, вирізьблений фламінго дивовижний?..

У мовчазному здивуванні розглядаю стару деревину. Вона така ж рожева, як і майже сорок літ тому. Він гарний – маленький випуклий птах, що вів мене по життю. Виявляється, не тільки мене. Дивна річ – людська віра, зоря, що світить над вершиною бажань.

– Фламінго… – задумливо проводжу пальцями по вигинах свого давнього творіння. – А для мене він завжди був уособленням краси й свободи. Твоя мама була права: головне – вірити і йти. Тоді все-все здійсниться… Я маю тобі багато чого розповісти.

– І я тобі… – відповідає Юля. – Хоча в мене таке враження, що ти все життя був зі мною…

Світ став тісним. Я жив у ньому, а він – у моєму серці. Усі віддалі – математичні чи людські – не більш ніж умовна перешкода. Нова вершина була поруч, близька й далека водночас. Тут, на Пікуї, я залишу свою чергову стару шкіру. Я… Ні, ми. Ми народилися знову. А спогади… Це як дзеркало заднього огляду: у нього потрібно зазирати час від часу, щоб не повторювати помилок. Щастя криється в простих речах. Життя – це мить. Віват, життя! Віват, руху вперед! Фієста, Карпати!..

Я роблю в цьому світі свою справу, а ти – свою.

Я в цьому світі живу не для того, щоб відповідати твоїм сподіванням.

Хоча і ти зовсім не для того, щоб відповідати моїм.

Ти – це ти, а я – це я. І якщо вже нам пощастило зустріти одне одного в цьому світі, то це прекрасно.

А якщо ні – з цим нічого не поробиш.

Ф. Перлз. Гештальт-молитва