– Ти не знаєш, хто то прибирав могилку Миколи Вихренка? – запитую в Андрійка.

– Його вдова із сином, – відказує юнак. – Вони завжди це роблять. Он, від’їхали машиною щойно…

– Так він же, наскільки я знаю, не встиг одружитися?..

– Усі так думали, дядьку. А він потай одружився з якоюсь трохи старшою від себе. Кажуть, колись учителькою тут, у селі, була…

Радість огортає серце від того, що Микола таки спізнав радість земного кохання й залишив після себе такого гарного сина. Любов – найправильніший вибір у світі… На душі стає світло й легко. Свіжий весняний вітер із гір несе неповторні аромати юної зелені. З кожним його ковтком мої далекі світи віддаляються ще більше, наче казкове марево. Чуюся двадцятирічним – так, наче й не покидав ніколи рідної оселі. Ми неквапом повертаємося додому.

– Які в тебе плани на життя, Андрійку? – запитую свого усміхненого племінника.

Він серйознішає й знизує плечима.

– Якось усе важко, дядьку Андрію… Не можу дивитися, як наш ліс нищать. Гори без лісу як людина без обличчя. Я садив би дерева хоч і все життя… Хочу вступати до лісотехнічного інституту, та боюся, що мама з татом не потягнуть ту науку, мою й ще двох старших. Грошей у нас нема, хоча працюємо від рання до смеркання… Ви, може, того не знаєте, бо багаті, а ми… Розкажіть про своє життя краще. Воно гарніше за наше тут, – просить племінник.

– А що, розкажу… – вирішую згадати свою молодість. – Нас було четверо, і я був найстарший, тому мусив щодня не тільки вчитися, а й розпалювати піч та викидати гній від худоби. Після восьмого класу пішов вчитися до міської школи. З товаришами ми щодня долали десь по вісім кілометрів туди й назад через ліс, де на нас чатували голодні вовки. Мене ледь не вигнали за погане навчання, і я дістав сильного прочухана від твого покійного дідуся. У медінституті я вчився й розвантажував вагони, щоб мати гроші на їжу й одяг. Згодом лише зі ста доларами в кишені ми з дружиною поїхали на її батьківщину. Там, щоб стати своїм, мусив багато працювати й досконало вивчити мови – одну, другу, а потім і третю… Ну, як життя у твого дядька?.. – обриваю монолог.

– Та теж якесь зовсім сумне, – здивовано відповідає мій племінник.

– Тоді послухай усе спочатку… Нас було четверо, я був найстарший – і це було добре, дуже добре: я змалечку дізнався, що таке відповідальність, і ніколи не цурався жодної роботи, бо будь-яка давала мені змогу потім заробити на прожиття, як оті вагони… Ми щодня проходили з товаришами шістнадцять кілометрів через ліс до школи й назад – і це добре, дуже добре: я став фізично витривалий, а ще завдяки вовкам позбувся страху перед невідомим. Я дістав сильного прочухана від тата й вдячний йому за це, бо повернувся лицем до науки й захотів стати лікарем. У Радянському Союзі тоді ніхто не належав сам собі, і для мене це стало плюсом: я захотів покинути країну, де зовсім не було волі. Сто доларів у кишені – мізер, щоб вижити для двох… Але це було добре, дуже добре, бо підштовхувало мене вперто вчитися й удосконалюватися, щоб вижити в чужій країні. Далі я не вдовольнився зарплатою в чотири тисячі доларів і захотів більшого… Тому знову переїхав, навчився ще однієї мови, відкрив свою клініку…

– О, то вже інша справа. Тепер вас усе задовольняє, дядьку? – Андрій вислухав нову розповідь із великою цікавістю.

– Ні, – усміхаюся до юнака. – Не все можна придбати за гроші. Є ще душа.

– А чого вона потребує? – цікавиться хлопчина.

– Думаю, що найбільше – свободи. Тієї, що навколо тебе, і тієї, що всередині. Тоді душа змінюється й росте знову й знову. Навіть тоді, коли твоє тіло вже не росте. Колись відчуєш сам. Розбираюся поки що в ній… А ти затям собі: усе, що відбувається, веде до кращого. Колись моя бабуня, а твоя прабабця, навчила мене завжди, що б не сталося, проказувати чарівні слова. Можу тобі по секрету їх сказати.

– Я готовий закарбувати їх ось тут! – жартома б’є себе в груди племінник.

– Як би тобі погано не було, ніколи, ніколи не скигли. Ти можеш почуватися або жертвою, або бійцем. Ким почуватимешся, тим і станеш. Кожна-кожнісінька людина навколо тебе, Андрійку, пережила якусь особисту трагедію. То нічого не значить, що хтось всміхається. Ти просто можеш не знати того, що в цієї людини померли батьки. Або кохана зрадила з найкращим другом… Чи під час страшної війни розстріляли всю родину… Що не вдався бізнес… Що попереду чекає важка операція… Що збанкрутував банк із депозитом. А дехто має талант роздувати трагедію з підгорілої каші, поїздки в переповненому автобусі, не такого погляду, усмішки, зросту чи форми носа. Навчися вчасно перегортати трагічні сторінки. Вони блокують твої мрії й твій рух уперед. Краще не зраджуй своїм мріям, а всміхайся, розправляй плечі й повторюй: «Ну й добре!» Трохи згодом і вихід зі скрутної ситуації знайдеш, і життя переміниться на краще.

– Так просто? – дивується хлопчина.

– Якось так мене життя навчило, що все складне насправді просте, як день і ніч. І кожен із нас як день і ніч…

Дивлюся на свого тезку, ми разом сміємося й промовляємо:

– Ну й добре…


Шлях на Пікуй – іще одне повернення в молодість. На невеличкому возику складено провіант, свічки, шматок смоли, лопатку й столярський інструмент. У батьківському кожусі я геть не схожий на бразильського лікаря. Та й, правду кажучи, у мене якось немає поки що бажання повертатися ні до країни вічної фієсти, ні до своєї клініки. Я маю відчуття свята від щоденного перебування тут. Насолоджуюся краєвидами свого дитинства й приємною прохолодою. Я скучив за цим. Як і за стриманим шумом карпатських верховіть, весняним дзюрчанням струмочків і радісними криками виснажених перелітних птахів. Я теж один із них, прилетів набратися чистої джерельної сили від свого родового коріння. Мені подобається, що течія мого часу сповільнилася. У голові з’являються спокійні й далекі від медицини думки. Думаю, що я починаю відроджуватися.

Учора телефонувала Паула й цікавилася, коли я повернуся. Сказав, що поки не знаю. Вона запевнила, що дає всьому раду сама. От і добре.

На Пікуй тепер веде досить широка стежка: схоже, тут відкрили якийсь туристичний маршрут. Зарості чагарнику надійно сховали наш родовий будиночок від зайвих очей. Розчищаю маленький горбик землі з невисоким поржавілим хрестом.

– Здрастуй, рідна Ба… Знай, що ти живеш у моєму серці…

Проказую молитву. Тепер бабуся стала живильною частинкою гір і дерев. Вона в ось цій маленькій карпатській смереці, що проросла в її ногах. Оглядаю родове помешкання. Час і дощі понищили лісову хатинку бабусі. Відсуваю стару металеву колодку й беруся до роботи. Підлатую покрівлю, замазую шпарини гарячою смолою. Від цієї роботи душа й тіло наче співають, мені легко й приємно. Усе недавнє життя відступає за далекий обрій, а я поринаю в призабутий світ юності. Невеличка піч у кутку навіть не димить, тож вечір зустрічаю з ласкавим теплом. Ліжник[17] у пересохлій скрині дбайливо складений іще руками Ба. Він приносить із собою міцний, як у юності, сон. Під ранок до мене прийшла бабуня; усміхаючись, простягнула мені букетик едельвейсів. Ну, що ж, вона, напевно, навіть і на небі знає, для чого я сюди приїхав.

На світанку глибоко вдихаю молочний туман, настояний на ароматі карпатської глиці, і починаю готуватися до походу. Думаю, он та полога гора з геть вирубаним схилом підійде для мого задуму. Довго спускаюся вниз. У мішаних лісах передгір’я вишукую зарості конвалій та обережно викопую рослинки. Вони поки не цвітуть, до цього ще тиждень. Тепер шлях із повним візком на гору. Перехід займає багато часу, та я впертий. На пологому схилі вибраної гори починаю втілювати свій задум. Кілками розмічаю контур насадження й обережно прикопую кволі саджанці. У вологій землі вони знову тужавіють і стають стрункими рядами. Щоденне полотно густих туманів огортає їх життєдайною росою.

Мені знадобився тиждень. Тепер, стоячи біля своєї хатинки, я здалеку бачу навпроти велике біле серце з квітучих конвалій. Це спогад про ніжне кохання моєї молодості. Напевно, Ізабель теж його побачить… Не знаю, чи пробачить мені мою сліпоту, та принаймні знатиме, що я виконав її прохання. Я не відчуваю більше тягаря провини на душі. Лише світло вдячних спогадів із запахом конвалій. Залишається зробити невисокий тин, щоб вівці часом не витоптали. На це піде ще тиждень-два.

На дні старої скрині знаходжу невеликий згорток. Дбайливо натерта олією бабусина дримба навіть не поіржавіла. Сідаю на невеликій галявині, затискаю дримбу губами й боязко рухаю струну пальцем. Дивний магічний звук спочатку несміливо бринить, а потім дедалі впевненіше розходиться навколо. Я заплющую очі й пропускаю вібрацію через себе. Відтак зливаюся із смереками, чистим повітрям і стаю частинкою цього вічного світу краси, його мікрокосмом. Плавно торкаю раз у раз струну – саму-самісіньку, та таку сильну. Один її кінець – народження, другий – смерть. Посередині дорога мого життя, і від неї йде відгомін моїх справ, моїх слів – мій зв’язок зі світом. Дримба – мій родинний оберіг у звуковому всесвіті.

Якби з’єднати всі слова, які сказали всі люди на планеті за один день, вийшло б гігантське плетиво. Десь колюче, мов мільярд шипів молоха, десь гарне та яскраве. Воно є відображенням тисяч новонароджених паралельних світів, реальних чи фантастичних. Моя струна веде мене між ними, відсуваючи багатоголосу фальш… Голова стає чистою й вільною, у ній лунає лише заспокійливий гомін навколишніх лісів. Я набрався сили від дримби й гір.

Вечоріє – час повертатися до хатинки. Ступаю кілька кроків і… Ні, здалося. Я йду далі, та знову чую людський стогін чи плач. Неподалік, на схилі, помічаю дівчину. У неї заплакане обличчя і, схоже, щось із ногою. Вона молода й гарна.

– Чарівні гуцулки вечорами вдома сидять, знаєш те? – спускаюся до чорнявої красуні, що тримається за ногу.