– А ти… ти був в Афганістані? – дивлюся зі здивуванням на співрозмовника.

– Так. І вижив у тому пеклі. Я сам попросився туди. Коли ви поїхали, а я повернувся сюди з лікарні, то вже не зміг жити колишнім життям. Я мусив стати своїм тезкою Александром Македонським, щоб перемогти самого себе й не боятися своєї фізичної вади… Той біль, якого я зазнав в Афганістані, усе одно був меншим за ті душевні муки самоти й приниження, які я пережив тут. Там був поранений… Нас покинули на гірському перевалі без води, лише з маслом. Цілий місяць на топленому маслі. Дотепер не можу його їсти. З шістдесяти вижило троє. Чотири місяці в шпиталі Душанбе, одну легеню майже повністю вирізали. – Спогади важко даються Сашкові.

– Але тепер, бачу, усе гаразд? – усміхаюся до принишклої біля дідуся внучки.

– Так. Інколи знаходиш відповіді на прості запитання, подолавши півсвіту, – киває чоловік. – Я зрозумів, що має найбільшу силу в цьому житті. Це слово. Так, так, – перехоплює мій зачудований погляд Сашко. – Піди, Галинко, принеси нам печива, – м’яко випроваджує внучку й продовжує: – Моя мама… Царство їй Небесне. Вона дала мені життя, але й… забрала його. Я став її мискою для жалю, який вона випрошувала для себе, як милостиню. Їй подобалося страждати. Хоча, думаю, не тільки їй. Чомусь тоді всі жалілися, і хто більше, того і якось більше поважали, чи що… Оті її слова: «Ти – каліка», – закрили мене у власній клітці. Тепер я вже знаю, що не варто шукати жалю в собі. Не варто чекати й на співчуття від когось. Вони сповивають людину в щільний кокон, що не дає рухатися далі. А ваші слова підтримки й книжка про Македонського стали порятунком. Афганістан зробив із мене чоловіка. Слова здатні з тієї ж людини зліпити або Аполлона, або Квазімодо… Дивися, Андрію: ми ж думаємо словами. Вони звучать у голові нашим або чужим голосом. Ми згадуємо події, слухаючи слова у власній голові. Коли засинаємо, думка про минулий день дає нам спокій або неспокій, бажання жити або навпаки. Слово – початок і кінець наших мрій. Воно зростає красою справи. Краса світу розпочинається зі слова. Обережного, урівноваженого. Не з того, що продиктоване заздрістю, гнівом, хіттю. А з того, що несе повагу до всього…

– Як гарно… І як правильно, Олександре. Як лікар, мушу визнати твою правоту.

– Так, Андрію. Ти завжди відповідально ставився до слів. І я завжди знав, що ти мусиш стати лікарем із великої букви. Я не помилився?

– Ні… Я успішний лікар. У мене своя клініка пластичної хірургії в Бразилії. І знаєш, ти правий: якби люди були обережніші в словах, то я мав би менше роботи.

– О, не ти один, Андрію, – сміється Сашко. – Я теж несу слово. Слово поваги та любові. Любові до ближнього.

– То ти священик? – укотре дивуюся сьогодні.

– Так. Ти лікуєш тіла, а я – душі. Я зрозумів, що війна і мир, кохання і ненависть, життя і смерть розпочинаються й живляться словами. То чого б не спробувати забрати непотрібне з нашого життя? Слова добра й підтримки дають упевненість і зміцнюють свободу всередині нас, несучи мир, кохання й бажання жити, чи не так?

Маленька дівчинка обережно виносить тарілку з печивом:

– Ось, пригощайтеся…

– Спасибі, Галинко… Така ж турботлива, як і її покійна прабабуня, – погладив дівчинку по голівці дідусь Сашко. І, наче випереджаючи моє німе запитання, проказав: – Я вдячний долі за те, що все склалося саме так, а не інакше. Як би там не було, та я б не став тим, ким є зараз, без мами й тих людей, що зустрілися на моєму шляху…


Поїзди, виявляється, теж можуть бути довгожителями. Як оцей потріпаний динозавр радянської епохи, що із загрозливим металевим скреготом несе мене в молодість. Я вже й за-був, як воно – їхати в такому обдертому й брудному вагоні. Час неначе спинився тут. Цигани, схоже, ніколи не виходили звідси. Вони такі ж надокучливі реп’яхи, як і десятки років тому. Групи молодиків грають у карти, голосно лаючись. Їхня лайка боляче ріже слух і осідає на мені, наче бруд. Колись таки більше зважали на інтереси оточення. Кожна хвилина в товаристві не дуже ввічливих людей наближає мене до рідного дому. Радісне передчуття росте, незважаючи ні на що.

У райцентрі помічаю разючі зміни: ось воно, ринкове перетворення суспільства: багаті кам’яниці сусідять із геть обдертими халупами. Дороги, до яких ніхто не має приватного інтересу, зяють величезними ямами. Згадую теорію розбитих вікон. Тут повно таких чорних дір із радянських часів, які наче затягують усередину теперішнє й не дають навести лад навколо. Беру таксі. За двадцять хвилин мене зустрічає рідне село: акуратні дерев’яні хатинки на зелених пагорбах уздовж вулиці стоять в обіймах квітучих садків. Невеличкі отари овець не підводять голів від паші, надолужуючи зимовий простій. Старенькі жінки на лавці біля дороги намагаються мене розгледіти. Щось нікого не можу впізнати. Вони хором відповідають на моє «Доброго дня!» і довго дивляться вслід. Прискорюю ходу й бачу рідний пагорб. Здається, мама розвішує білизну.

– Добрий день у рідній хаті! – Сам дивуюся надтріснутому голосу.

– А ви хто?.. Божечку, Андрій… Андрій приїхав! Який же ти вродливий і молодий! – поспішає до мене літня жінка зі знайомими очима.

– Марійка… – ледь упізнаю сестру.

Ми обіймаємось і довго так стоїмо. Марійка схлипує, підводить голову й довго вивчає моє обличчя. Час і важка сільська праця не пожаліли її. Та сестра світиться тією чистою щирістю й добротою, які однаково променисті й упізнавані в усіх куточках світу.

– Яка ж ти гарна, менша сестричко. А тато й мама… – боюся почути фатальні слова й з надією дивлюся на Марію.

Не судилося…

– Тата вже двадцять літ як нема. Як шкода, що не побачить тебе, такого ладного… Після грози світла в хаті довго не було, так він на електричний стовп поліз ремонтувати… – Марійка витирає сльози з кутиків очей. – Після удару струмом жив іще пару годин, а швидка не могла приїхати, бо бензину не мала заправитися. Важкі тоді часи були, та й так… А мама… А мамця наша є, ходімо, – поспішаємо до хати. – А я сина меншого Андрієм на твою честь назвала, двоє старших уже вчаться у Львові, а він іще зі мною тут…

– А в мене донька Марія.

Мама підкладає дрова в пічку. Вона стала схожа на засушену квітку. Та погляд чорних очей жвавий і допитливий.

– Сину мій ріднесенький! – поспішає до мене, накульгуючи. Довго виціловує й вигладжує моє обличчя пошерхлими руками. Я притискаю її до грудей, і спогади мовчки обступають наші душі.

– А брати мої – як вони? – запитую.

– Добре. Іван у Росії, у Сибіру, на нафтопромислах, а Петро на Одещині. Часом приїжджають. По-російськи балакають, ніби й не наші… Але добра нажили, здорові, та й яка різниця… Тішуся, що знайшли своє місце в тім світі. От і тебе дочекалася нарешті. А Ізабель де? Не приїхала з тобою?

– Ні, мамо… Померла Ізабель.

У мами течуть сльози. У мене також.

– Так, мамо, довго не бачилися, мусимо все сумне за той час виплакати… А потім насміятися, – витираю мамине й своє обличчя. – Життя триває, і треба йому радіти, що скажете?

– Так, сину, так… Не можна жити бідою. Треба йти в радості, – зітхає мама й усміхається.

– А глянь-но, мамо, яка ж ти гарна будеш в ось цих хустках, – витягую із сумок гостинці.

– Йой… Яка ж то краса… – прицмокує мама й звертається до Марійки: – Поклади, Марійцю, до скрині – буде на вихід.

– Ні, мамо, ні, – рішуче заперечую. – Ніякого «потім» чи «на вихід». Надягай уже й тішся життям.

Мама вагається й обережно зав’язує нову хустину.

– От і добре, – милуюся нею.

Мама заглядає в потемніле дзеркало, задоволено всміхається, розправляє зігнуту роками спину й дістає інтерес до життя.

– Ну, то я перейдуся до магазину, гречки й ковбаси куплю, чи що, – рушає потихеньку до виходу, спираючись на два ціпки. – А ти, Андрійку, за той час ніц не розказуй, допоки я не повернуся, – додає вже з порога.

Марійка захоплено дивиться на мене й раптом згадує:

– Йой, а мені треба корови подоїти. Вибач, я недовго, – збирається до хліва. – Андрій, малий мій, на косовицю пішов…

– Чуєш, сестро, може, я краще дам тобі на дві корови грошей, і ви не будете мучитися, що скажеш? – пропоную Марії.

Та вона вагається лише мить:

– Ні, Андрію, що ти! Як тут, у селі, без корови!

– Так купиш молока й сметани, скільки захочеш.

– Ні, Андрію. Ми тут звикли до неї. Без неї ніяк. – Не хоче сестра ніякого полегшення. – Та й що люди в селі скажуть?

О-о-о, це аргумент світового масштабу. Пропоную останній варіант:

– Дам тобі на будинок у місті, аби ти тільки не мучилася. І на автівку, щоб їздити до села за молоком, згода?

Марійка заперечно крутить головою.

– Та… – махає якось приречено рукою, – нащо міняти шило на мило? Пізно мені вже записуватися в міські пані, – вправно готується до доїння й іде у хлів.

Мій племінник Андрій нівроку: чорнявий, стрункий та усміхнений. Він веде мене на цвинтар, до могилки тата. «Отче наш» заспокоює розбурхану душу.

– Здрастуй, тату… Вибач мені за пізнє повернення. Завдяки тобі я став людиною, – промовляю до маленького горбика.

– Дідуньо пережив прабабцю на тиждень, – стиха говорить племінник. – Мама розказувала, що за тиждень до смерті прабабуня прилетіла пташкою й у вікно постукала. Дідо застав її ще живою. Поховав на горі, а через тиждень і сам… Нумо, дядьку Андрію, приберімо все до Великодня, – поправляє дерев’яний хрест і заходиться скубти суху траву.

Неподалік могила Миколи. Її прибирають двоє – старша сива жінка й високий молодий чоловік. Він видається мені дуже схожим на покійного друга. Придивляюся й вагаюся: підходити чи ні? Коли вкотре спрямовую туди погляд, то виявляється, що ті люди вже пішли.