– І пий вино, Андре: то є фрукти з корисними ферментами. Це краще, ніж свіжі фрукти чи сік. І не всміхайся до моїх фірмових брів, – сяє шеф. – Я не Ален Делон і ніколи не прагнув ним бути. Я розумний, щасливий і маю безцінний талант бути переконливим. Це важить більше, ніж презентабельна зовнішність… Тож тобі поганого ніколи не пораджу.

– Так, шефе, ви дуже переконливі, особливо зі скальпелем. У нас, до речі, сьогодні ще одна операція – яке вже вино… – відмовляюся від пропозиції.

– Пропоную тобі не напитися, як на вік-енд, Андре, а просто покращити роботу серця. Невелика доза доброго ферментованого вина мобілізує.

Через годину в доброму настрої проводжу під наглядом шефа фейсліфтинг. Після десяти-двадцяти днів, коли зійде набряк і відновиться контур обличчя, я почую дві оцінки – остаточну від свого наставника та від пацієнтки. Обидві для мене дуже важливі. Мої послуги – теж товар. А статистика невблаганна: про поганий товар антиреклама повідомляє в сорок разів більше споживачів, ніж про добрий. Акуратно закріплюю малесенькі шви на межі волосяного покриву голови й за вухами; старанно накладаю пов’язку. Сьогодні чую лише коротке «добре» від лікаря Сілви. Ще зовсім небагато – і я вирушу в самостійне вільне плавання. Скоро приїдуть мої найрідніші. При цій згадці мені починає все подобатися ще більше. Тепло, світло, улюблена робота, здоров’я й гроші – усі складові щастя чекають лише прибуття родини…


Це дуже болюче й неправильно… Це операція на головному мозку без наркозу. Ураган Мітч вісімдесят шостого в Гондурасі, що зніс дах із мого будинку й надовго засів у моїй свідомості, відтоді став мікроскопічною дурницею, не вартою уваги. Той чорний день січня… Жовта висохла Ізабель лежала в обрамленні розкішних різнокольорових орхідей. Мертва Ізабель і живі орхідеї. Сліз я не мав. Були закривавлена душа й розуміння того, що діти потребують мого сильного плеча. Нудна заспокійлива меса. Чорна порожнеча могильної ями. Плавне похитування катафалка. Схилені голови моїх дітей. Ґільєрмо й Кончіта поруч. І страшенна чорна пустка всередині. Умить не стало того, що ще вчора наповнювало життя сенсом. Воно розсипалося порохом по дну цієї могильної ями. Я, той, хто до найменших дрібниць знає, що і як працює в людському організмі, де знайти і як полагодити його поломки, сьогодні стою безпорадний і безсилий. Те загадкове, що вмить змінює слово «життя» на «смерть», ставить непробивну стіну між лікарем і Богом. Я, створений за Його подобою, не можу того найважливішого, що може Він, – вдихнути душу, оживити. Не можу… Він залишив мені сумніви, каяття й неспокій. Лише подоба. Але не Бог. Я приречений громадити мільйони слів-пірамід, блукати в лабіринтах думок, подій, винаходів, щоб сповільнити відхід душі з тіла тих, кого люблю. Але ніколи не зупинити.

– Вона довго боролася. Ізабель – боєць, – говорить Кончіта за поминальним столом.

Мені страшенно боляче. Розмови видаються недоречними й безглуздими. Ґільєрмо мовчки наливає мені міцного алкоголю. Вибір невеликий: зійти з глузду тверезим чи пірнути в алкогольну прірву безпам’ятства. Якоїсь миті мене прориває:

– Чому? Чому ви всі все знали, а я – ні?!

– Ізабель так вирішила. Тримайся, друже, – кладе мені руку на плече Ґільєрмо. – Вона не хотіла стати тобі перешкодою.

– А мене, мене хтось спитав, як мені тепер?.. Ви що, не розумієте, що я почуваюся винним? Як жити й усвідомлювати, що я не був гідний того, щоб знати про її онкологію? – Сльози течуть моїм обличчям. – Як тепер усміхатися своїм дітям чи пацієнтам? І, головне, навіщо?..

– Прийми цей біль, Андре. Змирися й прийми. Тоді ти зрозумієш ту любов, якою вона тебе захистила. Вона буде з тобою поруч. Насправді ти ж сам знаєш, що саркома невиліковна… І вона знала. Тому найкраще, що могла зробити, – подбати про майбутнє твоє й дітей.

Кончіта зітхає й додає:

– Вона знала, що, як скаже тобі, то ти покинеш навчання в Бразилії… Ізабель не хотіла, щоб її хвороба стала твоїми путами.

– Воно-то так… Але боюся, що її жертовність стане моїми путами…

Витираю кулаком сльози. Не можна мені бути слабким. Так, діти… Життя триває…

Майже епілог

– Андре, любий, ти готовий? – поспішає до мене Паула.

– Допоможи зав’язати краватку, серденько, – обертаюся до неї.

– Готово, – тендітна жінка зробить це навіть навпомацки.

– Дякую. Твої руки вправні завжди й усюди: і в клініці, і вдома, – усміхаюся до своєї красуні.

– Мені здається, до цієї сорочки більше пасувала б та фіолетова краватка, куплена під час симпозіуму в Монте-Карло, – довго й прискіпливо оглядає моє вбрання Паула.

– Сьогодні до мого настрою пасує зелений. Це колір надії й молодості.

– Андре, щось мені здається, що ми вже трохи розминулися з молодістю, – усміхається Паула, поправляючи біляве волосся перед дзеркалом.

– Так, не зрозумів, – кидаю погляд на жінку, – чого вже серце й тіло потребує?

– Серце все ніби влаштовує, а от підтяжку повік годилося б зробити, – складає губки «качечкою» і вичікувально дивиться на мене.

– Зробимо… Нехай розсмокчеться наплив отих майбутніх конкурсанток «Бум-буму».

Імпланти в сідницях – тренд останнього десятиліття. Щоб пружні м’ячики сідниць збуджували погляд і фантазію під час ходьби чи засмагання на пляжу Копакабани. Або ж створювали звабливу лінію силуету. Або принесли перемогу в національному конкурсі сідниць «Бум-бум».

– Усе-таки через два місяці десята річниця, як ми разом, пам’ятаєш? – м’яко запитує Паула. – Тоді матимеш змогу догодити й серцю, – ніби мимохідь промовляє, відкриваючи дверцята нашого автомобіля.

– Так, я пам’ятаю, – киваю головою.

Насправді забув. Ношу в голові дати міжнародних зустрічей і симпозіумів. Дні народження Марії й Домініка. Дні зустрічей із Ґільєрмо. Дні народження своїх батьків. І ще одну дату, яку найбільше хотів би забути, та чомусь не можу. У цей день іду до церкви й довго слухаю заспокійливий спів хору. А потім до повного виснаження й сутінків граю в теніс. Щоб знесилити тіло й чимшвидше заснути. Так уже майже шістнадцять років… Паула збоку кидає на мене кілька уважних поглядів, та я мовчу.

– До речі, Андре, сьогодні можемо піти на концерт Адріано Челентано. Як тобі?

– Люблю старого шибеника, – усміхаюсь у відповідь. – Та сьогодні хочу побачитися з донькою. У неї день народження скоро.

Паула розуміюче всміхається.

– Так, і мені до сина в Белу-Орізонту треба з’їздити. Мої онучки такі гарні…

Моя клініка затишна й сучасна. Маю багато постійних клієнтів. Інколи думаю, що вони свідомо хочуть зазнати болю перед кожною важливою подією в житті. Байдуже, радісною чи сумною. Напевно, біль підсилює радість у першому випадку, а в другому – притлумлює розчарування. Схоже на те, як використовують біль від шрамування під час обряду ініціації хлопчиків африканських племен, а чи від татуювань у племен маорі або від спилювання зубів у молодят Індонезії. Той, хто пізнав біль, більше цінує життя – отакий дивний людський парадокс досягнення гармонії душі й тіла. Він став однаково дієвою аксіомою і для дикунських племен, і для розвинених цивілізацій. Сьогодні нема операцій. Залишаю клініку на лікаря Паулу.

В аудиторіях медичного університету зовсім не відчувається тропічна спека. Усе-таки з настанням квітня-травня стає на два-три градуси прохолодніше. Ось вона, потрібна аудиторія. Обережно прочиняю важкі двері. У напівтемряві знаходжу вільне місце. Десятки студентів уважно слухають молоду викладача психології. Моя Марія впевнена й переконлива.

– Світ емоцій, слів і подій навколо стає тим, що ми називаємо школою життя. Одні в ній успішні учні, а для інших той самий урок стає надто важким для засвоєння. Одні люди можуть дати нам крила, а інші – штовхнути в прірву депресії. Важливо, щоб у момент духовного дозрівання біля нас був той, хто б добрими словами підтримки зростив оті крила. Знайомтеся, це Томас Едісон, винахідник. Колись його мати заплакала від прочитаного листа зі школи. «Мамо, чому ти плачеш?» – поцікавився маленький хлопчик. «Від щастя, сину. Директор пише, що ти настільки розумний, що школа тобі не має що дати…» Лише багато років по тому дорослий та успішний Едісон дізнався жорстоку правду: тоді його відрахували за неуспішність.

Марія змінює картинку на екрані:

– А це онучка Ернеста Хемінгуея, красуня й модель. На жаль, загинула через уживання наркотиків і депресію… На цьому фото найтовстіша жінка США з вагою майже двісті сорок кілограмів… А тепер знаменита бразильська модель, що стала жертвою анорексії… І ось отут ілюстрація до моєї улюбленої казки дитинства – «Нове вбрання короля». Як ви думаєте, що їх усі пов’язує?

– Депресія… Молодість… Тип темпераменту?.. Схильність до суїциду… Залежність від чужої думки!.. Бажання бути гарними! – студенти горохом сиплять відповіді.

Граційна Марія рухається навсібіч дзиґою, виловлюючи відповіді й усміхаючись своїм слухачам. Вона таки природжений викладач.

– Так, ви всі праві загалом. Вони були молоді й не мали стійкого імунітету до чужих негативних думок. І головне – у них всіх була занижена самооцінка. Мій тато, коли вперше прочитав мені цю казку, сказав річ, над якою я довго думала і яку пам’ятаю донині: «Усі люди навколо нас – це дзеркало, якому ми занадто довіряємо». Нас назвали товстими – і ми повірили, тому або доводимо себе до анорексії, або ще більше заїдаємо депресію. Боїмося бути неуспішними – уживаємо наркотики чи стаємо слухняними маріонетками, що йдуть на війну чи слухняно повторюють дурню інших. Та от халепа: усередині кожного з нас живе голий король. І щоб уникнути долі героя Андерсена, мусимо шліфувати своє власне дзеркало. Маємо управляти своїми емоціями. Хто з вас ніколи не зазнавав образ від інших людей? – несподівано питає Марія.