Тут це зайве. На землі Санта-Крус, благословенній Південним Хрестом, кольори, ритми й одежа від неба, води й землі. Вони несуть життя. Віват, природна гармоніє!

Віват, секс! Віват, неоціненний Божий подарунку! Ти сіль людського життя, причина радості, драми, трагедії! Ти цивілізація, мистецтво й війни… Усе живе просто спарюється. У сезони дощу, тепла чи надміру їжі. Йому не дано права керувати чуттєвою насолодою власного тіла. Лише для продовження роду. Віват, людино!

Десь там, у невідомих запилених трактатах і давніх сувоях Ватикану схована страшна правда післясмертних мук. А чи неправда? Чутки-страхи, закріплені холодом сніжних зим, довгими годинами сутінків і кривими тінями-примарами, породили в душах Старого світу сумніви, потрібну слухняність, фальшиву цнотливість одежі, думок і поведінки.

Віват, сонце! Віват, життя! Щасливі в незнанні ті, кого відділяє від бібліотек Ватикану Атлантика! Муки тропічної темряви недовгі. Це лише бажана прохолода. Нема коли дивитися у вікно в очікуванні світла чи тепла. Радощі життя, а не далекі загробні вже тут! Фієста-а-а!

Віват, жінко! Усміхнена, молода й відкрита для кохання! Ти, що ввібрала ритм африканських тамтамів, колір і смак місцевого шоколаду, відвагу й відречення білої жінки від середньовічної інквізиції й народилася тут новою Афродітою за подобою Землі-матері! Віват, маракуйє!

У жорстокому Середньовіччі впали жертвами безглуздих уявлень про красу тисячі безневинних красунь. Важку свинцеву пластину – на юні груди іспанок, щоб не росли, бо некрасиво… Тугий аж до непритомності корсет для фігури а-ля «пісковий годинник» – це гарно… Перетягнуті бинтами до повного каліцтва ноги-ратички китаянок – терпи, це красиво… І – ще до сьогодні – звіряче обрізання дівчаток-мусульманок. Це потрібно. Оргазм – гріх. Не треба тобі його в житті, як і клітора… Ти додаток до сильнішого, до чоловіка…

Тільки не тут! Тут оргазм уже й негайно! Усе, що є в Ріо, красиве, молоде, життєлюбне. Тут криється зародок нової гармонійної раси, що витягне світ із диму, фальші й воєн! Геть чернечий послух! Жаль, трагедію, усі-усі маски геть! Кохання обертає й тримає Землю… Віват, любове!

Захоплення починає вистрілювати стиснутою пружиною. Ми пританцьовуємо на трибунах і палко цілуємося з Ізабель. Неподалік туристи з Німеччини залишили на собі з одягу лише чудернацькі окуляри. У світлі різнокольорових прожекторів відбувається радісна зустріч первісних дикунських племен із блискучими інопланетянами. Кожен глядач усією душею ввібрав неземну красу голих струнких богів і богинь і вже поєднав своє «я» з ними. Не з манірними й зверхніми богами-вішалками фешен-подіумів, а ось із цими – з плоті, молодості й самби.

Я знову закоханий. У передранкових сутінках виціловую й гладжу вигини тіла дружини. Коли зупиняюся на животі, вона ніяковіє й легенько відштовхує мою руку:

– Тепер мені якось незручно перед тобою через те, що він не плаский.

– Ти колись казала, що неідеальних люди схильні любити більше, – шепочу над ніжним обличчям.

– Так… Але зі всіх правил є винятки. Не всі ж ділять ліжко з пластичним хірургом, – зітхає Ізабель.

– Так, колись ми це виправимо, не біда. Це дурниці. Думаю, це твій славетний перфекціонізм.

– А може, вплив красунь із карнавалу?..

– Може. Але ти знаєш, Ізабель… Може, це й дивно звучить, але саме завдяки цим красуням я зрозумів, що дуже, дуже сильно кохаю тебе. Сьогодні красу можна виліпити чужими руками – яку схочеш. Люди навколо стають схожими на прекрасні античні статуї. Милують око, але не чіпляють за душу. А от спільні спогади, емоції – це тільки наше. Тож ти зі своїм непласким животиком для мене найбільш бажана на цій планеті.

Очі Ізабель зблискують зрадливою сльозою. Вона обіймає мене й повільно цілує. Чогось згадую нашу студентську печеру кохання. Сила прибуває в мені… Добре, що пристрасть повернулася.

Увечері йдемо з дітьми до найбільшого в Латинській Америці океанаріуму «Аква-Ріо».

Тут хочемо заночувати. Матраци всередині скляного тунелю зайняті глухонімими дітьми: раз на місяць Національний інститут освіти глухих привозить сюди особливу малечу для ознайомлення зі світом і розвитку мови жестів. Нам іще пощастило з квитками.

– Які вони гарні, – з жалем у голосі говорить Марія. – І такі бідолашні…

– Хто, доню? – розглядаю скляне склепіння над собою.

– Оці глухонімі діти…

– З ними все буде гаразд, якщо їх не жаліти. Та й вони не знають, що чимось відрізняються від нас. Вони ніколи не чули мови, тож…

– Але вони ніколи не дізнаються, як багато важать для своїх тата, мами чи інших людей.

– Чому? Дивися, доню. – Ізабель складає пальцями сердечко, усміхається й показує його Домініку.

Син сміється, складає й собі сердечко й сигналізує ним своєму сусідові. Хлопчина приязно всміхається й відповідає Домініку.

– Мова добра зрозуміла всім, – пригладжує волосся Домініка Ізабель.

– А мови зла їм краще не вчити, – задумливо промовляє Марія.

Ми лежимо на дні глибокого океану. У лазуровій товщі води в плавному танці кружляють дельфіни, тунці, медузи, кити-підлітки. Поважний восьминіг над нами незмигним мудрим поглядом вивчає тих, хто самовпевнено поставив себе на вершину земної піраміди життя. У своїх холодних водах він бачив повільну круговерть смерті потопельників після кораблетрощі… Їхні душі, що вийшли з бульбашками останнього подиху й розчинилися в колисці земного життя… Обмацував щупальцями вишукані амфори, золото, діаманти, слонову кістку – те, що цінують люди у своєму світі… Усі ці фетиші, що прикрашають та ускладнюють людське буття, нікчемні й зайві у світі мудрого восьминога. Вони не вартують тієї останньої бульбашки повітря. У боротьбі з океаном людині не варто битися об заклад. Ставки надто високі. Тут, під прозорою синню «Аква-Ріо», починаю розуміти, що на вершині піраміди океану стоїть хтось інший. Сьогоднішня ніч – ніч народження поваги до величі океану та його мешканців…

Стоїмо в аеропорту. У наших з Ізабель очах сумна порожнеча розставання.

– Коли ви знову приїдете до мене? – запитую в дружини.

– Якось виберемося, любий… Перебиратися назовсім поки немає сенсу. Мені треба вивчити мову й отримати дозвіл на лікарську практику тут. Я ще до того зовсім не готова. Та й Домінік погано запам’ятовує нові іноземні слова. Йому тут буде важко вчитися.

– Нічого, усе з часом, – говорю впевнено. – Он, Марія тут би вже не пропала, – киваю на доньку, що діловито вибирає товар у крамниці поруч.

– Мабуть, оті чотири роки твого навчання ми вже якось витримаємо в Гондурасі. А тоді, як ти станеш на ноги, почнемо освоювати Бразилію й ми, гаразд?

– А я б сюди охоче переселився, – підхоплює розмову Ґільєрмо.

– Сильно вподобав у ресторані жакаре, – сміється Кончіта.

– Так, від м’яса алігатора його сила переходить тобі, – жартую.

– І я вподобав не тільки жакаре… – загадково підморгує Ґільєрмо.

За це отримує гострий штурханець ліктем від Кончіти.

– Ну-ну… Чекай-чекай, приїдеш ти додому.

– І що буде? – напівжартома питає плечистий красень.

– Підемо обоє вчитися в школу самби. – Погляд Кончіти цілком серйозний.

– От за що я люблю свою розумну дружину, – усміхнений Ґільєрмо цілує її в щоку.

Слід літака в небі вибудовує прозору стіну очікування в душі. Я знаю, що на цій планеті є мої найрідніші, і це зігріває. Зустріч із ними – моє майбутнє.

Та в іншій частині душі, за перегородкою, немає місця нічому, окрім теперішнього. Тут і зараз уже відбувається моє фізичне й професійне вдосконалення. Зазвичай після традиційного карнавалу кількість охочих покращити зовнішність сильно зростає.


Годинна пробіжка в Тіжуко й ранковий банан для Чучо – святий щоденний ритуал. Хоча й мій шеф, дон Алваро, відверто посміюється наді мною:

– Заняття спортом для подовження життя – це смішно, Андре. Заєць, який скаче все життя, живе п’ятнадцять років, а повільна черепаха – триста-чотириста.

– Так моє ж прізвище, лікарю Сілва, між іншим, українською й означає «заєць». Мушу скакати, щоб бути привабливим для наших пацієнтів.

Сілва заливисто сміється. Він завжди в доброму гуморі. Правду кажучи, я теж. Тут мені легше й цікавіше працювати. Не треба ламати голову над постановкою діагнозу. Вродливими зазвичай прагнуть стати здорові люди. У них тисячі бажань і планів. Тож наше завдання – ретельно перевірити загальний стан організму, резистентність до ліків та анестезії.

Сьогодні вкотре перед нами Дженніфер Памплона із СанПаулу. Жива копія граційної Одрі Хепберн, тільки не з романтичним, а з твердим чоловічим поглядом. Ще з півроку тому ми витягнули із зони її живота півтора літра жиру й сформували ним округлості сідниць. Чотири видалені ребра зробили її талію осиною. Імпланти в грудях довершили перетворення Дженніфер на Афродіту.

– Я вдячна вам, пане Алваро й пане Андре. Я більше не бідна й зневажена селючка. У мене тепер свій фітнес-центр і косметологічна клініка. Людям подобається те, що бачать, і вони прагнуть стати моїми клієнтами.

– А ви собі вже подобаєтеся? Ви ж така красуня… – цікавиться пан Сілва.

– Я, правду кажучи, і одразу собі подобалася, – усміхається жінка. – Та в цьому світі, щоб чогось досягти, треба не тільки фарширувати й вдосконалювати мозок. Для людей обгортка чомусь не менш важлива. Тож мені бракує ще трохи клієнтів, щоб заробляти більше й відкрити нарешті свою фірму з виробництва високотехнологічних протезів. – Пауза, задумливий погляд прекрасних чорних очей, і Дженніфер продовжує: – Тому хочу, щоб ви додали трохи об’єму моїм вилицям і покращили форму носа, гаразд?