Ну що ж, тепер у мене попереду довгий шлях освоєння і рино-, і хейло-, і абдомінопластики, а також фейсліфтингу й ще понад двох десятків пластик – повноцінних хірургічних втручань, кожне з яких здатне покращити зовнішній вигляд людського тіла. Хоча… Як показав час, у більшості випадків я таки займався навіть не вдосконаленням тіл, а поверненням їх до початкового стану. Вікові зміни організму – повільна смерть привабливості. Молодість, рух, кохання й секс – постійні супутники краси. Викинь із цього ряду щось одне – почнеться пришвидшене цокання твого біологічного годинника. З втратою колагену шкіра втрачатиме молодечу пружність і привабливість, брак емоцій запустить зміну гормонів і невідворотне накопичення жиру, зменшить блиск волосся та очей і прибере променисту усмішку з обличчя. Поступово дзеркала зі стелі в спальні почнуть мігрувати до коридору, і залишиться врешті-решт невеличке дзеркало в темному кутку біля вхідних дверей.

Ріо – дивовижне місто. У ньому всі розуміють, що призначення людини – рухатися, кохатися й любити життя. Безкінечні марафони людей в однакових футболках – за порятунок тропічних лісів, папуг ара, далеких білих ведмедів. Безліч спортивних майданчиків найнесподіванішої форми, а на них – азартна молодь з акробатичними пасами-передачами, вивертами й переможними криками. А футбол у Бразилії – це взагалі національний діагноз. Довго я навіть вважав, що деталь прапора, ота частина небесної сфери, що навіки зафіксувала щасливе поєднання зір у мить здобуття Бразилією незалежності понад століття тому, – звичайнісінький футбольний м’яч. Ледь зіп’явшись на ноги, хлопчаки марять футболом. Є м’яч – добре, нема – не біда: ним стає все, що здатне котитися, навіть смішні панцирники-броненосці. Усі дворики заповнені майбутніми Пеле й Роналду… Стрункі й гнучкі серфінгісти на атлантичних хвилях. Шалені велосипедні вуличні перегони. Фітнес-центри й спортзали на кожному кроці. Усі ловлять свою хвилю невпинного руху й фізичного вдосконалення. Бути молодим – насамперед значить бути спортивним. Це нові знайомства, нові пригоди, це рух.

Що відчуває людина, дивлячись на енергійних і струнких людей навколо себе? Доки це бажання бути серед них, доти й вона молода. Я почав бігати вранці. Серце гігантського міста – вічнозелений парк Барра-да-Тіжуко з понад ста тисячами дерев-велетнів. Місця завжди у всіх великих містах або бракує, або бракує катастрофічно, та ще століття тому бразильці зрозуміли, що ліс для них – основа життя, і віддали центр Ріо частинці тропіків так, як віддають найкраще місце найдорожчому гостеві. Тут не просто викохана сонцем і людьми величезна зелена зона. Парк змушує людей сприймати світ крізь призму живої зелені й симфонію звуків її неймовірних мешканців. На широких алеях Тіжуко щоранку можна зустріти сотні спортивних людей. Стрункі, різнокольорові, білозубі, вони стають часточкою енергії завше молодого тропічного лісу. Кожен рух м’язів відгукується викидом у кров ендорфінів – гормонів радості й щастя. Є й легший шлях до їх вироблення – догодити собі смачними наїдками, але це шлях ледачих. Або моїх майбутніх пацієнтів. А моє тіло й моя професія повинні злитися в єдине ціле, щоб створити цілковиту гармонію і для мене, і для потенційних пацієнтів. Після годинної пробіжки тут я дістаю енергію усміхатися, навчатися й цікавитися життям навколо. Насправді всі, як і я, пробігають через живу зелену модель людського суспільства. Люди ж зовсім як рослини в тропіках: одні стрімко йдуть угору, обходять і використовують інших; деякі вражають буйним цвітінням, коло них плодоносять інші, неподалік мовчки вмирають старі велетні. Проте вони не нарікають одне на одного. Просто поєднують усі земні стихії, відгукуючись життям на сонце, тепло й воду.

Тут не помітні сліди смерті. Це безперервне свято життя. З перемогою вічної молодості, кохання й руху вперед. Біжу, вдихаю нові несподівані квіткові аромати, усміхаюся привітним людям. Ми всі вчимося поважати і ліс, і одне одного. Істина сонця, істина лісу… Тоталітарні Радянський Союз і Куба видаються далеким і неприємним спогадом. Шкода, що гарні країни з волі диктаторів перетворюються на суцільну розбиту шибку. Тільки тепер я відчув смак справжнього життя. Потрібно навчатись у тропічного лісу. Зрозуміти, що в кожного свій час зростання, цвітіння й дозрівання думок. Такий, а не інакший, і його треба прийняти, а не критикувати й нав’язувати щось інше. Думаю, що тоді сонце істини зійде над лісом. Повага до природи й турбота про ближнього – те, що забезпечує наш рух уперед. Це як основна заповідь лікаря. Не нашкодь… словами, ідеями, звичками, вчинками святу життя.

Ось я і вдома. Мій новий друг Чучо вже чекає на мене. Маленька чорна мавпочка-ігрунка трясе верхівку дерева біля мого вікна, смішно шкірить зуби й витягує губи.

– Зараз, Чучо… Уже б ти краще до ближнього базарчика приписався, – бурчу й простягаю мавпочці банан.

Тваринка блимає на мене вдячними оченятами-намистинками й починає снідати. Ранкове сонце, що виринуло з Атлантичного океану, стрімко набирає висоти й починає припікати. До полудня стане неймовірно спекотно – потрібно поквапитися до університету.

Лікар Сілва пригладжує рукою густе волосся й розправляє брови. Кидає на мене лукавий погляд.

– Що, заздриш мені, правда? З таким лісом на лобі й парасолю можна інколи вдома забути. Брови – моя візитівка. Вони подобаються жінкам: поліпшують їм настрій. Бути смішним – частина мого іміджу. Заходь, – пропускає мене вперед мій шеф.

Його кабінет обставлений комп’ютерами, стелажами й безліччю фото «до і після». Зацікавлено роздивляюся жіночі обличчя. Пан Алваро теж милується своїми роботами.

– Жінки так схожі на маракуйю… Андре, ти куштував маракуйю?

– О, так. Це неперевершений смак коктейлю з ківі, суниць, абрикосів і персиків, – киваю головою.

– От юна жінка – це молодий плід маракуйї, тугий, блискучий і смачний. А проте, коли він уже трохи полежить, то стає набагато смачнішим і солодшим. Тільки оболонка зверху геть зморщується, – зітхає лікар Сілва. – Повернути молоду оболонку маємо ми, – кидає на мене хитрий погляд. – Тоді маракуйя стає божественною і на вигляд, і на смак. І буде м-м-м… – Пан Алваро цілує складені пальці рельєфними губами.

Мені подобаються шеф і його цікаві думки. Мовчки всміхаюся. Наставник продовжує:

– Ми не відрізняємося від тих, хто виробляє, наприклад, туфлі. І вони, і ми продаємо емоції, які покращують настрій людини. І основний наш, так би мовити, клієнт, – це жінка. Дами становлять дев’яносто відсотків наших пацієнтів. Вони взувають на свої гарненькі ніжки туфлі зі шкіри страуса, обтягують мереживними трусиками плаский животик і задок, як у бушменської богині кохання, несуть попереду бюсти, як у Памели Андерсон, копилять виразні губки й нарешті починають собі подобатися. Це найголовніший результат нашої роботи. Ну що, розпочинаємо шліфування нового фахівця бельєзи? – поплескує мене по плечу лікар Сілва.

Бельєза – естетика краси тіла. Тієї, на яку благословляє велетенська статуя Христа на найвищому пагорбі Ріо. Він тут не звична для Старого світу смиренна жертва за всі гріхи людства. Велетенський Ісус стоїть у позі вітрувіанської людини. Це гімн людині з часточкою Бога всередині. Символ віри й захисту нагадує ще й величезного птаха, готового злетіти. Чи ступити на нову вершину… Ріо – місто, благословенне Богом і небом на пошук краси та гармонії. Південний Хрест над ним підсилює магію місця.

Моя нова робота неймовірна. Новий космос, пронизаний суцільними відкриттями – медичними й психологічними. Поки тобі не виповниться тридцять, запитання «Скільки тобі років?» тут ставлять хіба що під час приймання на роботу. А потім вік наскакує на тебе, як іспанський тореадор – на бика, і починає дошкуляти запитаннями-уколами… Узагалі-то, запитання щодо віку зароджуються не так у голові людини, як у тих, хто її оточує. Вони спочатку погано закамуфльовані: «Твоє обличчя… Ти погано спав (спала)?.. Ти колись мені не заважала (заважав) на сидінні поруч із водійським… Здається, нам потрібно придбати ширше авто… Чому ти більше не одягаєш оту червону сукню (отой кашеміровий костюм)?..» Потім приходить болісне усвідомлення того, що гарний новий одяг, придбаний із надією схуднути, став іще тіснішим… Поступово надія поєднатися з ним у розпачі розчиняється за твоїм віддзеркаленням, а бажане вбрання навіки зникає в утробі шафи чи найближчого смітника…

До психічних екзекуцій штовхають вікові зміни шкіри й перемога жирової тканини в співвідношенні з м’язовою. Чверть маси в навіть не дуже повних жінок становлять жирові відкладення – так матінка природа забезпечила надійний захист функції продовження роду. Чоловікам із цим поталанило набагато більше, хоча правильніше буде уточнити – «колись». Від початку еволюції жир вправно виконує роль енергетичної комори людського організму: їжі мало – комора віддає з ближніх закутків – обличчя й шиї, це пункти швидкої енергетичної допомоги. Там команду на вихід дають особливі бета-рецептори. Вони приносять першу жертву голоду й прикривають спокій надійніших довготривалих запасів на животі, стегнах, спині. Якщо колись не таланило вчасно роздобути мамонта, а тепер почути чиєсь чи власне осудливе зауваження про набуття схожості з біг-маком, починаємо провокувати до спалювання свій золотий запас. Та от біда: на службі в нього вже альфа-рецептори, які набагато повільніше за бета змушують жирові клітини недоторканного запасу виконувати накази. Повільний рух крові в закутках комори стає їхнім союзником. Усі жирові клітини такі схожі на нас! Вони копіюють нашу фінансову поведінку: кошти, що маємо в гаманці на щодень, витрачаємо легко, та навіть подумки не наближуємося до святая святих – таємної депозитної скриньки в найнадійнішому банку. Та на те, щоб здійснити фінансове святотатство, потрібне лише наше рішення. А от жирові депозити… Вони на диво вперті й живуть окремо від головного мозку. Вони швидше доведуть його до сказу, аніж підкоряться. Зі сховку їх не дуже успішно виганяють навіть дієти й тривалі заняття спортом. Радше навпаки. Наші запаси поводяться, як люди, що зазнали вимушеного голоду: хліб – під подушку, крупи – у банку аж до пліснявіння, мистецтво консервування довести до досконалості, і нічого не віддавати!