– Любий, які там новини на роботі? – кидає в мій бік погляд Ізабель і збирає вечерю на стіл, заклопотано вишукуючи щось у холодильнику.

– Усе нормально, – відповідаю я, як і зазвичай. – Як там наші діти?..

Якийсь елемент несправжнього є і в мені, і в дружині. Воно було б непомітним для тисяч сторонніх очей, та не для мене… У пам’яті залишилися яскраві картини нашого печерного кохання, незабутні вечори й ночі у Львові та на Кубі. Час наче омивав полотна спогадів чистим весняним дощем, і вони мінилися новими відтінками. Згадуючи все це, я насолоджувався тими митями, як чудовим серіалом, продовження якого, проте, не мало тепер такого яскравого й чуттєвого сюжету. Може, це говорить мій егоїзм кохання? Чи просто егоїзм, здатний відсунути навіть базові інстинкти? Життя не кавун: ніхто з нас не може поділити свою душу на рівні частини між усім, що вважає дорогим у житті. Напевно, після одруження й батьківства моя робота все-таки урвала собі більшу скибку. Адже сім’ю я вважав чимось стабільним і таким, що завжди буде поруч.

– Може, заведеш собі коханку? – порадив якось під час зустрічі за пляшкою віскі Ґільєрмо. – Нічого так не розганяє кров по тілу, як нова жінка. Тоді наче заново народжуєшся, – солодко потягнувся у фотелі.

– А ти вже народжувався після Кончіти?

– Вона ще не давала підстав, справляється добре. Нехай у мене не завжди прибрано й вчасно випрасувана сорочка, але я… – Ґільєрмо задоволено примружив очі. – Я почуваюся коханим. Дружина виділила мені найкраще місце у своєму житті. Знаєш, вона каже: «Діти колись підуть, а я залишуся з тобою. Тож спочатку ти, а потім діти…» Але, як відчую щось подібне до твого, то не вагатимуся. Я не кінь, сам собі пута надівати не стану.

– Напевно, Ґільєрмо, я просто виріс зі своєї шкіри… Як та кайсака – пам’ятаєш, тоді, кілька років тому? – Віскі прояснило думки й пустило їх у вільне плавання.

– Добре, що ростеш, – усміхнувся друг. – Це шлях до вершини. Опісля тільки вниз.

Раптово я зрозумів, чому все, що доти здавалося прийнятним, почало бачитися сірим і надокучливим. Моє розмірене життя ставало плавним спуском із вершини. Бунтівник, що завше сидів усередині мене, почав нудитися й просити руху вперед. Залишалося пильно роззирнутися в пошуках наступної своєї вершини. Доля завжди вправно робила розмітку мого життєвого шляху й надсилала сигнали, а я просто мав побачити їх. Людина, що запитує, завжди отримує відповіді. Тканина невидимої темної матерії Всесвіту плавно перекочує запитання й пружинить інформацію-відповідь якомога ближче до тебе. Вона не завжди в словах, буває і в снах, у зустрічах із потрібними людьми, у випадково підслуханих розмовах…

Минуло майже два роки, і нарешті одного вечора я знайшов свій дороговказ в інтернеті. Спасибі тобі, світова павутино! Католицький університет Святого Понтифіка в Ріо-де-Жанейро оголошував міжнародний конкурс на навчання за напрямом «Естетична медицина». Втупившись у монітор, я довго зважував плюси й мінуси нової мети. Вона потребувала всього мого попереднього лікарського досвіду й водночас надихала рухатися вперед. Той прогрес, як не дивно, був продовженням моєї дитячої мрії про бездоганну красу й нові світи. Новий світ потребував як не зречення, то часткового жертвоприношення від зручного й усталеного світу сьогодення. Та геть роздуми: ще не відомо, чи я пройду. Подам резюме й усі необхідні документи, а там час покаже. Мимохідь повідомив новину Ізабель. Дивно, та вона зреагувала спокійно:

– О, це було б чудово. Бразилія – гарна країна. І краще розвинута за Гондурас.

– Може, відсвяткуємо? – бентежний азарт повертає мене в юність.

Дружина пригортається до мене, і на мить у її очах спалахують колишні бешкетні вогники, однак хутко згасають.

– Шкода… Спасибі, коханий, та маю невідкладний виклик до клініки. Зроби уроки з дітьми, гаразд?.. А завтра, може, і відсвяткуємо…

– Люба моя, де ти бачила вибухівку з таким витривалим детонатором? Завтра це вже буде сир із пліснявою.

– Я люблю сир. Навіть із пліснявою, – промовляє дружина вже з порога.

Так, але феєрверк дає відчуття свята і його довго згадуєш…

Шкода, що вона не вибрала вибухівку сьогодні…

Ріо: маракуйя, фієста, сієста

Маленька Португалія спритно обійшла свою більшу і єдину європейську сусідку Іспанію в тривалих історичних перегонах, закріпивши за собою поділом по папському меридіану[15] великий, різнобарвний і дуже ласий шмат Нового світу. Бразилія – донька Португалії й моя нова батьківщина. Якщо місто Бразиліа – її командний пункт, Сан-Паулу – руки, то Ріо-де-Жанейро – душа, скарбниця історії й традицій.

Лікар Алваро Сілва запрошує мене сісти в зручний фотель, люб’язно подає склянку води, гортає документи й час від часу кидає на мене променистий погляд з-під кошлатих брів. Я всміхаюсь у відповідь і попиваю теплувату воду, гамуючи легке хвилювання. Його невисокий зріст, ледь червоняста шкіра й очі кольору океану промовисто розповідають давню історію кохання самотнього морського вовка, викинутого Європою, і юної довірливої індіанки. Нарешті лікар Алваро приязно всміхається й виносить вердикт:

– Пане Андре, мої вітання вам як переможцеві цього складного конкурсу. Маю сказати, що всі двадцять вісім ваших конкурентів є вельми, вельми достойні й шановані люди у своїх країнах: усі, як і ви, кандидати медичних наук із вагомим послужним списком. Проте! – Чоловік піднімає коротенького вказівного пальця. – Ви вразили журі конкурсу своєю, так би мовити, упертістю. Ми ще не зустрічали людини, яка була б однаково фахівцем у багатьох галузях медицини. А ваша двічі пройдена інтернатура з кардинальною зміною профілю – о-о-о… Це багато. До того ж департамент медицини Гондурасу назвав вас найкращим лікарем країни. Ми вітаємо людей, відкритих до змін і готових адаптуватися на «відмінно». Думаю, ви знаєте, що естетична медицина потребує досконалого знавця, загартованого саме таким неоціненним досвідом. – Алваро пригладжує своє густе темне волосся й переводить погляд на мої руки зі склянкою. – А ще мені подобаються ваші руки, пане Андре. Вони у вас, як я спостеріг, добре розроблені: весь час у м’якому русі. І вони не тремтять. І, як свідчать папери, зробили безліч вдалих операцій. Тож ви нам підходите якнайкраще. Тепер у вас є вибір: можете використати отриманий на навчання грант так, як вважатимете за потрібне. Тобто можете навчатися в тій країні, у якій захочете: Ізраїль, США, Німеччина, Мексика, Італія, ну і, звісно, Бразилія. Яку красуню з-поміж усіх цих обираєте? – Лікар Алваро з приязною широченною усмішкою чекає на мою відповідь.

– Думаю, лікарю Сілва, що Бразилія підійде якнайкраще. Я знаю, що Ріо-де-Жанейро – визнана столиця пластичної хірургії. А ще це найбільш прийнятно для моєї родини, яка поки що залишиться в Гондурасі.

Поважний чоловік задоволено киває головою.

– Так, ми багато в чому просунулися, це правда. Сьогодні Бразилія посідає друге місце у світі за кількістю проведених пластичних операцій після США. Хоча, – хитро примружує очі лікар Сілва, – через менші ціни до нас злітається дедалі більше клієнтів зі всіх країн світу. Співвідношення ціни та якості на нашу користь. Навчаючись, ви побачите тут і акторів Голлівуду, і дружин політиків зі всього світу, і арабських принцес. Але про це тсс… – Лікар підніс пальця до губ. – Нам, посвяченим у чужі таємниці, треба добре лавірувати в потоці комунікації. Розкутість і витонченість у спілкуванні з клієнтами й табу на розмови про пацієнтів за межами клініки. Напевно, ви вже навчилися відповідати менше, аніж запитують?

– О, це так, – сміюсь у відповідь. – Тим більше, що моя португальська ще не на висоті.

– Я цього й не помітив, – лестить мені новий шеф. – І добре, що ваша родина поки залишиться в Гондурасі: вам доведеться активніше спілкуватися португальською. Вона, звісно, близька до іспанської, але все ж не близнючка. Ну що ж, мої вітання, пане Андре. На найближчі чотири роки ви резидент-хірург Католицького університету Святого Понтифіка в Ріо-де-Жанейро.

Черговий життєвий старт… Знову в мені прокидається настирний і вимогливий суддя. Усі проведені досі операції мали на меті лише зробити людей здоровими. Тепер робитиму своїх пацієнтів просто щасливими. Медицина краси довго втоптувала ґрунт для свого ефектного й остаточного виходу на світло у двадцятому столітті: осьдечки я, примадонна, вродлива, бажана, ідеальна. Навколо овації, захоплення й натовпи охочих познайомитися ближче й облагородитись…

Невідомо, чим так дратували давні цивілізації людські носи, але саме їх передусім відрізали за якісь провини. «Не пхай носа до чужого проса!» – схоже застереження існувало не тільки в українців. «Тримай ніс за вітром», – традиційне гасло виживання росіянина. Злодія, воїна чи сифілітика було не просто видно здалеку – відсутність носа ставила на них страшне тавро вигнанців, відвертала від них найближчих, перетворювала на відлюдників і самогубців. Та ж Індія, що породила найбільше безносих, найшвидше й додумалася формувати носи з клаптика шкіри, узятого з лоба пацієнта, а нитки з жил чи кишок тварин робили шви майже непомітними. Давній Єгипет і Китай теж не пасли задніх у пластичній хірургії. Але тільки двадцяте століття після пережитих жорстоких війн зуміло трансформувати співчуття до скалічених жертв у діяльну й ефективну допомогу та перетворити естетичну медицину на розгалужену систему наук. Сьогодні ринопластика – одна з найбільш затребуваних галузей пластичної хірургії. Зміни величини чи зовнішнього контуру носа шляхом видалення чи переміщення кісток і хрящів прагне чи не найбільша кількість люду. Особливо багато невдоволених грою генів серед жінок. Навіть чуттєва, солодкоголоса й носата Барбра Стрейзанд своєю завше задоволеною усмішкою ніяк не змогла переконати жінок світу в перевагах і привабливості масивного носа. Маленькі однакові носики новонароджених лише з часом стають фамільними носами й носярами. Власники великого дихального органа менше схильні до інфікування й здоровіші, бо повітря, що проходить довший шлях, краще нагрівається. А фізіономісти, назбиравши спостережень протягом багатьох століть, назвали власників великих носів непересічними особистостями. Тож фактично видатні таланти дістали індульгенцію на видатні носи. Та сьогодні всі прагнуть бути непересічними особистостями лише з пересічними вродливими носиками. Ніхто й чути не хоче про успіх серед жінок Сірано де Бержерака з його велетенським носом. Тепер, маючи навіть неперевершений голос Барбари чи безсумнівний талант поета, ніхто не воліє затіняти свої обдарування масивним шнобелем – уперед, до пластичного хірурга! Хоча, думаю, не кожен європеєць безболісно сприймає те, що в Китаї всіх без винятку білих нарікають насмішкуватим прізвиськом «довгоносик». Усе відносно у світі людей…