Доволі швидко я став відомим лікарем у Тегусігальпі. Усі дивувалися влучності діагнозів та ефективності призначеного лікування. Проте нікому не треба було знати, що мене гнав угору величезний страх. Страх поставити неправильний діагноз. Страх стати причиною фатальної помилки. Страх втратити довіру людей, які щиро дивилися мені у вічі з надією. Цей страх не давав спинитися в розвитку: я жадібно перечитував найновіші наукові статті зі всього світу. Інтернет, що щойно почав переможну ходу планетою, досяг мого дому й перевернув усталений світогляд догори дриґом. Я читав і всотував важкодоступну раніше інформацію з медицини. Перелік можливих варіантів встановлення діагнозу весь час зростав із прогресом різноманітних досліджень, генетики й технологій. Можна пропрацювати лікарем і п’ятдесят років і не помітити того, що вже багаторазово просигналило схожими випадками в інших колег. Інтернет збирав протоколи лікування звідусіль і відкривав очі тим, хто стояв на порозі лікарської помилки. У світі фармакології теж були свої цікаві підводні течії: ті ліки, які вважали основними й незамінними, час від часу з тріском падали з вершини в прірву забуття. Жадібні й безпринципні компанії випускали пігулки, приховуючи їхній справжній побічний вплив на організм та натомість вип’ячуючи в рекламі окремі, потрібні ефекти лікування. Підтасовка результатів тестування ліків ставала страшною таємницею збагачення фармацевтичних корпорацій. У двадцятому столітті людство прийняло вже вдосталь морфію за рецептами, жахнулося від появи безногих і безруких дітей після вживання вагітними талідоміду, з цікавістю протестувало на собі ЛСД, за стражданнями немовлят дізналося про наслідки лікування ібупрофеном…

Моя вершина лікарської досконалості й абсолютних знань гралася зі мною в перегони: я йшов угору, а вона зростала й віддалялася. Для сім’ї часу залишалося зовсім обмаль. Маленька Марія поспішала забрати всю мою увагу. Я пишався нею: дівчинка зростала дуже допитливою. У моєму кабінеті вона викидала вміст шаф і роздивлялася кожну річ. Я не заважав: дотик, смак – початок пізнання світу, те видиме, до якого ведуть батьки. Світ невидимого зазвичай опановуєш сам. Дитина, якій дорослі часто кажуть «ні» у рожевому віці пізнання, потім сама собі часто це повторює. Батьківський голос перетворюється на її внутрішній. Марічка тицяла пухкеньким пальчиком в ілюстрації медичних підручників і з цікавістю вислуховувала спрощений виклад побаченого.

– Наша дівчинка продовжить династію, – з гордістю говорив я Ізабель.

Дружина всміхалася, та за хвилю заклопотано поспішала до Домініка. Навіть коли йому виповнилося чотири рочки, ситуація мало змінилася. За інерцією Домінік отримував найбільшу порцію уваги від Ізабель. Вона часто засинала біля малого. Вечірня казка для Марійки входила в мої обов’язки. От і сьогодні мала уважно дивиться на мене виразними чорними оченятами.

– Тату, що ти мені читатимеш?

– Думаю, тобі треба вивчити одну українську пісеньку. «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла: я гусяток пасла, полювать ходила…» – проспівую слова з далекого дитинства. А тепер повтори, – прошу доню.

– Я лисичка, у мене є сестра. Я ніколи не сиджу без роботи…

– Ні, Марічко, ні. Ще раз: «Я лисичка, я сестричка, не сиджу без діла…»

– Тату, а що, я сама собі сестра?

– Ні, то так потрібно говорити…

Мала совається по ліжку, зводить очі до стелі й намагається знову повторити:

– Я лисичка, я і моя сестричка, завжди маю роботу…

Боже… У душу закрадаються темні підозри щодо можливостей пам’яті моєї дитини. З хвилюванням продовжую:

– «Я гусята пасла, полювать ходила» – повтори…

– Я сьогодні пасла гусята й полювала на них… – видає моя Марічка. – Тату, а хто такі «гусята»?

– Це діти дорослих гусей… – замовкаю майже у відчаї. – «Я гусята пасла, полювать ходила»… Може, повториш?

У малої вже майже істерика:

– Тату, так що робила ота лисичка: пасла гусей чи кинула їх і пішла полювати? Чи вона полювала на них? На своє ж ніхто не полює! І ніхто ж одночасно не робить дві справи!

Та тут я усвідомлюю, що насправді в мене геніальна дитина. Як вона розумно все вибудувала! Проста пісенька мого дитинства, без якої не обходився жоден шкільний новорічний ранок, завдяки логічній інтерпретації доньки відкрилася для мене як безглуздий набір слів. Розумію, що я, навіть не прагнучи того, міг придушити свободу вибору своєї дитини та її природну цікавість. Я хотів змусити її, як бездумного папугу, покірно повторити й прийняти зовсім незрозумілий, узагалі-то, текст. Більше не змушуватиму свою дитину вчити вірші. У неї чудова пам’ять, подарована природою, – словесно-логічна, яка залежить передусім від власної волі людини. Цілую свою донечку на ніч і кажу:

– Ти права, Маріє. Той віршик не підходить тобі…

Мала виглядає змученою.

– Тату… Мені вже важко думати українською. Ти мені краще читай казки іспанською, добре?

– Добре, моє сонечко. Тато хотів тебе сьогодні навчити, та натомість ти навчила тата багато чого… Дякую тобі. На добраніч, зіронько.

Відтоді в нашому вечірньому меню лише класика. Після кожної прочитаної казки Марія дивує мене дедалі більше:

– Тату, а чому мама відправила Червону Шапочку до бабусі саму через густий ліс? Їй же було страшно, хіба ні?..

У мене немає простої відповіді на ці дитячі запитання. Мама Червоної Шапочки втратила материнський інстинкт – це точно. Напевно, діставала задоволення від психічного насильства над донькою. А може, це була сексуально незадоволена жінка, що підсвідомо не хотіла повторення своєї сумної жіночої долі для доньки й воліла, щоб вовки позбавили малу життя? А чи прагнула влаштувати своє особисте щастя? Згадую свої походи з однолітками до школи через нічний ліс із вовками. А хтозна, може, мадам Червоний Капелюх працювала, як і моя мама, на фермі і її пригноблював бригадир-наглядач…

– А як ти сама думаєш? – запитую в Марічки.

– Е-е-е… Може, щоб Червона Шапочка перестала боятися? – уважно дивиться на мене дитина.

– Як це?

– От дивись… Я колись дуже боялася хробаків, аж поки не доторкнулася до них. І мій страх зник!

– Але не всього в житті можна торкатися, Марічко. Є страшні речі, що вбивають: блискавка, отруйна змія, хвороба.

Маленька слухає й довго роздумує. Її висновки завжди оригінальні.

– Я думаю, тату, що не треба нічого боятися, краще просто підготуватися до того, що може бути сильнішим від мене, правда?

– Ти боєць, маленька. І це добре…

Казка Андерсена «Нове вбрання короля» узагалі приголомшила мою доньку-філософа.

– А чому король повірив своїм міністрам?.. Невже він сам не бачив, що на ньому нічого немає? Ні, тут щось не те, – роздумує мала. – Напевне, тату, уся штука в дзеркалі. Які тоді були дзеркала? Йому точно дали погане дзеркало.

– Напевно, доню. Коли ми одягаємось і зачісуємось, то хочемо сподобатися собі в дзеркалі. Інші люди – це теж дзеркало, якому ми інколи занадто довіряємо… – не хочу вступати в довгу дискусію: робочий день сьогодні був важким і очі вже злипаються. – Ми договоримо потім, добре? На добраніч, моя хороша…


Раз на місяць зустрічаємось із сім’єю Ґільєрмо й Кончіти. Їхні хлопчики-близнята дуже жваві. З Ґільєрмо вийшов чудовий батько.

– Діти – це цікаво. Як я раніше без них жив? – щиро тішиться друг витівкам синів. – На бізнес новий мене наштовхнули. Парк розваг хочу відкрити в Тегусігальпі. Ось, ходіть сюди, – запрошує нас до високої стіни з випуклими дерев’яними виступами-кілками. – Нумо, мої відчайдухи, гайда в гори, – підсаджує синів на перші виступи Ґільєрмо.

Трирічні хлопчики вправно видираються на чотириметрову висоту й поволі спускаються. Мій Домінік лише перелякано спостерігає за цим, виглядаючи з-за Ізабель.

– Домініку, а ти не хочеш спробувати? Ходи, – кличе Ґільєрмо.

– Не треба йому, іще впаде, – відгукується Ізабель.

– Хто ніколи не падає, той не знає смаку перемоги, – сміється друг, підхоплює Домініка й допомагає йому розпочати сходження. – Ну ж бо, ти зможеш. Уявляй, що ці виступи – те, чого ти прагнеш. Чого ти хочеш, Домініку?

Дитинство малого нафаршироване іграшками: велосипед, автомобіль на батарейках, машинки. Цікаво, що він скаже?

– Я хочу з татом… Ось так… – крекче малий, потроху піднімаючись.

– Ану, – підштовхує мене Ґільєрмо.

Потроху піднімаюся через дві сходинки, опиняюся на одному рівні з Домініком. Я його ще таким не бачив: очі сяють, усмішка від вуха до вуха. Ми це зробили. Ґільєрмо задоволено підхоплює мого сина й обережно ставить на долівку. Обіймаю малого.

– Я пишаюся тобою, Домініку!

Хлопчик світиться від задоволення. Тепер він тримає мене за руку й не відходить ні на крок. Маю якесь відчуття провини перед Домініком. Треба більше часу присвячувати синові. Краєм ока помічаю, що Ізабель стиха розмовляє з Кончітою. Подруга обіймає й щось співчутливо говорить моїй засмученій дружині. Та коли ми повертаємося до столу, обидві вже налаштовані відсвяткувати успіхи масового альпінізму. Ну що ж, маленькі жіночі таємниці роблять красунь привабливішими, нехай…

Щось змінилося в мені. Маю все, чого прагнув якихось вісім років тому: сім’ю, дім, добробут, улюблену роботу, вірного друга. Повний комплект для щастя. Та дедалі частіше, дивлячись у дзеркало, згадую старого індіанця з Копана. Мій погляд дістає всі ознаки невгамовного голоду. Я більше не належу собі. Ідучи щодня на роботу, хвилююся, як уперше, і переживаю, немов спортсмен на Олімпійських іграх за свій виступ. Удома ділю вільний час між дітьми, інтернетом і сном. Я стаю загнаним хом’яком Солею на тренажерному колесі. Ізабель? Так, я кохаю її, але… Між котом і кастрованим котом немає на перший погляд великої різниці. Та на несподівані витівки другий, «спрощений» варіант пухнастика вже не здатен. Його життя стає розміреним, спокійним, ситим і, що найсумніше, прогнозованим аж до могилки в саду: їжа, прогулянка, сон і роль живої забавки для господарів-садистів. З нашого кохання потроху вивітрилася пристрасть, і воно почало нагадувати життя «спрощеного» кота. Та й узагалі моя дружина змінилася на лиці. Раніше на ньому відображалися кохання й очікування нашого усамітнення. Нині ж Ізабель має обличчя працюючої мами: на ньому закріпився стійкий інтерес до прального порошку, дитячої одежі й правильного розпорядку дня цілої сім’ї. Побут – невидимий убивця кохання. Я знаю, коли вона спитає: «Любий, що там нового на роботі?» – і в її очах не сяятиме, як колись, непідробна цікавість. Так і є…