– Якби в мене була можливість іще до свого народження обирати, ким би я хотіла народитися, то я б воліла бути чоловіком. – Радість в очах Ізабель змінилася роздумами. – Ти, Андрі, удосконалюєшся як лікар, а я відкинута в професійному розвитку щонайменше на три-чотири роки. Ось тому світ і належить чоловікам…

Я не знав, як маю заперечити. І сказати, що хотів би народитися жінкою, теж не міг, бо це було б неправдою. Чоловіки легше крокують світом, не обтяжуючи себе великими муками сумління щодо покинутих родин. Це жінки зв’язані з дітьми товстим канатом інстинкту. Чоловіки ж – воїни. Чоловіки – мисливці. Чоловіки – правителі. А ще мислителі, геніальні майстри слова, пензля й каменю. Великі творці й руйнівники історії водночас. А доля жінки – народжувати дійових осіб для драм і трагедій історії, яку режисирують чоловіки. Щойно у двадцятому столітті світ почав визнавати жінок. Тож єдине, на що я спромігся, – пригорнути дружину зі словами:

– Так, кохана, ми обоє зараз хочемо чути слова вдячних вилікуваних пацієнтів. Та не наші пацієнти проводитимуть із нами дні народження, свята, підтримуватимуть нас у радості й горі. І не вони, коли постаріємо, зігріють нас теплим словом і підтримкою. Це роблять лише рідні для рідних… Ми влаштуємо свято, що скажеш? Запросимо Ґільєрмо, Кончіту…

Ресторан, гарна музика, море їжі, випивки й фруктів. Запальні латиноамериканські танці поміж розслаблених і радісних людей. Наша улюблениця Марія в білій пишній сукенці енергійно вихиляється коло нас, намагаючись повторити танцювальні рухи. Ізабель сміється й говорить, нахиляючись до мене:

– Яка я щаслива, Андрі! Заради такого свята готова вагітніти й народжувати знову й знову!

Ґільєрмо не зводить захопленого погляду зі смаглявки Кончіти в яскраво-червоній сукні. Коли його, ставного красеня, жінки запрошують до танцю, Кончіта квапиться до найближчого вільного кавалера й звабливо витанцьовує неподалік від нашого друга.

– Бачиш, як розпалює апетит художника? – дивлячись на них, сміється Ізабель.

Та коли розходимося, подруга просить відвезти її додому, а на цікаву пропозицію продовження свята від Ґільєрмо відказує:

– Ні, красеню, спасибі. «Кохання – це повна капітуляція не тільки тіла, а й душі», – я це пам’ятаю. Моя душа ще не готова до капітуляції. Я вмію вчитися, спасибі…

Розпалений Ґільєрмо скрушно зітхає.

– Усе життя підозрював, що вчительство – це не моє…


У найближчий вихідний вирішуємо поїхати за місто. На жаль, з жіночого товариства в нас лише Марічка. У вагітної Ізабель впав тиск, і в неї залишилося єдине бажання – спати, а Кончіті випало чергування в клініці. Донечка безупинно щебече, мило змішуючи іспанські й українські слова. Ґільєрмо лише крутить головою й сміється.

– І як ти лишень розумієш оцей суп? Чи не простіше для тебе й дитини говорити лише іспанською?

– Нічого, нехай. – З гордістю гладжу чорняву голівку Марії. – Один розумник сказав: «Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина». Вони їй не зашкодять.

– Яка вона, твоя Україна? – запитує Ґільєрмо.

– Дуже гарна. У ній багато лісів, полів, чистої води, і там не так спекотно, як тут. Люди дуже працьовиті.

– То вона, напевно, дуже багата? – припускає друг.

Якийсь час мовчу, бо не все так просто передати кількома словами:

– Вона є дуже багата, але і… дуже бідна.

– Як це? – не розуміє Ґільєрмо.

– Влада витягує з країни дуже багато, але витрачає все на себе й на гонку озброєнь, тому й людям нічого не перепадає, – нарешті знаходжу просте формулювання причин парадоксу.

– А люди? Чому люди не бунтують? – дивується друг. – Що, у вас мало людей? Напевно, менше, ніж у Гондурасі?

– Ні, Ґільєрмо, українців у десять разів більше, ніж населення тут. Просто винищують нас зі всіх боків і залякують. Для кожного покоління знаходять свою сокиру. Напевно, лякливими й обережними ми стали вже генетично.

– А що, немає своїх героїв? Як у нас вождь Лемпіра?

– Були в нас герої. Одних – пам’ятаємо, інших – змусили забути й замінити на зручних. А тепер… А тепер усі наділи поверх вишиванки маску жертви й терплять.

– А ти? Ти не захотів бути героєм?

– А що я, Ґільєрмо? Я захотів стати лікарем. З мене вийшов би поганий герой. Мене, як і всіх, з дитинства заганяли в рамки й контролювали. У нас неконтрольовані й самостійні не виживають. Та й відчайдух без підтримки людей знаєш як називається? Шизофренік. Бунтівник. Дивак. Але не герой. Герой веде когось за собою. А тут… – Я махнув рукою. – Залякані всі надто. Кожен рід тягне за собою довгий віз убитих владою. От, – згадую наше перебування на Кубі, – казали, що підлітком Фідель Кастро підтримав бунт селян проти власного батька, уявляєш? Мені важко помислити, що таке було б можливим у Союзі. Такий незгідний валив би сосни в тайзі до старості.

– Цікаві бувають країни, – покрутив головою Ґільєрмо. – У нас тільки щось не те – одразу або переворот, або зміна влади. Хоча… Не буду засуджувати: он, у сусідній Гватемалі вже понад двісті тисяч убитих у громадянській по суті війні. Я не знаю, як це – ховати рідних. І не хочу знати… Приїхали. Ти хотів колись до фламінго. Злива тоді перешкодила.

Ми виходимо з автомобіля. Ось він, мій бажаний ідеал краси й свободи зблизька. Величезна зграя граційних фламінго ритмічно рухається, виписуючи кола зеленкуватим мілководдям. Птахи одночасно піднімають голови, вивчають нас, а відтак злагодженим організмом знову починають рожевий танець життя. У них немає вожака, звичного для людей, – того, якого спочатку звеличували б, а потім ховали в чорній дірі забуття. Фламінго розуміють одне одного без слів. Їхній вишуканий полонез відбувається зовсім без штовханини. У них, мабуть, колективний мозок і одна душа на всіх. У ропі повільно вишукують мікроскопічну живність. Вони нікого не вбивають, щоб жити. Нікого не утискають і не займають чиєсь місце. Їхнє кохання святе й незрадливе, допоки малеча не зміцнить крила. Їхнє найвище призначення в цьому світі – бездоганна краса й гармонія з усім живим на планеті. Це символ мого тривалого руху до здійсненої мрії. Колір птахів вражає. Він насичено-рожевий. Діти заходу й сходу сонця, його живі промінчики на нашій планеті.

– Так виглядав колись мій улюблений львівський молочний коктейль із подвійним малиновим сиропом, – говорю в задумі.

– Що таке «малиновий»? – запитує Ґільєрмо.

– Малина – це найсмачніша дика ягода в Україні, – відповідаю, і щось сумне тенькає всередині.

Відпускаю донечку розім’яти ніжки.

– Цікавий колір, – задумливо говорить друг. – Гм… Треба буде пошити собі такий костюм. – А що? – перехоплює мій здивований погляд. – Головне – упевненість, і ти в цьому гарний приклад для наслідування. Чому я маю копіювати когось? Що, я не можу теж бути законодавцем моди? Мені подобається. Це ж не образить когось… Треба подумати… – Ґільєрмо повертає голову вбік і зненацька кидається в бік Марічки.

Вчасно, ой як вчасно… Марічка впритул наблизилася до змії. Ґільєрмо тримав маленьку на руках, а вона наполегливо тягнулася в бік доволі великої гадюки. Блискуче тіло неквапом щезає в траві, залишивши по собі стару шкіру.

– Це кайсака – найотрутніша гадюка в нас… Живородна, до речі. Навіть новонародженими вони мають смертельну отруту. Пощастило, що вона трохи знесилена, а то б… – Ґільєрмо промовисто дивиться на мене.

У мене й так уже трусяться руки й ноги. Добре, що маленька не знає, яка небезпека їй загрожувала. Тепер я не спускатиму її з рук. Ґільєрмо обережно піднімає стару шкіру кайсаки й задумливо розглядає на сонці. Вона прозора й із цікавим візерунком.

– Навіщо вона тобі? – запитую.

– Ти знаєш, я не фаталіст, та думаю, що у світі немає нічого випадкового. Настав час і нам із тобою вилазити зі старої шкіри й рости далі. В Америці є одне плем’я – пірухана, де люди протягом життя змінюють кілька імен. Кожне нове ім’я – зовсім інша особистість, адже людина теж виростає зі старої шкіри. Що думаєш?

– Думаю, що якраз нещодавно я наростив нову. Треба в ній іще трохи пошикувати.

– А моя якось уже набридла. Так… Рожевий костюм і… – якось урочисто розпочав Ґільєрмо й не закінчив.

– І що?.. – хочу почути закінчення.

Та друг дарує мені широку білозубу усмішку у відповідь і лише одне загадкове:

– Побачиш…

На їхньому весіллі гуділа вся Тегусігальпа. Хтось – усередині найбільшого ресторану міста, а хтось – за його високою огорожею. Наречений із високого й плечистого Ґільєрмо вийшов розкішний, а його костюм кольору фламінго викликав подив і непідробне захоплення. Коли Ґільєрмо вів наречену до вівтаря, то був найвродливіший з усіх богів-красенів минулого й сучасного. Він випромінював упевненість і чоловічу силу. Біло-рожева сукня Кончіти дуже пасувала до його костюму. Молодята були казковою парою людей-фламінго. Тиждень їхні весільні фото не сходили з перших сторінок газет. Через півроку на модні подіуми Південної Америки вийшов рожевий чоловічий костюм. Нова сім’я вирушила у весільну подорож світом. Ґільєрмо виглядав щасливим. Чесно кажучи, я переживав, щоб Кончіта не зіштовхнула мене з високої сходинки на життєвій піраміді друга. У Гондурасі він став мені братом по духу, рідним і потрібним не менше за Ізабель. А інколи – і більш важливим…


Домінік народився трохи кволим. Аналізи його не мали відхилень, проте малюк потребував багато уваги й часто капризував. Ізабель не відходила від сина. Вона стала вимученою та якоюсь безбарвною. Мені здається, що навіть коли ми кохалися, вона не могла розслабитися, а відтак поспішала до сина. Якось непомітно ми віддалялися через це. Та і я був не святий: доводилося багато й напружено працювати, щоб заробити гроші та ім’я.