– Так, сеньйоре Андреу, у вас найкращі результати. А ще дуже добрі відгуки з місць проходження інтернатури. Те, як швидко ви змогли адаптуватися, теж викликає повагу. Вітаю!

Мене переповнює щастя: я виліз на свою піраміду… осідлав коня чи птаха удачі, я… Яка різниця, урешті-решт, якими словами затрубити про свою радість на весь світ! Я лікар. Я зможу забезпечувати свою сім’ю, і це головне…


Я люблю свою роботу. Уже минуло півроку на посаді, тож я можу переконано про це заявити. Мені подобається розв’язувати щоденні загадки діагнозів, роздумувати над симптоматикою й динамікою перебігу хвороб. Хоч яким дивним було б це для самовпевнених перців від радянської медицини, та тут, у країні, яку вони презирливо називають «банановою республікою», рівень медицини та її забезпечення анітрохи не нижчий, а деколи навіть і вищий, ніж в одній із супердержав світу. Лікарська допомога тут не цілком безкоштовна: є і державні, і приватні медичні заклади. Але всюди до здоров’я пацієнтів ставляться дуже відповідально, а до лікарів – вимогливо. Та за зарплату, яка в десятки разів вища, ніж у Союзі, й у двісті, ніж на Кубі, я готовий удосконалюватися, скільки потрібно. За отой невеликий час ми змогли придбати і простору квартиру, і новенький американський «форд». Бідність не тисне більше на мозок і не робить із мене нікчему. Життя налагодилося. Головне, що всі ми разом. Тепер уже моя кохана щодня після обіду поспішає на проходження своєї інтернатури. Після роботи недовго дрімаю біля донечки. Вона першою прокидається, смикає мене за руку й усміхається. Час вставати. Поки нема дружини, розмовляю з крихіткою українською:

– Що, моє сонечко, встала? Панночко Марічко Андріївно, ходімо на горщик.

Маля, що раніше просто здивовано слухало, тепер уже розуміє мене й повторює:

– На горцик.

Моя дівчинка любить цей процес. Вона сидить на своєму синенькому «троні» й прислухається до себе. Проходить десь із півгодини, як дійство закінчується: у малої заокруглюються очі й з’являється задоволена усмішка. Я завжди терпляче чекаю й хвалю її за добре зроблену роботу. Потім розповідаю казку: спочатку іспанською, а потім українською мовою. Інколи нас навіщає Ґільєрмо й на ходу робить ілюстрації. Марічка і я із захопленням дивимося, як на папері оживають казкові персонажі.

– Мені здається, що ти дозрів до того, щоб стати батьком, – серйозно говорю йому.

Друг зітхає й знизує плечима.

– Навіть перезрів. Знайди мені таку, як твоя Ізабель, і я здамся.

Ізабель добре сприйняла мого друга. Вони завжди мають про що поговорити й багато жартують. Ґільєрмо ніколи не приходить у гості без подарунків для кожного з нас. Часом це милі дрібнички, а інколи – солідні ювелірні прикраси.

– Який ти щедрий, Ґільєрмо, – завжди захоплюється Ізабель. – Тобі потрібна вродлива подруга.

– Спасибі, але якщо вона схоче познайомитися зі мною тільки тому, що я щедрий, то краще не треба, – відмітає пропозицію Ґільєрмо.

Та, схоже, моїй дружині передалися в спадок здібності якоїсь кубинської свахи. Уже тиждень слухаю її захоплене щебетання про красуню Кончіту, що працює медсестрою у її відділенні. Вирішуємо в найближчий вихідний запросити дівчину із собою на пікнік.

Зранку довго чекаємо свята повного горщика від Марічки. Вона, схоже, насолоджується нашим очікуванням: сидячи на «троні», мило всміхається й роздивляється забавку.

– То не можна якось пришвидшити? – стиха цікавиться друг.

– Ні, – одночасно відповідаємо з Ізабель і сміємося.

– Бачиш, Ґільєрмо, – м’яко пояснює Ізабель, – це перший процес, яким дитина керує самостійно. І ти, напевно, здивуєшся, але від нього залежать потім сила волі й упевненість людини. Ті, кого зривають із горщика, виростають безхарактерними. Психічне народження не співпадає з фізичним.

– Ти ба, як воно, а я й не знав… – дивується Ґільєрмо. – Відчуваю, що мене з горщика ніхто не стягував достроково… Подяка моїм батькам.

Їдемо за подругою Ізабель. Кончіта вже зачекалася, але не подає виду й приязно знайомиться зі мною й Ґільєрмо. Бачу, що вона сподобалася моєму другові. У неї гарні пропорції обличчя й пружна шкіра. Коли всі поспішаємо до невеликого озерця під скелею, то висока й гарно збудована дівчина викликає захоплення в Ґільєрмо:

– А тебе можна й на конкурс краси відправляти…

– А я вже й була два роки тому, – відгукується дівчина. – на «Міс Усесвіт».

– О-о-о… – видаємо хором.

Дівчина сміється й продовжує:

– Та такі конкурси мають політичну складову… А коли без неї, то вискакує Венесуела. А, не хочу про це, – з розгону застрибує у воду.

– Дивися, яка з них гарна пара, – промовляє до мене втішена Ізабель.

Ми спостерігаємо за тим, як молоді люди по-дитячому змагаються наввипередки. Шкода, що нам не можна так: наша дівчинка у великому брилі потребує нагляду. Малюю паличкою на піску.

– Це для тебе, Маріє. Дивися, ось мама… тепер тато… А тепер малюємо сонце…

Несподівано доня каже:

– Я сонце. Ти сонце. Мама сонце.

– Так, моя хороша, – продовжую я, – сонце всюди, де ти його бачиш. І ти наше сонечко. – Я підхоплюю свою донечку й кружляю з нею навколо дружини.

Ізабель підставляє обличчя сонцю. Трохи згодом сідаємо за обід. Ґільєрмо захоплений Кончітою, і ми всі це розуміємо. Він наливає їй повний бокал і галантно виголошує тост:

– Мушу визнати, що я радий нашому знайомству як поціновувач краси й лікарського фаху. Тож із задоволенням вип’ю за наше близьке знайомство. Якщо ти ще й любиш футбол і гори, то я віддам тобі своє серце, – закінчує напівжартома.

Та дівчина навіть не шаріється, а лише кокетливо всміхається.

– Мушу визнати, що я чула надто багато таких компліментів. – У її голосі несподівано звучать нотки зверхності.

– Але ж, можливо, ти чекала саме на наше бентежне знайомство? – Ґільєрмо гіпнотизує красуню поглядом синіх очей і щирою усмішкою.

– Буду відвертою в колі своїх друзів, – відкидає волосся Кончіта. – Якщо в мене є те, що цікавить чоловіків, то чому я не можу зустріти такого чоловіка, який матиме те, що цікавить мене?

Я переглядаюся з Ізабель: ми отетеріли від цікавого віражу розмови. Може, це спека й вино?

– Краще бути одразу чесною, аніж потім – стервом, правда? – відповідає Кончіта на наше німе здивування.

Ґільєрмо зацікавлено дивиться на дівчину.

– І що ж ти цінуєш у чоловіках?

– Я знаю, що вродлива, тому хочу вийти заміж за достойного – вродливого й багатого чоловіка. А що тут такого? Невже моя краса не заслуговує на такий варіант? – холодний погляд Кончіти якось дисонує із сонцесяйною усмішкою.

Ізабель, схоже, приймає почуте за жарт:

– О-о-о, подруго, то тобі, вважай, пощастило: наш друг Ґільєрмо – багатій.

Ґільєрмо показно поправляє золотий ланцюжок на шиї:

– Так, я такий. Тобі, можливо, дійсно пощастить. Як старатимешся.

– Як це – «старатимешся»? – знизує плечима дівчина.

– Як, як… Закохаєш мене в себе, – гне якусь цікаву лінію Ґільєрмо. – Так, ти вродлива. Але кохання – це не лише тіло, тут обов’язкова ще й капітуляція душі. А душа не займається грошима, Кончіто. Тож підключаємо розум. А тут ти вже якось дивно мислиш, мушу сказати тобі, як бізнесмен, – робить ковток вина чоловік, ловить спантеличений погляд Кончіти й продовжує: – Дивися: ти урівняла свою красу й мої гроші. Умовно кажучи, ти вважаєш це рівнозначними активами, так?

– Так, усе правильно, – киває Кончіта.

– Тож подумаймо далі, – продовжує Ґільєрмо. – Будь-який актив має приносити прибуток і з часом лише зростати, так?

Ми троє мовчки погоджуємося. Ґільєрмо веде бровою й говорить далі:

– Але це зовсім не так: гроші зростають, а краса в’яне. Тобто той актив, яким володієш ти, зовсім не рівноцінний грошам з економічної точки зору, тому мені зовсім не цікавий. З часом він лише втрачатиме й не приноситиме ніякого прибутку.

– Але я можу зробити пластичну операцію й залишатися принадною для тебе, – захищається Кончіта.

– За мій рахунок? Вибач, але тоді такий актив іще більш затратний. За ці гроші я зможу купити собі любов десятків молодих і пружних тіл. Тож таких непотрібних активів слід просто позбуватися. Ось так, Кончіто: твоя краса – невигідне вкладення грошей і зовсім не потрібне мені. Тобі варто навчитися заробляти самій, – завершив Ґільєрмо.

Нам стає прикро від зіпсутого пікніка. Та Кончіта простягає Ґільєрмо руку.

– Мушу визнати, що ти правий.

– Мушу визнати, що оце твоє визнання говорить про тебе як про сильну людину, – усміхається Ґільєрмо.

Розумію, що в них іще не все втрачено. Та коли, залишившись удвох із другом, запитую про враження від красуні, уздріваю на його обличчі вагання.

– Вродлива напрочуд, але незрозуміла. Чи схочу зрозуміти її – не знаю. Жадібність – це як пожиттєвий діагноз. Крім того, подібно до хвороби, теж має властивість обростати букетом інших дивацтв. Колись в академії мистецтв кожен із моїх друзів мав свого кумира. У мене це був Сальвадор Далі. І ти знаєш, Андреу, – замислено потер лоба Ґільєрмо, – щось у тому-таки є: події з життя людей, які слугують тобі провідною зорею, вискакують дивними збігами у твоїй долі. Навіть коли ти того абсолютно не прагнеш… Як і Далі, я люблю і життя, і жінок. Та не хочу, щоб після одруження моя дружина теж купляла собі коханців, розраховуючись із ними моїми картинами, як російська шльондра видатного Сальвадора, а мене приймала за наперед узгодженим графіком…

Так стосунки Ґільєрмо й Кончіти стали на паузу. Може, мій трохи старший друг і справді забагато знає й бачить? Зате ми з Ізабель тепер могли насолоджуватися одне одним і всіма радощами життя. Із задоволенням ми витрачали зароблені гроші на милі дрібнички, наповнювали ними помешкання й святкували появу кожної, кохаючись. Тож дуже скоро Ізабель завагітніла вдруге.