Ягуари, люди, кукурудза, фантастичні добрі й злі духи виплели килим прадавніх знань. Кам’яна книга-спогад від мертвих живим. Тисячі вправних рук століттями вкладали силу й мистецький хист у найміцніше, що було поруч. Воно не мало зникнути за жодних обставин. Такі були наказ і воля тих, хто знав щось таємне й особливе. Його до кінця добре не розуміли навіть ті, хто вирізьбив оці знаки.

– Цих людей немає вже цілу вічність… Вони стали пилом, деревами й атомами, а й досі піднімають нас у наших же очах. Я все зрозумів, Андреу, – обертається до мене Ґільєрмо. – Тут те, що додає впевненості цілому сучасному народу. От я пишаюся тепер тим, що є нащадком майя. Мене не бентежитиме відчуття меншовартості чи заздрості ні в Луврі, ні в Римі, ні в Єгипті.

– То оці кам’яні ієрогліфи, говорячи спрощено, є словами? Тоді все правильно: людину підносить над навколишнім світом слово…

Ґільєрмо повільно киває головою.

– Так, це великий дарунок вищих сил, що передається від покоління до покоління… – Несподівано друг зітхає. – Ніколи не думав, що скажу це, та я змучився. Напевно, старію… Ходімо, друже, знайдемо нічний притулок для двох… ні, для одного старшого чоловіка та його молодого друга.

Старий індіанець із найближчого до Копана селища став для нас духом гондураської ночі. У грі темряви й відблисків вогнища він напрочуд схожий на своїх вирізьблених у камені предків. Роки життя в цілковитій згоді зі світом закарбувалися на зморшкуватому обличчі лагідною, доброзичливою усмішкою.

– Смачно? – питає в нас після простої вечері з тушкованого листя з невеличкого кущика біля вогнища.

– Гм, несподіваний смак, – відповідає Ґільєрмо.

– Ми їмо те, що дарує природа.

– А вам неважко тут жити? – цікавлюся в старого.

– Я тішуся з того, що маю, – відповідає індіанець, підкладаючи хмиз у багаття. – Коли почну думати про те, чого не маю, то знищу себе. А згодом – і світ навколо.

– Як це? – прагне зрозуміти Ґільєрмо.

Господар сміється.

– Так, як у казці моїх предків. Ми розповідаємо її своїм дітям та онукам, «Апокаліпто» називається. Розказати?

Ми киваємо головами й ненадовго стаємо цікавими індіанськими дітьми. Тропічний ліс неподалік теж стихає, видаючи лише загадкові шурхоти. Нічні метелики над вогнищем виконують ритуальний танець самоспалення.

– Людина сіла віддалік, заглиблена в похмурі думки, – розпочав старенький. – Зібралися навколо неї звірі й запитують: «Боляче нам бачити твої печалі. Проси, чого хочеш, – і все отримаєш». Сказала тоді людина: «Хочу мати гострий зір!» І відповів стерв’ятник: «Я дам тобі свій!» Зітхнула людина й мовила: «Хочу бути сильною!» І відповів ягуар: «Ти будеш сильною, як я!» Знову людина незадоволена: «Хочу знати всі таємниці землі!» Змія прошипіла: «Я відкрию тобі їх…» І кожна з живих істот піднесла свій дар людині. Отримавши останній, людина встала й пішла. І тоді сова сказала іншим: «Тепер, коли людина стільки знає й уміє, мені стало страшно…»

Лань заперечила: «Людина здобула всі необхідні знання й перестане сумувати». Але сова продовжила: «Ні. Я бачила в людині порожнечу, невгамовний голод. Це він робить її сумною. Це він змушує її чогось бажати. Людина забиратиме й забиратиме, поки одного разу світ не скаже їй: “Мене більше немає. І мені нічого тобі дати…”».

Шлях додому пролягає через щільну завісу тропічної зливи. Автомобільні двірники ритмічно постукують, працюючи на максимальній швидкості. Ґільєрмо напружено намагається розгледіти дорогу. Я теж шукаю дорогу, але всередині себе. Те, що вважав простим та очевидним, тепер видається складнішим за вивчені інститутські науки. Усі люди на землі або коротко-, або далекозорі. Усі-усі, вбираючи запахи, кольори, страхи, болі, радості, хочуть насправді лише захисту, затишку й любові, розкладаючи на безкінечні полички свідомості людей, події, учинки й закони всесвіту. До одних істина приходить здалеку, як до Миколая Коперника, а інші знаходять її зовсім поруч, як Нільс Бор – у мікросвіті. Та і будова атома, і геліоцентрична будова Сонячної системи подібні, як краплина води й наша планета. Уся мудрість повторюється, виростаючи від крихітних атомів до космічних масштабів. Велике фокусується в малому й наче простягає людині знання: «Бери… вчи… поважай».

Людський ембріон на шляху чудових перетворень торкається всіх живих істот планети. Там, у маленькому, криється підказка до розуміння великого призначення людини на цій планеті. Кожен, прагнучи осягнути світ навколо, має передусім пізнати найбільшу загадку – самого себе. Життя – це суміш подій. Приємних для одних, неприємних для інших і буденних для більшості. Кожен вдягає подію в певну емоцію й стає в її світлі або героєм, або приниженою жертвою. Життя – складний мікс драми, трагедії й комедії. Нюанси в значенні слів, що народжують одежу для подій, здатні фатально змінити поведінку людини. Ким бути – героєм чи жертвою? Кожен вибирає сам.

Я розгадав таємницю пірамід. Світом керують тріади. Чоловік – жінка – дитина. Драма – трагедія – комедія. Народження – кохання – смерть. Жертва – герой – байдужість. Чотири трикутники, з’єднавшись у піраміду, стають символом людського життя. Події – її цеглинками. Не існує чоловіка без жінки. Вона не тільки його життя, а й сенс його існування. Немає героя без жертви, як і жертви – без героя. Сильніший – завжди герой. Слабший – завжди жертва. Жертва роздимає свій біль до меж усесвіту. Герой стискає кулаки й робить крок уперед. Я вже був жертвою. Тепер настав час ставати заповзятливим героєм…

Моє особисте апокаліпто станеться тоді, коли я перестану рухатися вперед, – давно це усвідомив. Медичні підручники й довідники знову й знову наповнюють мене правилами, законами й винятками з винятків. Добігає кінця п’ятнадцятий місяць моєї інтернатури. У відділі нефрології завжди стоїть запах сечі. Хворі після операцій ходять із прив’язаними прозорими пакетами, куди повільно збирається рідина. Жіночка, що сидить переді мною, страшенно налякана. Ультразвукове дослідження виявило в неї рідинну кісту на нирці.

– Не переживайте: усе буде добре, – намагаюся вселити спокій у пацієнтку.

Вона киває головою, та очі кричать про переляк. Звісно, статистика невблаганна: у більшості випадків такі кісти з часом з’являються й на другій нирці. Та я їй цього не казатиму. Вирішую вперше зробити тут те, що рідко робив навіть у Львові.

– Ваше лікування буде максимально не травматичним і дуже ефективним. Я проведу його, дивлячись на нирку через екран апарата УЗД. Та ви не повинні рухатися, гаразд? Ви будете відчувати невеличке поколювання чи біль, але не сильні, обіцяю, – упевнено говорю, дивлячись в очі жіночці. – Згода?

Вона згодна. Обколюю знеболювальним нирку. Дивлюся на екран і повільно скеровую шприц у ділянку кісти. Влучив… Обережно витягую рідину. Тепер потрібно припекти оболонку кісти, щоб вона не наповнювалася знову. Закачую туди спирт. Жіночка тихо зойкає.

– Усе, усе, сеньйоро. Ви молодець.

За кілька хвилин вона самотужки повертається в палату. Медсестри й мій шеф дивляться на мене з повагою. На другий день щаслива пацієнтка поспішає додому. Я також щасливий. Увечері дивимося з Ґільєрмо телевізор. Давні майя любили футбол, для них це була гра на виживання. Їхні нащадкилатиноамериканці теж до нестями захоплюються ним. Розпита на зручному дивані пляшка вина кличе нас як не до м’яча, то до інших чоловічих подвигів.

– А ти ніколи не думав над тим, Андреу, що всі види спорту – це секс? – Ґільєрмо, як завжди, несподіваний. Він вловлює мій здивований погляд і продовжує, киваючи на екран телевізора: – Як тобі он цей сперматозоїд, що щойно поцілив у ворота?

Сперматозоїд бігає полем із піднятими руками й волає від радості. Усі інші заздрять.

– І так усюди: ціль одна, охочих влучити багато. А от жінок порівняно недавно почали пускати в спорт. І то лише туди, де потрібно імітувати втечу чи відбивати напад, – роздумує Ґільєрмо. – Теніс, кінний спорт, плавання, біг. Якась гендерна дискримінація, що скажеш?

– Нічого мудрого, окрім продовження гендерної дискримінації: я вже теж хотів би влучити в рідні ворота, – зітхаю, згадуючи Ізабель. – А може, слова «секс» і «сенс» не випадково співзвучні?

Ґільєрмо пускає очима бісики.

– То що, може, доставимо сюди парочку воріт, як ти?..

У роздумах мовчки чухаю щоку. Ґільєрмо йде до телефона.

– А, забув, – повертається назад, – тут тобі лист із дому, – простягає конверт від Ізабель. – То що з воротами?..

Я вже не вагаюся:

– Ні, я пас…

На фото моя пампушечка Марічка – неземна краса. Чорні виразні оченята від Ізабель і моя українська біла шкіра. Аж Ґільєрмо зачудувався, а вразити його непросто. Схоже, я багато пропустив: Ізабель пише, що мала вже спинається на ніжки й навіть промовляє кілька слів. Мене огортає незбагненний смуток. Це, напевно, ревнощі: я хотів би, щоб Марія розуміла й українську. Ота нитка, що пов’язує мене з Україною, хоч невидима, та міцна. Коли зіпнемося на ноги, потрібно буде все-таки відвідати українську родину. Я мушу передати своїм дітям найважливішу часточку їхньої прабатьківщини. Треба буде надолужити це. Добре, що зовсім трохи залишилося до мого возз’єднання з родиною.

У просторій кімнаті ми, п’ятнадцятеро колишніх інтернів, складаємо конкурсні іспити. На кону лише два місця лікарів загальної медицини. Це в Радянському Союзі було неважливо, як ти вчився, – роботу отримували всі. Як жартував наш куратор: «Ті, що добре вчаться, будуть лікарями, а ті, що не вчаться, – головними лікарями». У Гондурасі ж ніхто не хотів ризикувати здоров’ям пацієнтів і своєю репутацією. Тут волілибрати на роботу обізнаних, відповідальних і добре перевірених. Дві з половиною години – і складні тести повністю виконано. Через три дні, коли, схвильований, приходжу за результатом, голова комісії щиро вітає мене й поплескує по плечу.