– А, Андреу… Як спалося? – і, не чекаючи на відповідь, продовжує: – А я вирішив намалювати індіанську Єву. Правда ж, вона чудова?

Красуня кокетливо вигинає тіло.

– Єва чудова. Та думаю, що Адам – я, а змій-спокусник – ти. І мене чекає вигнання з мого раю, – серйозно озвучую свій жаль.

Ґільєрмо сміється, кладе пензля й відводить мене вбік.

– Друже, Бог вдихнув у людину душу. Віддаючи тіло, ти ж не віддав душу, еге ж? Твоя дружина – це частина не стільки твого тіла, як насамперед душі. Якщо молодий чоловік, що досить довго живе без дружини, навіть і переспав з іншою, то це не зрада. Зрада розпочинається в голові. А ти ж цього не прагнув, чи не так? Твоє тіло – так, бо це природно. Як їсти й спати… Тож не переживай із цього дурного приводу, гаразд? – поплескав мене по плечу.

– Дрібка істини в цьому є… Але в голові процес може початися й зі зворотного напрямку, розумієш? А я дорожу своєю дружиною…

– Гаразд, більше тебе не спокушатиму, – обіцяє Ґільєрмо. І за мить додає: – Я виготовлю тобі пояс вірності на причинне місце…

– Ну ти й зараза, Ґільєрмо… Гаразд, я все зрозумів. Не бери мене більше на алкогольні дегустації… – Рушаю до порога.

– А в гори? – лунає пропозиція позад мене.

– У гори – так. І обоє з поясами вірності, – обертаюся до друга.

– Гаразд, гаразд… Не гнівайся, – щиро всміхається Ґільєрмо.

– Та не маю чого… Знаєш, як говорять у мене на батьківщині, «сама свиня мішок дере, ще й кричить». Чого вже там…

Ми вирушаємо на північ від столиці, у бік кордону з Гватемалою. Там, у густих тропічних лісах, Ґільєрмо обіцяє показати щось надзвичайне. Він вправно кермує невеликим мікроавтобусом.

– Люблю гори. На моїй батьківщині я теж жив біля гір, – згадую рідні Карпати, дивлячись на круті вершини обабіч дороги.

– Я ще не зустрічав чоловіка, який не любив би гори, Андреу. У тому солідарні всі чоловіки світу. А ти за що любиш гори? – Усміхнений Ґільєрмо кидає на мене зацікавлений погляд.

– Бо то було єдине місце, де я почувався вільним. А ще там живе моя бабуся. Вона завжди мала час поговорити зі мною. Батьки – ні, а вона – так…

– А я люблю гори тому, що нічого більш сексуального в природі не існує. Роздивися навколо: гори схожі на жіночі груди, правда ж? Усі чоловіки відчувають це й нестримно прагнуть підкорити вершини. Вершина гори як жіночий сосок, що дарує життєдайне молоко… Бачиш, як воно витікає он з-за тієї гори білим туманом? Там чоловіки отримують благословення неба й землі для підкорення жіночих сердець. Ось ти казав, що молодість і природність несумісні… Тут сумісні. Вони постаріють набагато пізніше від того часу, як ми розкладемося на молекули й атоми.

– Як гарно ти вмієш сказати, Ґільєрмо… Усе не можу зрозуміти, як у тобі поєднуються дві речі: з одного боку – повага до жінок аж до майже обожнювання, а з другого, – велика їх кількість.

Друг м’яко всміхається й про щось роздумує.

– Напевно, у всьому винен художник, що живе в мені. Його пензель хоче доторкнутися до всього прекрасного, що бачить, – видає за хвилю.

– Гм… А мене колись у вузі вчили, що того, хто має такий енергійний пензель, називають просто альфа-самцем.

Ґільєрмо заходиться від сміху. Мусимо спинитися. Неподалік помічаємо невеликий водоспад з озерцем унизу. Струмінь води зі скелі сильно масажує тіла й аж зносить труси – доводиться пірнати за ними. Регочемо, витираємося та їдемо далі. Після душу стає легше, та волосся через високу вологість повітря не хоче сохнути.

– А тут, у Гондурасі, ти, Андреу, почуваєшся вільним? – продовжує тему Ґільєрмо.

– Навіть не знаю… – Я задумався. – Колись думав, що свобода людини залежить лише від зовнішніх життєвих обставин, влади чи інших людей.

– А тепер? – Ґільєрмо уважно глянув на мене.

– А тепер я знаю, що свобода є ще й внутрішньою… Знаю, що я сам стримую себе чи штовхаю… Стаю сильнішим і впевненішим або й навпаки. Думаю, що гори – тренувальний табір для нашої чоловічої наполегливості: ми падаємо, набиваємо ґулі, піднімаємось і, зціпивши зуби, ліземо все вище… Тоді стаємо більш вільні в прийнятті життєвих рішень. Он там, за тим твоїм молочним соском, бачиш, – показую на віддалену вершину. – Коли б ми піднімалися на неї, то бачили б обабіч лише хащі, що стримують рух уперед і зменшують коло огляду. Точно, як поміж людей: вони тиснуть на нас своїми думками, стереотипами, враженнями, забираючи й зменшуючи простір нашого «я». Та коли й далі відсувати вбік чужі думки-хащі, опиняєшся на своїй, власній вершині… Так і ми бачили б оці хащі вже внизу, коло ніг. І не зважали б на них. І картина була б неймовірна.

– Гарно ти вмієш сказати, Андреу, – говорить тепер Ґільєрмо. – Респект.

– А знаєш, Ґільєрмо, я також дуже хочу побачити фламінго. Я їх бачив, але якось дуже здалеку. А от так, щоб можна було роздивитися й поспостерігати – ні. Це незвичайні птахи.

– О, так. На зворотному шляху ми від’їдемо трохи вбік, там є одне велике солоне озеро.

Села вздовж дороги трапляються дедалі рідше. Тропічний ліс реагує на шум двигуна здивованими вигуками різних птахів. Раптом гущавина розступається. Посеред величезної зеленої галявини, залитої сонцем, розкидані масиви сірого каменю. У центрі велична східчаста піраміда. Німію від подиву. Я бував у містах і селах різних країн. Та піраміда… Досі я бачив тільки фото пірамід Єгипту. Та й ніколи не думав, що вони є ще десь у світі. Сьогодні завдяки своєму другові я потрапив в інший вимір часу. У ньому законсервовані інші цінності, інші знання, інші ідеали. Невже я доторкнуся до цієї сивої давнини, що несе загадки й світогляд давніх людей?

– Це місто Копан, – веде мене Ґільєрмо до каменів. – Воно було столицею давніх майя. З якихось причин вони покинули його ще в дев’ятому столітті. Річка й джунглі знищили його. Руїни Копана віднайшли щойно півтора століття тому. Оце стела Великої площі. На ній зображені правителі майя.

На камені викарбувані масивні обличчя з широкими губами й орлиними носами. З-під ледь опущених повік вони холодно дивляться вбік чи донизу.

– Як думаєш, – питаю в Ґільєрмо, – чому всі правителі не дивляться прямо у вічі?

– Придивися: вони ні добрі, ні злі. Влада – це завжди насильство над іншими. І неважливо, це спонукання до вбивства чи випікання хліба, але завжди відбувається підкорення когось своїй волі. Їм доводилося приймати всілякі рішення. Жертвувати меншою кількістю своїх людей, щоб вижила більша. Чи навпаки… Так, вони тут упевнені й жорстокі. Тільки такі люди здатні приймати рішення й диктувати свою волю іншим. Тільки таких людей і слухають інші, невпевнені в чомусь. Бояться чи поважають – неважливо, але таким підкоряються. Їм не треба шукати чийсь погляд, бо їм не цікаві ні чужі думки, ні чужі погляди. Так, як тобі чи мені. Вони самодостатні, і все тут…

Самодостатні байдуже споглядають плин часу. Невідомо, чи їхня жорстокість урятувала, а чи знищила давній народ. Та залякала аж до фіксації в генах – це точно: три сотні іспанців хитрістю й металом перемогли багатотисячні війська нерішучих індіанців, нащадків підданих оцих правителів, по всій Латинській Америці.

– Ти знав, Андреу, що дев’яносто відсотків корінного населення Америки вимерло від хвороб, які привезли європейці? І воювати не треба. – Ґільєрмо здається схвильованим.

Він несе в собі гени обох цивілізацій – і Нового, і Старого світу. Сьогодні одні з них тужать.

– Так, лікар Лорена згадувала про вітрянку. У Європі це була дитяча хвороба, а тут викосила майже всіх.

Ми рухаємося до піраміди в центрі. Сонце стоїть наче прямо над нею.

– Це шлях до сонця. – Ґільєрмо ступає на вищерблену часом сходинку.

– А піраміда – це людина? – стаю поруч із ним.

– Можливо… Людина теж виходить із землі, і від неї найбільше залежить, чи буде це основа життя, як і в цій піраміді, – роздумує Ґільєрмо.

– А потім росте, і досвід вивищує її над світом, – підхоплюю факел роздумів. – Ти знаєш, я колись думав: ось піду до школи й усе-усе знатиму. Закінчив інститут – думав, що вже знаю все у світі. Та чим далі, тим більше згоден із Сократом: «Я знаю, що нічого не знаю…»

Ми стоїмо майже на вершині піраміди. Те, що знизу видавалося значущим, зверху стає дрібним мазком великої картини. Так само змінюються думка, людина чи подія з віддалі твого життєвого шляху. Там, за верхівками лісу, білий туман нещільно закриває те, що чекає пізнання. Уява переносить мене в сиву давнину. Ґільєрмо – верховний жрець – дивиться на свій народ.

– Якби ти був правителем, то звідки звертався б до свого народу? З вершини, правда ж? – Друг киває, а я продовжую: – А вершина передбачає мало місця. Ніхто не повинен тиснути на правителя ні своїми порадами, ані…

– Десь я вже це чув, – усміхається Ґільєрмо, – причому зовсім недавно. – Я з віком й справді потребую дедалі менше чужих порад. Друзів, щоб стали коло мене, з часом теж меншає. Це в сім-вісім років ними є всі, кого знаєш. І сходинки, бач, зменшують периметр… Отож, Андреу, ми, два туристи-філософи, дійшли цікавого висновку: піраміда – символ людини. Ходімо подивимося, що давні майя вважали найціннішим у тогочасній людині.

Археологічний музей зустрічає нас майже цілковитою тишею. Лише групка американських туристів стиха перемовляється й захоплено клацає кнопками фотоапаратів. До нас підходить гід.

– Буенос діас… Чим можу допомогти?

– Розкажіть нам, що найцінніше знайшли всередині цієї піраміди? – просить Ґільєрмо.

– О, це, звісно ж, ієрогліфічна драбина, ходімо – покажу. Це найбільший стилізований текст у всій Америці. Спочатку була чверть мільйона кам’яних блоків з ієрогліфами, та дуже багато не збереглося… Ось, прийшли. – Ми зупиняємося перед неймовірно великою кількістю припасованих одне до одного каменів.