– Хочеш?

– Ні, що ти… Я одружений.

– Але ж не кастрований… Ну то як?

– Ні, не спокушай, – виходжу з майстерні.

Тепер знаю, що в Ґільєрмо є ще три захоплення, окрім малювання й бізнесу: жінки, футбол та гори. Жінки перестають мислити від того моменту, як зустрічають його погляд. Вони здатні йти за ним хоч на край світу мовчки, слухняно й з блискучими очима, причому всі без винятку. І він це знає, тому довго й прискіпливо вивчає тих, на кого звертає увагу.

– Розумію, що час одружитися, та ніяк не можу через те, що забагато знаю, – зітхає атлетичний смаглявий красень. – Збирайся, Андреу, до ресторану. Двом достойним людям треба красиво повечеряти в достойному місці.

Не «смачно», а саме «красиво» є визначальним для Ґільєрмо. Наші душі співають в унісон, як дві скрипки в камерному оркестрі. Мені подобається його оригінальне мислення й ставлення до життя. Коричневий «бентлі» везе нас до найдорожчого ресторану. Виходимо. Невисока молода жіночка з немовлям неподалік від входу привертає увагу Ґільєрмо. Він підходить і простягає бідно вдягненій молодиці крупну купюру.

– Скупий ніколи не буде багатим, – відповідає на моє мовчазне здивування. – А бідним треба вірити в дива. Сьогодні вона повірить людям, завтра – в удачу, а післязавтра – у себе.

– Так, це дієвий рушій життя, – погоджуюся з другом. – У мене складається враження, що ти живеш уже добру тисячу літ.

Ґільєрмо сміється.

– І сам так думаю. Маю двадцять вісім, а здається, що всі вісімдесят два… Ми сядемо он там, щоб добре бачити публіку. Люблю спостерігати за людьми. – Прямуємо з Ґільєрмо до віддаленого столика. – Вони такі різні й такі несподівані.

Тонкий аромат білого іспанського вина налаштовує на хвилі розслаблення й тілесного блаженства. Мимоволі спиняю погляд на жінках. Вони розкішні: одні – у вишуканих вечірніх вбраннях, інші – у коктейльних сукнях, та всі гарні й безтурботні. Наші з Ґільєрмо думки, схоже, перебувають в одній площині.

– Що для тебе вродлива жінка, Андреу? – запитує друг.

– О-о-о… Тут багато намішано. Гарна шкіра. Чорне волосся. Постава. Інтелект. Щоб була здорова. Хвора жінка не буває вродливою. Тоді вона втрачає або в зовнішності, або в інтелекті.

Друг зацікавлено слухає й киває головою.

– А чого обов’язково чорнява, Андреу?

– Бо я дуже люблю свою маму.

– Так… Ми, люблячі сини, усі такі, – зі сміхом погоджується Ґільєрмо. – У кожній шукаємо продовження коханої матусі… І ще щоб купляла нам пістолетики, відпускала гуляти з друзями й на риболовлю, не сварила й завжди всміхалася, як мама.

– А я, Ґільєрмо, дивлюся на всіх оцих жінок, молодих і дорослих, і в кожній бачу щось своє, особливе. Я добре розумію, що з кожною з них я провів би різний час. Ми колись студентами жартували одне над одним: з’їдали шоколадні цукерки, а яскраві обгортки наповнювали чимось і підкладали друзям. Так і в житті: ніколи не знаєш, що там, усередині людини, – смак життя чи смак розчарування.

– Ти, Андреу, сказав краще, ніж я хотів би почути, лише одним словом – «людини». – Ґільєрмо неквапно доливає вина в наші бокали. – От я дивлюся на оцих красунь і бачу, як вони не приймають свою природну привабливість. Вони накручують волосся, фарбують у неприродний колір нігті й губи, стаючи під модним макіяжем запорошеними й стандартними ляльками Барбі. Це ж дивно, правда? Ляльку ж зробили за подобою людини, а зворотний шлях від неживого й штучного мені видається смішним. Вони набувають такого вигляду, щоб привернути увагу так само безликого містера Кена. Обманутися, узяти участь у нетривалих шлюбних ігрищах і народити нещасливих дітей.

– Це те саме, що ти говорив про вплив речей на свідомість? Від шару макіяжу на шкірі до фальші в поведінці?

– О, так, це і фальш, і обман… і це погано, дуже погано… Доки його відгорнеш, сам забруднишся. Та, скажу тобі правду, я інколи не маю бажання копирсатися в цьому. Те, що легко дається, легко відпускати. Я вже втомився шукати людину в кожній ляльці. Тому приймаю її лялькою, не напружуючись. А часом уже й шукаю тільки ляльку.

– Це жорстоко, друже, – сміюсь із філософії Ґільєрмо. Принесли наше замовлення – сопа-де-каракол. З цікавістю занурюю ложку в бульйон із молюсків, овочів та спецій.

– Чому жорстоко? Життя як оцей традиційний гондураський суп, – знизує плечима друг. – У цьому світі всі когось з’їдають. Та тільки люди піднесли це в ранг мистецтва. Мистецтво кулінарії, мистецтво спокушання, мистецтво кохання…

– Думаю, що все це – макіяж на основному мистецтві – виживанні. Як мімікрія серед тварин і рослин: запозичити зовнішні ознаки в інших й удати свого, щоб вижити.

Ґільєрмо сміється.

– Так, згода. Однак було б значно краще як для самих жінок, так і для чоловіків, якби вони не імітували когось. От поводиться вона, як міс-усесвіт, – спіймає такого ж нарциса. Піде до нічного клубу – має всі шанси знайти мисливця за одноразовим товаром. Підкреслить свої принади короткою спідничиною чи обтислою одежею – привабить любителя тілесних утіх, який насолоджуватиметься її тілом до появи зайвого кілограма чи першої зморшки. Буде молодитися – підчепить інфантильного чоловіка, який, прокинувшись одного ранку, побачить біля себе на подушці просто стару жінку, тихо збере свої речі та її гроші й піде. Схоче маніпулювати – знайде такого ж пройдисвіта, з яким змагатиметься, як таємні розвідки двох супердержав, і таки програє йому… І в кожному випадку рюмсатиме ночами в подушку: немає, мовляв, справжніх чоловіків, перевелися… Не треба обманювати світ – і він не буде обманювати тебе.

– То що, їхнє бажання гарно виглядати ти називаєш обманом? Погодься, Ґільєрмо: часом вони роблять це феєрично.

– Так, тільки свято називають святом тому, що воно буває зрідка. А що ми робимо у свято? – Чоловік загинає пальці, перераховуючи: – Їмо, розважаємося, відкидаємо клопоти, пов’язані із зароблянням грошей, турботи про сім’ю… Коли кожен день стає святом, ми свідомо чи несвідомо уникаємо відповідальності за основи життя, погодься. Нести на собі щодня атрибути свята – болісно обманути і когось, і себе, – знову наповнює келихи Ґільєрмо.

– Як це? – не можу вхопити нитку його роздумів.

– Зрештою ти починаєш очікувати, що вона буде такою завжди: і на кухні, і коли виношуватиме й часом доглядатиме твоїх хворих дітей, і коли хворітиме сама, та ще й не старітиме зовсім… Твій мозок, коли зрозуміє, що обманувся, надішле сигнали розчарування тілу. Ти почнеш просто уникати її… Бо всім нам найбільш прикро зізнатися і собі, і іншим у власних помилках.

– То що ж для тебе краса, друже? – запитую тепер я.

– Молодість, природність і власна гідність. Звісно, я не противник макіяжу. Але такого, який підкреслював би молодість, природність і власну думку. Ти поглянь навколо: тут макіяж розуміють як повний тюнінг авто. І поведінка стає відповідною: усе що завгодно, аби вирізнитися. Але коли всі вирізняються, хочеться зупинити погляд на ретромобілі… Вони не розуміють, що отим посилають світу сигнали невпевненості в собі: сильно підведені очі – жінка вважає, що вони в неї недостатньо гарні. Вкрила шкіру товстим шаром рум’ян і пудри – сумнівається в красі обличчя. Дивно думати, що мене здатні збудити руки з яскраво-червоними нігтями, наче тільки-но вийняті з нутрощів убитої тварини. Чи із синім лаком, що кидає трупний відблиск на пальці, бр-р-р…

– Це тому, що ти, друже, художник. Але старіти – це природно. Не можна ставити молодість і природність в один ряд вимог до жінки.

– Можливо, Андреу, можливо…

– Утім, більшість чоловіків проковтують таку наживку. Вони вважають цих дівчат гарними, закохуються й створюють із ними сім’ї. Що скажеш?

Ґільєрмо замислено крутить бокал із вином у руках і зітхає.

– Так, створюють… Інколи. Усі добре розуміють правила тієї гри: одні обманюють, а інші знають це, але готові обманюватися. Гормони молодості звучать, як ієрихонські труби… Але ще мої прабатьки-індіанці визнали священними папугара. А знаєш чому? – Ловить моє заперечливе хитання головою й продовжує: – Тому що вони створюють подружню пару раз на все життя, а живуть довго – до сімдесяти, як люди… А ще вважали, що ці птахи мають зв’язок із душами наших померлих предків. Ось так, Андреу. І я вже не знаю, чи в мені говорять індіанські гени, чи художник, та щось вони ніяк не можуть домовитися й допомогти в пошуках земної богині кохання.

– Знайдеш, обов’язково знайдеш. Ти ж он як Аполлон. Усі модниці від тебе в захваті.

– Зате я від модниць не шаленію зовсім. Є мода висока, а є й зовсім далека від неї мода масова. Висока – це творчий пошук краси, вишукане мистецтво, яке не сходить із подіумів на тротуари, а лише дозволяє моді мас відщипнути невеличкий шматок від себе. Масова мода – це вже диктат упевнених невпевненим. Я хочу гарну й впевнену, але таку, що зійшла зі шляху решти модників, розумієш? – Ґільєрмо зітхає й продовжує: – Гарно ми з тобою поговорили, Андреу… Треба красивого продовження. – Чоловік підкликає офіціанта: – Пляшку віскі, – і додає з посмішкою досвідченого спокусника: – Настав час закрити мозок від нас самих і відкрити наші вродливі тіла іншим…

Наче читаючи мої думки, зауважує:

– І не говори мені, що ти одружений. Ми в місці гріха, а не в монастирі…

– Ізабель… – муркочу крізь сон. Вона така ніжна й зваблива. У передранкових сутінках я бачу її плавні вигини.

– Анхеліта, – чомусь виправляє мене сонна кохана.

Я широко розплющую очі. Боже, чому я голий? І що я робив із цією жінкою? А може, не робив? Ні, таки… Встаю і йду в душ. Намагаюся змити свою нікчемну зраду. Сподіваюся, що нас розділяв презерватив. Ну я й слабак. Танці в ресторані пам’ятаю. Двох дівчат у нашій машині – теж. Ми ж збиралися відвезти їх додому. Не до себе, звісно. Просто проводити, як галантні чоловіки. Це все оте шампанське в машині. Ґільєрмо… Друг називається. Він уже в майстерні. Його нова подруга анітрохи не бентежиться через мою появу. Оголена німфа нічного кохання стоїть, тримаючи яблуко. Ґільєрмо робить швидкі замальовки.