Для мене ця чорнява усміхнена жіночка – лікарський ідеал зібраності, чудової реакції й ґрунтовних знань. Після кожного робочого дня я перечитую у своїх привезених медичних довідниках усе-усе про ті випадки, з якими довелося зіткнутися. Заплющуючи очі, уже бачу сторінки підручника й можу відтворювати написане з пам’яті дослівно. Проговорюю прочитане іспанською мовою, старанно записую нове. Ще трапляються невідомі слова, які вишукую в іспансько-польському словнику. І важко, і цікаво водночас. Якийсь внутрішній азарт керує мною. Я альпініст, що вперто йде до своєї вершини. Розгадка хвороби нинішньої пацієнтки, що сидить перед нами, стане ще одним кроком угору. Лікар Лорена все ще не озвучує діагноз. Смагляву літню жінку мучать висока температура, блювота й біль у попереку. Нарешті погляд лікаря Лорени фокусується в одній точці для знаходження істини.

– Швидше за все, щось із нирками. Скеровуємо пацієнта до нефрології? – чи то запитально, чи то ствердно говорить Лорена, дивлячись на мене.

За інтонацією розумію: або мене перевіряють, або… Ні, Лорена ніколи не помиляється. Ще раз кидаю погляд на хвору, яка дивиться на нас стражденними очима. Раптом помічаю жовтавий відтінок очних білків.

– А це не може бути гепатит?

Лорена придивляється, киває головою.

– Так, мабуть, так і є.

Мій мозок швидко гортає сотні сторінок. Ні, не те, не те… Та за мить мене осяює новий здогад:

– Узагалі-то симптоми дуже схожі на лептоспіроз.

Лорена кидає на мене швидкий погляд.

– Там, де ви живете, – звертається до пацієнтки, – є щури або миші?

– Є, де ж їх нема… Кіт здох три тижні тому – так уже їх розвелося… – стогне хвора. – Щура нещодавно навіть зі стола на кухні довелося зганяти.

Ми обоє зітхаємо з полегшенням: діагноз встановлено. Лорена звично виструнчується й торкається гульки на голові.

– Аналізи потрібно робити негайно. Це важка інфекція. Два-три дні такого стану – і смерть неминуча. Ти молодець, Андреу. – Тисне мені руку. – Це той випадок, коли на лікарську помилку просто немає часу.

Я задоволений собою. Похвала такої обізнаної людини багато важить для мене. Є нагода влаштувати собі особисте свято й спустити цілісінький долар. Неподалік від клініки є пристойне кафе. Сьогодні воно заповнене футбольними вболівальниками – місць майже нема.

– Можна? – звертаюся до високого молодика за маленьким столиком біля вікна.

– Звісно. – Чорнявий красень кидає на мене допитливий погляд. – Ти лікар? – несподівано запитує.

– Так, – усміхаюсь, а за мить уточнюю: – А ти звідки знаєш?

– Дужий чоловік, що пахне ліками й збирається пити подвійний коктейль, просто не може бути хворим. Ґільєрмо Мартінес, художник, – подає правицю чоловік.

– Андреу Зайчук, майбутній лікар. А ти знаєш, я б, дивлячись на тебе, не вгадав би, що ти художник. Радше спортсмен.

Мій новий знайомий відповідає широкою усмішкою й довгим поглядом синіх очей. У нього дуже незвична й доладна зовнішність.

– Ну, тепер угадав ти, Андреу. Я навіть грав за національну збірну. Та переломи ніг у футболі – звична справа. Особливо коли суперник вдостоює тебе двійником на всю гру, а той – по ногах, по ногах… Ось, як зараз, – киває в бік великого телевізійного екрана. – Тож тепер малюю й продовжую сімейний бізнес. Там ніхто не б’є ні по ногах, ні по руках. Хіба сам себе.

– Муки творчості? – киваю головою. – Знайоме…

– А що, ти теж малюєш? – зацікавився Ґільєрмо.

– Ні, колись малював. У зошитах. Зазвичай тільки милуюся роботами інших. Зате теорію золотого перерізу вивчав. Вона для мене як музика.

– О, Андреу, а ти цікава людина! Узагалі-то золотий переріз – це еталонний ідеал, а життя трохи відхиляється від нього. Потрібно ще враховувати фокус зору…

Несподівані зойки й крики переривають розмову:

– Лікаря, лікаря! Негайно викликайте допомогу! Може, тут є лікар?

На підлозі біля віддаленого столика б’ється в судомах і хрипить хлопець. Він спершу побілів, а потім почервонів. Його друг перелякано дивиться на нього. Обоє білошкірі, з вигляду американські туристи. Миттєво оцінюю ситуацію. На столі стоїть тареля з асорті з морепродуктів. Та-а-к… Ясно. Алергік нарвався на заборонені продукти.

– Схоже на анафілактичний шок. Потрібно чекати на допомогу. Необхідний укол адреналіну з антигістамінними препаратами. Може, у його сумці чи кишенях є готовий шприц з адреналіном? – переводжу погляд на друга алергіка.

– Де його сумка? – запитує Ґільєрмо.

Хлопець не розуміє по-іспанськи. Чорт… Ґільєрмо вириває сумку й витрушує її вміст на столик. Жестами пояснюємо, що потрібно. Сполотнілий юнак розводить руками – нема шприца. Швидкої нема, алергік синіє й спухає на очах, йому дедалі важче дихати. Набряк Квінке – найбільш гостра форма відповіді організму на алерген. Ще мить – і молодик задихнеться. Залишається єдиний шанс.

– Так! Спокійно! Я все роблю правильно! – з такими словами хапаю зі стола виделку й з розмаху встромляю її в стегно хлопця.

Дружній зойк свідків. Несамовитий крик помираючого. Мить гробової тиші – і на мене з кулаками суне розлючений натовп.

– Він лікар. Заспокойтеся, сеньйор Андреу – лікар. – Ґільєрмо розставляє руки й упевнено відтісняє юрму.

Хлопець на підлозі тримається вже не за горло, а за стегно. Йому дуже боляче, та він вийшов зі стадії «майже труп». Наднирники виділили необхідну кількість адреналіну для того, щоб протриматися до отримання уколу. Через кілька хвилин він дістає потрібну допомогу. Лікар, що приїхав на виклик, тисне мені руку.

– Ваші дії були професійні й виправдані. Респект вам.

Люди, що недавно прагнули роздерти мене на шматочки, тепер дивляться приязно й з повагою. Молодик швидко приходить у норму. У супроводі друга він кульгає до виходу. У дверях хлопці про щось перемовляються, і здоровий повертається до нас. Він усміхається й простягає мені стодоларову купюру. Я ошелешено дивлюся на неї, таку бажану й потрібну зараз. Мить мого замішання юнак розуміє по-своєму: швидко витягує ще одну банкноту й кладе на стіл переді мною, дякує й відходить. Зводжу очі до неба, подумки дякую добрим силам усесвіту й запихаю гроші в кишеню. Ґільєрмо приязно всміхається. До нас поспішає офіціант із цілою тацею гостинців від власника кафе. Життя, ти чудове!..

Ґільєрмо зі здивуванням роззирається по моєму помешканні. Відтак спиняє погляд на мені:

– Вибач, Андреу, та це житло не для тебе. Житло кожного – це як рама для картини: вона або гармонізує цілісність сприйняття, або калічить враження від твору. Це, врешті-решт, як напій, що повинен мати свою спеціальну посудину. А ти тут те саме, що дороге вино в надщербленому глеку.

– Ґільєрмо, мені, звісно, ніяково, та це тимчасово. Коли я стану лікарем, то куплю собі гарне житло. – Я не бачу нічого страшного у своїй ситуації. Шкода, що не можу перекласти йому вислів російського класика: «Бедность не порок»[13].

Ґільєрмо не згоден зі мною:

– А я вважаю, що в житті все впливає на нас: люди, предмети, їжа, думки. Навіть якщо ти допускаєш хаос і бідність у думках, то вони вже починають руйнувати твій світ. Ті речі, що нас оточують, формують або підсвідоме задоволення життям, або незадоволення, або терпляче примирення. А від них походить усе решта у твоєму житті – наче кола від кинутого у воду каменя. Ти чув про сучасну американську теорію розбитих вікон[14]? – Ґільєрмо бачить мій подив і продовжує: – А життєва теорія, між іншим. Психологи встановили, що якщо в шикарному багатоповерховому будинку розбити одну шибку й не вставляти її хоча б пару тижнів, то за місяць більшість вікон у будівлі буде вибито… Тож як поживеш хоч трохи в оцьому хліві – пустиш його до свого життя й розшириш.

– Бачиш, друже, я поки не можу жити за принципом «Усе або нічого»: мої статки не дозволяють.

– Знаєш, Андреу… – Високий Ґільєрмо міряє кроками невеликий периметр кімнати, бо не хоче навіть сідати в моєму вбогому помешканні. – Я колись чув історію про те, як молодий Оноре де Бальзак відніс рукопис видавцеві. Твір був чудовий, видавець – у захваті, тож захотів негайно придбати повість і поквапився до письменника з пропозицією в три тисячі франків. Коли він потрапив до кварталу, де жив Бальзак, подумки зменшив пропозицію до двох тисяч. Коли знайшов будинок – до тисячі. Коли піднявся на останній поверх і ступив за поріг злиденної кімнати – запропонував триста франків. І, що цікаво, письменник погодився!

– То що ти пропонуєш, щоб від мене не втікали гроші, яких я, між іншим, поки що й не маю? Як мені засклити мою розбиту шибку? – Мій терпець уже лускає.

– Ти неординарна людина, яку я можу назвати своїм другом. Ти недавно став частиною мого світу… Уловлюєш, куди я веду?.. – хитро примружує очі Ґільєрмо.

– Поки що ні, – зізнаюся чесно.

– Збирай своє добро – житимеш у мене. Я оберігаю свій світ від бідності, зате відкриваю його для розумних і порядних людей. Мені буде з ким поговорити й до дівчат та на футбол сходити, а в разі чого ти й виделку в мою дупу всадиш… Ну як, згода?

Цікавий мій новий друг. З вигляду він звичайна людина. Та коли я дзвоню у двері великого будинку, що став тепер і моїм житлом, їх відчиняють аж четверо озброєних людей. Така безпека виправдана: Ґільєрмо – власник ювелірного бізнесу. Ще його далекі предки, голодні й войовничі іспанські конкістадори, зрозуміли нетлінну цінність золота та срібла.

– Мистецтво годує мою душу, а ювелірка – тіло… Ще жоден художник за життя не був достойно оцінений, – роздумує Ґільєрмо, кладучи натхненні мазки на полотно.

У його натурниці молоде звабливе тіло. Пропорції хоч і не ідеальні, але пружні груди й вродливе обличчя пробуджують у мені чоловіка. Ґільєрмо перехоплює мій погляд.