– Усе буде добре. Сеньйор Хосе два місяці зможе їсти лише суп, – заспокоюю родину.

Трохи згодом обережно зрізаю підірваний ніготь на великому пальці ноги в підлітка, обробляю й закриваю рану, прописую пігулки. Нігті на пальцях ніг ростуть удвічі повільніше, ніж на руках, – довго прийдеться зважати на болючий палець.

– У футбол краще грати в закритому взутті, – проводжаю хлопчину та його батьків до виходу.

Пацієнтів у мене багато. У Гондурасі більш ніж половина населення – молодь і діти. Це в старших думка йде попереду ніг і рук, а за молодими вона біжить навздогін. Молодість як молодість: активне пізнання себе й світу – переломи, вивихи, рани. Через місяць зі мною наввипередки вітаються всі, кого зустрічаю на вуличках Сан-Феліпе. Душно й волого, весь час відчуваю спрагу. Знаю, що від кока-коли схочу пити ще більше, та ніяк не можу стриматися. Колись майонез був для мене вершиною бажань, а тут, у Гондурасі, ароматний коричневий американський напій будить у мені капризну дитину. Добре, що коштує лише п’ять пенсів – майже нічого. Заходжу до бару.

– О, сеньйор Андреу! Яка честь для мене! – Власник бару дуже радий мене бачити. Він виходить з-за стійки й квапиться витерти й так чистий стіл. – Сідайте, прошу… Коктейль, кава й кока-кола за рахунок закладу.

– Дуже дякую… Як там нога вашого сина?

– Завдяки вам і Господу добре. У вас золоті руки, сеньйоре лікар.

Мені приємно це чути. Та кожна така похвала діє не як розслаблюючий коктейль, а як кінська доза гіркої кави: підсилює розуміння того, що я не маю права схибити. Ні-ко-ли… Ні перед пацієнтами, ні перед своєю сім’єю. Тут з обох боків на мене тисне психологічний закон Пігмаліона: великі очікування збільшують продуктивність. Я не маю права впасти в очах людей, що чекають від мене допомоги. І я мушу, якщо потрібно, зробити хоч подвійне сальто, але стати лікарем у цій країні. Це моя омріяна вершина самоствердження, а я альпініст, що веде за собою в одній зв’язці дружину й майбутніх дітей. Тут, у майже гірському Гондурасі, життя всіх теж нагадує гори: ти або на вершині суспільства, або в долині бідності. Проте на вершини тут виводять не блат, слухняність вівці чи ідеологія. Шлях увись вільний і залежить тільки від мене. Знання й уміння поважати людей стають найкращими моїми проводирями. Знання мови – найперший вияв поваги. Це як в одній родині дихати одним повітрям і їсти хліб з одного поля. Коли я почав добре говорити по-іспанськи, то відігнав те найперше, що перешкоджало мені стати тут своїм. Ці люди мені подобаються, і я щиро всміхаюся їм, а вони – мені. Світ як дзеркало. Він віддає тобі те, що ти туди посилаєш.


Святкування настання нового, 1981-го року було фантастичним. До оселі сеньйора Корадо завітали брати й сестри Кларіс із дітьми.

Червоний папуга на дереві біля хати виглядає великою гарною іграшкою поміж численних різнокольорових стрічок. Він зависає в чудернацьких гімнастичних позах і вперто стягує прикраси з гілок. Час від часу сеньйор Томас підгодовує птаха шматочками булочки, і ара ненадовго відволікається. Мейбелін здала свого «коника» в оренду найближчим родичам, тож я з диким іржанням бігаю навколо хати й по черзі катаю верхи на собі найменших. Жінки готують святкову вечерю. Чоловіки складають піньяту – мішок із солодощами. Увечері всі збираємося за довгим столом на подвір’ї. Бахо – яловичина, смажена на вугіллі з бананами й маніокою, – неймовірно смачна. Бананів сьогодні досить і в пудингу, і в булочках, є й обсмажені до хрусту тостонес. Гондурас – батьківщина бананів, їх тут багато різних видів. Це звичний гарнір до м’яса. Усі із задоволенням наминають кесільйо – кукурудзяні палянички з плавленим сиром і зеленню. Орчата – неміцний алкогольний напій із рису – сьогодні замість новорічного шампанського. За столом господар із гордістю киває на нас:

– Це мої діти – Ізабель та Андреу, найбільше надбання минулого року. Вони скоро стануть лікарями й зроблять мене дідом. Скажи щось, Андреу.

Гамір навколо стихає, усміхнені смагляві обличчя виражають повагу.

– Сеньйоре Томас і сеньйоро Кларіс, Ізабель і я дуже хочемо подякувати всій вашій родині за те, що прихистили нас. Від початку року ми змінили аж три країни: провели п’ять місяців у Радянському Союзі, чотири – на Кубі, три – у Гондурасі. Усюди нам допомагали рідні люди, без яких ми не змогли б стати на ноги. Коли питають, де моя батьківщина, то я відповідаю: там, де моя сім’я. Там, де мій дім. Там, де моя робота. Там, де моя дорога не впирається у високу скелю. Там, де я зможу злетіти й мені ніхто не підріже крила. Тут ми обоє зможемо злетіти. Тепер ви наша родина, дружна й велика. Ми ще не маємо ні роботи, ні свого дому… – Я розхвилювався. У голові працює потрійний перекладач – українсько-польсько-іспанський. Проте мої слова йдуть від самого серця. Усі притихли й слухають. – Люба Ізабель, – зустрічаю щирий погляд коханої й продовжую: – ми з тобою матимемо і роботу, і дім, обіцяю. І спасибі всім… Сподіваюся, я не зробив багато помилок?..

– Ні, ні… – Усі аплодують, а Ізабель цілує мене в щічку й шепоче:

– Не переживай за мову. У тебе все добре виходить. Окрім того, на твою користь психологічний ефект помилки: «Якщо ви недосконалі, то люди будуть любити вас більше»[12]. Твій акцент майже непомітний. Головне, що ти щирий.

Для дітлахів настає час розбивати піньяту. Цей зворушливий звичай, запозичений у мексиканців, прижився тут. Мішечок із солодощами вже підвішений на дереві, а дітлахи із зав’язаними очима по черзі намагаються поцілити в нього палицею. Під веселі крики мішок падає, малеча з блиском захоплення в очах розбирає його вміст. Мені в голову приходить одна чудова ідея. Тихо раджуся із сеньйором Томасом – він дає згоду. Швидко збираю нову піньяту з бананів, булочок і цукерок і поспішаю до клініки. Мої хворі ще не сплять. Обличчя розквітають усмішками.

– Ну що, розіб’ємо піньяту? – підвішую мішечок зверху на одвірок.

Тимчасово однорукі й одноногі дорослі ненадовго стають дітьми: шкутильгають, але регочуть і підскакують. Солодощі розходяться за мить. Мої пацієнти щасливі, я теж. Дорогою додому мене затягують на новорічну дискотеку. Кілька хвилин придивляюся й відтак намагаюся повторити танцювальні рухи. Схвальні відгуки й поплескування – удалося! Виходжу геть спітнілий і поспішаю додому. І тут танці! Дикі, нестримні індіанські танці! Я люблю тебе, Гондурас! Тільки б трохи снігу сюди, хоч на Новий рік. Щоб отак, як колись у Карпатах, з гірки в-ж-жух!


«Господи, пробач мені, що майже не молився… Я ніколи не звертався до тебе з проханнями… Ти, вища сило, що звідусіль сигналиш своїм сліпим дітям ідеальними пропорціями золотого перерізу як свідченням своєї присутності… Пробач мені, що ніколи не дякував Тобі за все і… що ще?.. Не знаю…» – шепочу, крутячи хрестик у руках. Крики Ізабель стають нестерпними. «Господи, допоможи їй розродитися… Ти ж добрий до нас… Отче наш, ти, що єси…» Моє очікування теж стає нестерпним. Хочеться піти й допомогти, та дружина заборонила:

– Не хочу, щоб ти приймав мої пологи. В інших скільки завгодно, але не в мене. Не хочу, щоб у момент нашої близькості ця картина зринала перед твоїми очима. Навіть не смій заходити. Наші стосунки мають бути насамперед красивими.

Спочатку я наполягав:

– Не буде в мене такої картинки…

Ізабель була непохитна.

– Навіть якщо в тебе її не буде, то цей незручний спомин перешкоджатиме мені. Не хочу. Он, Елвіс Преслі ніколи не кохався з жінками, що мали дітей. Мати його єдиної доньки стала глибоко нещасною людиною: після пологів вона перестала цікавити обожнюваного чоловіка. Не знаєш, чому Елвіс так чинив?..

Не знаю. Це загадка для дідуся Фрейда та його учнів. Але я, як поціновувач краси й особистої свободи кожного, відступив. Не треба було… Нарешті стає тихо. Коли мені виносять маля й дають потримати, щось величезне й ніжне накриває мене з головою. Дівчинко, моя кровиночко… Я все-все зроблю в цьому світі для тебе, присягаюся…

За чотири місяці я вирушаю до Тегусігальпи, на нове місце інтернатури. Дев’ять місяців у клініці Сан-Феліпе дали мені дуже багато. Я вмію розмовляти з пацієнтами і про хворобу, і ні про що, вести записи іспанською, опанував багато небачених до Гондурасу медичних приладів. Близькість до США сприяє гарному забезпеченню медичним устаткуванням. Воно не завжди нове, але в робочому стані й ефективне. Директор клініки, прощаючись, дав мені дуже схвальні оцінки. Мої документи про проходження інтернатури поки що бездоганні. Проте Ізабель і крихітка Марія залишаються в домі батька. Та, правду кажучи, це навіть утішає мене. Попереду півроку безоплатної роботи без житла й з тридцятьма доларами в кишені. Вирушати з такими активами в інше місто з маленькою – ризик. Та й не думав, що маленькі діти потребують стільки догляду. Чогось у дитинстві, коли моя сестричка була маленькою, на це зовсім не звертав уваги. Та тепер я зрозумів, що мої батьки здійснили справжній подвиг, узявши на себе відповідальність за аж чотири нові життя. Правду кажуть, що батьків починаєш розуміти, коли сам стаєш батьком.

Запити в моєї малечі поки що мінімальні: спить, їсть і знову спить, розкинувши ручки. Думаю, що до того часу, коли вона почне тицяти крихітним пальчиком у вітрини магазинчиків з іграшками, я вже зможу заробляти на те, щоб туди заходити. Як і в численні ювелірні крамнички, щоб потішити свою кохану. У Гондурасі ці індикатори достатку й чоловічої щедрості трапляються на кожному кроці: країна видобуває і срібло, і золото. Мініатюрні шедеври тішать око загадковими індіанськими мотивами й довершеністю, ними можна милуватися довго-довго… А поки що вперед, до омріяної лікарської ліцензії.

Нова клініка нічим не поступається тим найкращим медичним закладам, які я бачив в СРСР і на Кубі. Вона має навіть набагато кращу базу для діагностики й лабораторних досліджень. Лікар Лорена – мій теперішній патрон. Мені подобається спостерігати за тим, як вона працює. Аналізувати й приймати рішення в приймальному відділені клініки доводиться швидко. Коли вона думає, то застигає й зосереджено дивиться з-під лоба в одну точку. У її дуже розумній голові пролітають усі варіанти схожої симптоматики й назв хвороб. Десь хвилин за п’ять мовчанки вона доходить кінцевого висновку, розправляє плечі, підносить голову, упевнено поправляє закручене в гульку волосся й швидко видає вказівки щодо всіх необхідних досліджень. Її попередній діагноз завжди співпадає з остаточним.