– Стара коняка мріє про тиху стодолу й відро вівса, а не про новий плуг. Нам достатньо й відра бобів та даху над головою. А ви їдьте й мрійте, світ чудовий… – Сеньйор Пабло добре розуміє нас.

У моїх спогадах Куба лишилася лимонним автомобілем сеньйора Пабло, що чекає на свого розумного керманича під брезентом, який обсіли маленькі курочки. Сподіваюся, час зніме покривало економічної блокади з цієї прекрасної й щедрої країни й вона впевнено рушить у майбутнє. А поки що карамба, Куба, карамба…

Гондурас і шкіра кайсаки

Я ніколи не заздрив космонавтам. Мільйонерам, акторам, банкірам, художникам – так. Їх поцілували і Бог, і чорт одночасно: ці люди купалися в розкошах, змінювали вродливих жінок на ще гарніших, їли й пили, не зважаючи на нулі в рахунках, з шиком грішили, та ще й були для когось втіленням доброчесності завдяки вмінню поділитися. Звісно, їх на цьому світі в тисячі разів більше, ніж космонавтів, і деякі з них навіть невідомі загалу. Та те, що відчуває пестунчик долі, приблизно уявляють усі, тому й заздрять, ще й маскуючись словесними вибриками на кшталт «біла заздрість» – смішне намагання відбілити себе перед власним сумлінням. Заздрість як бруд. І зовсім неважливо, звідки і якого кольору… А от що відчуває космонавт – спитайте в мене. Ним можна бути й на землі. Кожна нова країна – космос, у якому ти маєш однакові шанси стати як своїм, так і чужим. Страх невідомого, що виростає з глибин прадавньої підсвідомості, – з розвіяних по світу генів диких вікінгів, перших європейських переселенців до Нового світу чи Австралії, – затято б’ється з логічними аргументами перегрітого мозку. Геракла, Одіссея, Наполеона й інших реальних чи вигаданих відчайдухів любили жінки, бо слабкі завжди тягнуться до сильнішого. Тож абсолютних героїв на планеті немає, усі ми – численне потомство слабких жінок і героїв. Та в момент потрапляння до іншого світу ця істина випадає зі свідомості, залишаючи всередині тільки слабкість жінки. Наш літак робить круті розвороти, заходячи на посадку в аеропорт Тегусігальпи. Столиця на пагорбах виглядає величезним одноповерховим селом із вкрапленнями більших будівель у центрі. Усередині будівлі аеропорту віддихуюся від спеки й ваготи валіз. На контролі жінка-поліцейська привітно звертається до нас:

– О, лікарі… Це добре. Нашій країні потрібні медики, – кидає швидкий погляд на наших сорок кілограмів медичних підручників і розмашисто ставить печатку на в’їзних документах.

Ну що ж, гарний початок – це добрий знак. У невисокого літнього чоловіка на виході міняємо десять доларів на небачені досі гарненькі лемпіри. Нам потрібно дістатися до Сан-Феліпе – містечка за майже двісті кілометрів від столиці. Немає звичних для Куби уазиків, «жигулів» і «москвичів», зате багато «мерседесів» і «фордів». Сідаємо в довгий американський автобус, чимось схожий на двох спарених закоханих хрущів. Усе ніби й нормально, і перемовляємося ми з Ізабель по-іспанськи, та відчуваю, що щось не так. Хоча пасажирів багато, та чомусь саме ми привертаємо найбільше довгих зацікавлених поглядів. Долоня Ізабель трохи тремтить, і я стискаю її своєю вологою правицею. Ми не виказуємо внутрішнього хвилювання й з упевненими усмішками дивимося за вікно автобуса. Бідні будиночки, брудні вулички й дуже багато дітей. Вивчаю обличчя: вони цікаві, дуже цікаві. Трохи згодом розумію, що в нас не так: білошкірих тут майже не видно. Усюди нащадки плодів дружби, любові чи випадкової пристрасті африканців, індіанців і жменьки викинутих Старим світом білих чоловіків. Шоколадні гаруфани – справжній вибух гетерозису, потужної життєвої сили. Вони вирізняються зростом і гарною тілобудовою, успадкованими від витривалих африканських рабів, завезених на цукрові й бананові плантації, і випуклими вилицями монголоїдів від предків-індіанців. Усі решта – варіації світлішого шоколаду. Він довго варився в котлі племен, рас і народів, увібравши в себе дитячу довірливість індіанців, любов до свят африканців, ризиковість і впертість європейців. Парадоксом виглядає те, що цей дивний мікс залишив тут від найсильнішої складової – іспанських колонізаторів – мову, проте майже не зберіг расової чистоти білих. Тепер я сповна відчув, що пережив Гулівер у країні велетнів. Так, навколо велетні, тому що вони в себе вдома, а ми… Ще невідомо, як зустріне нас батько Ізабель…

Автобус натужно гуде, долаючи гірські підйоми й спуски. Інколи дійсно захоплює дух від близькості урвищ до дороги. Річки внизу широкі й нестримні. У долинах видніються стада корів та акуратні плантації. Хмари виходять молочним димом прямісінько з верхівок густих лісів. Згадую рідні Карпати: гори таки всюди гарні. Якби ще не ота спека, що перетворює тебе на сонну черепаху…

– Який я щасливий… – Сеньйор Томас Корадо витирає сльози й не може надивитися на Ізабель. – Яка ж ти красуня, доню! Добре, що ти приїхала… А ти пам’ятаєш, як я вчив тебе плавати?

Ізабель зніяковіло киває.

– Так, звісно…

Сеньйор Томас зовсім не схожий на того юнака з давнього дореволюційного фото. Він потішний лисуватий товстун із чорним кільцем-німбом залишків колись пишної шевелюри. Йому пасує великий картатий фартушок, припорошений борошном.

– Зараз… Іще дам вказівки Кларіс – і я вільний. – Чоловік поспішає до невеликої пекарні на своєму подвір’ї.

– Ти знаєш, а я не пам’ятаю нічого. Зовсім нічого… – шепоче дружина.

– Головне, що тато не забув того. Він дійсно радий нам, – упівголоса підбадьорюю її.

Батько Ізабель добре облаштувався: у нього цегляний будинок і власний бізнес. Ну що ж, ми вже не пропадемо. З коридору нас вивчають три пари цікавих дитячих очей. Двоє хлопчаків-підлітків і смішна товстенька дівчинка років чотирьох – зведені брати й сестричка Ізабель. Несподівано маленька рішуче чалапає до Ізабель і мовчки простягає надкушену булочку.

– О, грасіас… Як тебе звати? – Ізабель садовить пампушку на коліна.

– Мейбелін. – Маля поважно оглядає мене й за мить видає: – Ти дуже посипаний борошном. Тобі треба помитися.

– О, це борошно вже в’їлося йому в шкіру, – сміється Ізабель.

Я роблю вигляд, що обтрушуюся. Двоє хлопчаків пирхають від сміху. Потроху стаємо своїми. Увечері на столі багато їжі. Є навіть курча з овочами, тушковане в кокосовому молоці. Вистачає всім по шматочку на маїсові палянички, смакота неймовірна. Сеньйора Кларіс – низенька енергійна індіанка – має широку усмішку, що ніколи не сходить з обличчя.

– Добре, що ти, Андреу, чорнявий. Уже ближче до наших. На, візьми, – простягає мені маленький срібний хрестик сеньйор Томас. – Будеш під захистом Всевишнього. І люди тебе краще сприйматимуть.

– Так, святий Андреу – перший апостол, який пішов в учні до Ісуса, – підтримує чоловіка Кларіс.

– Дякую, ви дуже добрі до нас… Сподіваюся, що ви прихистите нас на деякий час, поки ми станемо на ноги? – запитую в господарів.

– Так, звісно. Скільки потрібно. Ми не голодуємо, вистачить усім, живіть тут, скільки потрібно. – Сеньйор Томас із замилуванням спостерігає за старшою донькою.

Ізабель, схоже, нарешті може похвалитися гарним апетитом. Вона підводить очі, окидає всіх поглядом, відкладає свою панде-чата – булочку з бананами – і зніяковіло прокашлюється.

– Ми не хочемо бути для вас тягарем. Ми подали документи на проходження інтернатури в Гондурасі, хоча вже й проходили її в Союзі. Але тут вимоги інші… Та й Андрі мусить змінити спеціалізацію, бо стоматологія тут приватна справа й дуже дорога… Ну і я при надії, от… Ви маєте все це знати перед тим, як давати згоду.

– Доню, я завинив перед тобою, і ми всі це розуміємо, тож… Усе добре. Бідності, як на Кубі, нема, хвала Господу.

– А як ви потрапили сюди? – цікавлюся в тестя.

– О… Молодість – то час для дурниць, кохання й революційної романтики. – В очах Томаса спалахнув відблиск спогадів. – Алісія навколішки благала мене не їхати за Ернесто Че Геварою, а я… А я мусив, бо, по-перше, був чоловіком, по-друге, – зі зброєю, а по-третє, – запалений бажанням змін. Хоча ми вигнали всіх тих американських кровососів із Куби, але інстинкт переслідувачів погнав нас далі. Ми мали намір іти й вести за собою всіх знедолених цього світу, щоб вони відчули радість життя без поневолювачів. Та люди всюди різні, – зітхнув сеньйор Томас. – Не всіх так припекло, як на Кубі… Щовечора біля вогнища Ернесто розмовляв із нами, а ми, неграмотні чоловіки, сприймали його мову як одкровення Бога… Про багатих, жадібних, що підім’яли під себе світ і забрали його в бідних… Якось він розповів, що ще в Давньому Римі люди хотіли двох речей – хліба й видовищ. Я ніколи не вчився. Та тоді подумав: «А що? Це зовсім, зовсім непогано… Тіло хоче ситості, а душа – емоцій. Чому нести кудись далеко те, що, може, і зовсім не потрібне?» Я зі своєю пораненою ногою подумав, що мені, маленькій людині цього світу, нічого більше й не треба… – Мій тесть замовк на хвилинку й глянув на дружину. – Якраз зустрів Кларіс, вона випікала дуже смачні тортильї. Ми знайшли одне одного, нам не треба було революцій. Ми печемо хліб, а гарнішого видовища за наших дітей немає. Ось так, – закінчив оповідь сеньйор Томас.

– У вас найкраща у світі професія. Ми будемо пишатися вами, – додала сеньйора Кларіс.

Мейбелін ображено відкопилила пухкенькі губки.

– Мамо, а ти казала, що у світі я найкраща…

– Так, зі всіх дівчаток на землі, – підхопила Кларіс доньку на руки. – Ходімо спатоньки, найкраща ти наша…

– Чому всі на землі хочуть ніби й одного й того самого, але дехто сильно ускладнює життя іншим? Як гадаєш? – запитую в Ізабель уже в ліжку.

Та у відповідь чую розмірене дихання. Змучилася, бідолашна: день видався довгий. Спи…

Довелося трохи зачекати на дозвіл для проходження інтернатури в клініці «Ескуелья» містечка Сан-Феліпе. Це були два тижні мого посиленого навчання: повторював усі нормативні показники людського організму, назви хвороб латиною та їхні типові симптоми. Усе, що повторив, записував на аркушиках і вкладав у кишені. Від полудня й до вечора передивлявся мексиканські серіали. Вони стали для мене справжнім відкриттям латиноамериканців і їхніх звичаїв. Хоча сюжети фільмів були смішні й по-дитячому наївні, та цілком виправдані для країн із великою кількістю неписьменного люду. Я старанно ворушив губами, повторюючи кумедні фрази: