Тепер ми обоє в глибокій задумі спостерігаємо за пересуванням курячої компанії. Раптом помічаю, що з-під брезенту виглядають колеса.

– Сеньйоре Пабло, а це що, якесь авто?

– Так, Андре. Тільки тепер воно теж мертве. – Старий, крекчучи, встає й відкидає брезент.

Від побаченої краси перехоплює подих: яскраво-лимонне авто з чорним дахом вражає і кольорами, і плавними лініями кузова, і чудовим станом.

– Це мій «янкі». – Пабло з любов’ю поправляє дзеркала. – «Шевроле» 1952 року випуску. Я колись працював круп’є в казино. Веселі часи були: витончені жінки, парфуми, досить м’яса… Господар мій, пан Річард, коли залишав Кубу, віддав авто мені. «Користуйся, доки я не повернуся», – сказав. Не вертається… От і милуємося ним уже понад двадцять років – я і мої кури.

– Сеньйоре Пабло, ваш «янкі» – справжній красень, – заглядаю в салон, – І всередині, бачу, теж.

Коричневі шкіряні сидіння й біле кермо вражають розкішшю.

– От інколи я й думаю: гарячих би сюди молодиць – і з вітерцем у минуле…

– Так що ж, можемо це влаштувати, сеньйоре Пабло, хіба ні?

– О-о-о, юначе… Це тобі вік дозволяє, а мені… Коли ти вже пісяєш, сидячи на унітазі, – старий крутить головою й сміється майже беззубим ротом, – тоді не знайдеться в цілому світі тієї, що вдихне вогонь у твій згаслий вулкан.

– А я б дуже хотів проїхатися в цьому авті. Може, спробуємо його завести?

– Спробуй, Андре, чого ж…

Мої знання про автомобілі обмежувалися «москвичем» покійного друга Віктора. На невеличкому львівському подвір’ї перед гуртожитком ми оточували авто й заглядали в його залізні нутрощі, як студенти на операції, а Віктор командував: «Ключ подай… Угу… Викрутку. Так і є: свічка запалювання полетіла… Ще стартер глянемо…» Та, на моє здивування, під капотом «янкі» не було нічого зовсім уже інакшого. Тепер моє життя дістало нову мету, яка цілковито мене захопила. Сеньйор Пабло із задоволенням спостерігав за промивкою й змащуванням деталей, подавав викрутки й тестував гальма та замикання. Старенький амперметр, що знайшовся серед інструментів Пабло, допоміг за кілька днів усунути несправність. Майже ціла моя зарплата пішла на бензин: він тут страшенно дорогий, бо на Кубі лише три невеличкі заводи, що працюють на нафті аж із СРСР. Тепер лимонний «янкі» чекав наших вихідних. Життя, схоже, зовсім нормалізувалося: кохання, робота, гарні стосунки з усіма, авто, що гріє душу сподіваннями, танці під нічним небом – усе-усе чудово. Мені навіть подобаються виступи Фіделя Кастро: стільки говорити довго й емоційно зможе не кожен на цій планеті. Він свято вірить у те, що каже. Його впевненість надихає людей. Ніде більше я не бачив, щоб особа так впливала словом на натовп. Для кубинців він Мойсей, що вивів їх з американського полону. Для мене Фідель – символ радше не абсолютної свободи, а руху до неї. На моїй колишній батьківщині все набагато гірше. Тут я нарешті почуваюся спокійним і щасливим. А їжа… Ізабель права: менше пітнітиму. Та й за картками раз на місяць м’ясо все-таки можна придбати – вистачає…

– Тож куди поїдемо? – запитую в рідних, що зачудовано дивляться на заведений автомобіль.

На мій подив, усі троє розгублено переглядаються. Нарешті Ізабель порушує мовчанку:

– Колись я чула про парк орхідей неподалік від міста. Розпитаю у своїх друзів докладніше…

У неділю лимонний «янкі» уперше за багато років полишив своє сховище. Сеньйора Алісія, умостившись на передньому сидінні біля чоловіка, аж зронила сльозу радості. Мені з Ізабель на широкому задньому дуже комфортно. Люди на вулиці емоційно реагують на наше авто: аплодують, широко всміхаються й вітально махають. За Гаваною розпочинається зовсім інший світ: клаптики полів із цукровою тростиною, кукурудзою й тютюном чергуються з невеликими благенькими будинками, покритими дахами з пальмового листя. Де-не-де пасуться худі корови. І тут село лишається далеко позаду міста – видно, така його доля всюди…

Сеньйор Пабло помолодшав років на тридцять. Він вправно кермує й встигає ще й час від часу пригорнути й чмокнути в щоку сеньйору Алісію. Вона ніяковіє й сміється. За майже півтори години їзди з нами розминулася лише одна стара вантажівка, тож Пабло почувається в безпеці. Ось і маленьке містечко Сороа. Розпитуємо в життєрадісної мулатки, як потрапити до парку квітів. Занурюємося в дивосвіт каміння, цвіту, сукулентів і тропічного різнобарв’я. Білі, фіолетові, жовті, навіть шоколадні квіти дивують формою й відтінками. Згадую свої дослідження золотого перерізу: кожна рослина тут – закодований мікрокосмос, бездоганна симфонія математики, кольорів і форми. І взагалі оцей парк – це суцільне свято досконалості й гармонії. Ось вона, моя жадана обитель краси.

– Подобається? – зупиняється біля нас літній чоловік. – Колись сеньйор Томас Феліпе Камачо позвозив їх сюди з цілого світу. Я знав його. Тепер доглядаю це диво.

– Карамба! Це ж треба настільки захопитися квітами, щоб таке створити! – захоплено вигукує Ізабель.

– Ну… він не так любив ці квіти, як своїх доньку й дружину… Це в пам’ять про них він викупив землю й розбив парк. Донька з дитятком померла під час пологів, а дружина – трохи згодом. Обидві дуже любили ці аристократичні квіти. Сеньйор Томас казав, що хоче відчувати присутність рідних у кожній квітці орхідеї.

– Як зворушливо… – В очах Ізабель оселився сум.

Ми довго блукаємо поміж сплетінь вигадливих рослин, запахів і кольорів.

– Знаєш що, Андрі? – Ізабель спиняється й обіймає мене обома руками за шию. – Якщо я помру швидше за тебе, то ти теж посади квіти, згода?

– Люба моя, усе квітує й дихає життям. Звідки такі думки? – виціловую засмагле личко.

Великі чорні очі дивляться так серйозно, що аж щемить усередині.

– Не знаю. Але я люблю маленькі запашні білі квіти – ті, що ти дарував мені навесні у Львові…

– Конвалії?

– Так, конвалії. Вони такі ніжні, як моє кохання до тебе. Пригортаю дружину й відчуваю, що зроблю для неї все, окрім висаджування конвалій.

– Кохана, краще я виконуватиму все-все, що ти захочеш, щодня.

Ізабель сміється.

– Гаразд, це мені подобається. – Та за хвилю серйознішає. – Та про конвалії все ж не забудь.

Уночі ритмічний скрип із сусідньої кімнати змушує нас усміхнутися. Ми раді, що парк орхідей повернув сили сеньйорові Пабло.

Насправді любов цілого світу вартує менше, ніж однієї бажаної людини.

Зранку Ізабель знудило. Чесно кажучи, оті палянички з бананом уже й мені стоять хроном у носі. От його вже краще б і з’їв із бурячком і салом… Та нема.

Понеділок видався взагалі якийсь нещасливий: моя робоча конячка – стоматологічна установка-американочка – не витримала. Вийшов із ладу компресор. Троє товаришів-стоматологів довго заглядали всередину механізму, нарешті зітхнули й винесли сумний вердикт: ремонту не підлягає.

– Як? Їй же нічого не бракує, лише компресор замінити… – Я ніяк не міг прийняти некролог по своїй лялі.

Колеги засміялися.

– Ми на Кубі, Андре. А це американська машина. США не продає Кубі жодних запчастин. І інші країни теж не продадуть. Це називається «ембарго». Так що піди й пом’яни свою красуню ковтком рому… Десь за півроку-рік привезуть тобі нову із Союзу. Можливо…

Оте «можливо» мене добило. Та й перспектива працювати в тандемі з вітчизняною бормашиною не дуже тішила. Це ж те саме, що після лимонного «янкі» їхати в автобусі, як сьогодні. Уже нема того звичного щоденного замилування й хочеться якоїсь приватності. Гм, до доброго звикаєш таки швидко.

Лише вечір приніс приємну новину, яка перевернула наше сімейне життя. На маленький кухонний столик Ізабель поставила пляшку рому, обвела всіх загадковим поглядом і промовила просто:

– Я вагітна.

Сеньйора Алісія розплакалася й поквапилася обійняти доньку, вітчим сплеснув у долоні й вигукнув традиційне «Карамба!», а я сидів із роззявленим ротом та ошелешено перетравлював новину. Так, звісно, це ж мало колись статися, ми для цього й одружилися. Але все-таки якось несподівано… Відтепер багато чого зміниться. Дитина – це ж така відповідальність. І витрати… А тут усіх накопичень – вісімдесят доларів, залишок іще привезених радянських…

– Ти не привітаєш мене? – В очах Ізабель скачуть знайомі бісики. Іще пару днів тому я знав, куди нам слід іти після їх появи, а сьогодні…

– Я щось розхвилювався, вибач… Вітаю тебе, кохана.

– А я тебе, любий татку.

– А у вас є якісь дитячі фотографії Ізабель? Хочеться трохи уявити нашого майбутнього малюка…

Алісія приносить невеличкий згорток. У ньому лише три фото: Ізабель-піонер зі смішними косичками, Ізабель після закінчення школи й ще зовсім малесенька дівчинка на руках у вродливого юнака.

– Це тато Ізабель. Їй тут два рочки. Це ще до революції. – Тремтячі пальці матері виказують хвилювання від спогадів.

– А що з ним сталося? – Моє запитання кидає тінь смутку на личко коханої.

Сеньйора Алісія зітхає.

– Та… Поїхав слідом за Че Геварою нести революцію в інші країни. Як не вмовляла – не послухав. Та далеко не заїхав. Живе зараз у Гондурасі, одружився. Пише час від часу, цікавиться, як донька поживає.

– Вам було, напевно, важко? – співчуваю матері.

– Ти що, Андре! – втручається сеньйор Пабло. – Ти думаєш, що така вродлива жінка може бути обділена чоловічою увагою? Мені, мушу зізнатися, дуже пощастило!

Гарний сьогодні вечір. І спека вже хоч трішки, та спадає. Скільки ще треба всього переосмислити…

Щодня тепер доводиться більше ходити пішки: в автобусі дружина відчуває геть усі запахи, і вони провокують страшенну блювоту. Вона не може їсти вже майже нічого. Гінеколог показав мені аналізи.