– Перепрошую, а майстер Саша тут живе? – проривається крізь пісню жіночий голос із вулиці.

– Тут, тут, – зривається з лавки моралі моя господиня.

– А можна його покликати? У мене тут праска є до ремонту… – приязна жіночка очікувально дивиться на пані Галину.

– Ой ні, панунцю… Він, розумієте, хворий. Не хоче, щоби його люди бачили, розумієте? Я його мама, – по-змовницьки стишується господиня. – Давайте мені, я йому занесу, – приймає пакунок з усвідомленням своєї значущості посередника й зникає в будинку.

За кілька хвилин виходить.

– Завтра ввечері зайдіть. То буде вартувати два карбованці. Влаштовує вас?

Жінка киває головою й прощається. Пані Галя опускається на лаву й зітхає:

– Отак воно і є… І де серед тих розпусниць ще й хворій дитині дружину надибати? Ну, обділив його Бог, то таке. Але руки ж золоті має. Що, не міг би сім’ю утримувати? Та міг би. Але де ти тепер нормальну дівку знайдеш? Бо як воно слабе, бідне, то що, права на щастя вже не має? – Пані Галя замовкає.

Дві тітоньки з гіркотою дивляться поверх паркана на міську обитель несправедливості й розпусти. У вікні за їхніми спинами бовваніє темний силует Саші. Він слухає розмову мами й сусідки. Я його ще не бачив, хоча живу тут уже понад місяць. Він якийсь невидимка. А може, справді важко хворий – у візку чи каліка?.. Мама його дуже жаліє. Ну, на те вона й мама.

– Добре, пані Іванцю… Приємно було з вами поговорити, – порушує мовчанку моя господиня. – Мушу збиратися на службу замість Саші. Завтра обов’язково приходьте. Добра сусіда вартісніша від родини, направду, – улесливо зазирає в очі коліжанці-порадниці.

Пані Іванка неквапно віддаляється, несучи свої масивні надбання, обтягнуті байковим квітчастим полем неймовірних кольорів, а пані Галя збирається на роботу. У нашій країні є робота для всіх. Вона і право, і обов’язок. Не хочеш працювати – тебе змусять. Або запроторять до в’язниці як трутня. Творчий, кажеш? Тоді йди у творчу спілку – письменників, журналістів, художників. Для обліку й тримання під контролем. Чомусь навіть важкохворий Саша має працювати. Чи він не важкохворий?.. Не знаю. Та його любляча мама йде замість нього в ніч сторожувати на склад продтоварів. У сутінках вона розминається з чоловіком, який тільки-но повертається з роботи.

– Вечеря на столі, Степане, – повідомляє сухо й заклопотано, закриваючи хвіртку.

Чоловік байдуже киває головою. Це він чує щовечора. Розставання не напружує їх, а навіть, здається, навпаки. А от мені б так хотілося, щоб моя Ізабель сьогодні була вдома. Лежала на ліжку й мило щебетала по-іспанськи… А я б удавав, що не все зрозумів… Співав би їй, як… Ну, не так, як Хуліо Іглесіас, а як його троюрідний кузен, то точно. Або як Каміло Сесто після ангіни.

Під тиху мелодію ненадовго засинаю. Прокидаюся, вимикаю програвач. За звичкою визираю у вже чорне вікно. Дві темні постаті пройшли повз – від хати до хвіртки. Невже злодії? Приглядаюся й прислухаюся. Ні, це мій господар Степан проводжає якусь жінку. Вони похапцем обіймаються. Жінка стиха задоволено говорить:

– Файний ти, Степане… Приходь до мене завтра зранку. Вгощу тебе канапкою з «Докторською» ковбасою: заслужив. Бувай… – тихенько промовляє й зникає за парканом.

Спочатку ошелешено перетравлюю побачене, далі всміхаюся сам до себе й лягаю спати. От тобі й ветерани сексу. Чудять, як молоді… А що вже молодим казати! Як там моя Ізабель? Незрозуміла тривога й ревнощі відганяють мій сон – його вже не буде. Встаю, швидко натягую одяг і підтюпцем біжу до своєї дружини. Щоб відкинути дурні думки, уголос рахую ліхтарі на шляху. Півгодини, шістдесят ліхтарів, і я, Отелло Зайчук, на місці. Прослизаю повз охоронця, лечу сходами й порожніми коридорами. Третя ночі – навіть хронічне безсоння провалюється в дрімоту. Тихо прочиняю двері ординаторської. Моя гарненька дружина спить на кушетці, згорнувшись калачиком. Як би я тебе зараз поцілував у ті розтулені губки – для початку… Раптово мені стає соромно за дурні підозри. Уявляю, як дружина розплющує очі, радіє й усміхається мені, а потім… Треба йти звідси, доки Ізабель не прокинулася… Обережно накриваю голу п’ятку дружини ковдрою. Не втримуюся від спокуси й легенько торкаюся губами оксамитової щоки, потім навшпиньки виходжу.

Шістдесят друзів-ліхтарів мовчки й без докорів освітлюють мій шлях додому. Тепер я часто згадуватиму їх і це нічне рандеву, перш ніж у мене коли-небудь знову виникне ідіотське бажання стати більярдною кулею підлих гормонів. Треба постояти, як отой укопаний стовп, і пустити світло думки у голову. Мої ревнощі заженуть особисту свободу Ізабель у клітку – це перший ліхтар… Огорожа недовіри роз’єднає наші душі – другий… Її «я» коли-небудь не витримає – третій… Того дня, коли Ізабель стане вільною, – а він таки колись настане, – у клітці опиниться вже моє «я». Його роздиратимуть демони жалю, спогадів і злоби. Маленький простір боротьби не вміщатиме нікого й нічого, що допомогло б вийти. Я ненавидітиму себе, усе і всіх… Особливо їх, закоханих – щасливих, усміхнених і задоволених. Тих, що триматимуть одне одного за руки, а не за душі… Адже схочу повернення в минуле, та ніяк не знайду ні виходу з клітки, ні машини часу для повернення. Нестиму отруту ненависті в собі. Впорскуватиму її невидимі молекули в погляди, слова, стосунки з іншими людьми. Навіть коли говоритиму не про кохання, а про політику, їжу, магазини, погоду… Вони запускатимуть ланцюгову реакцію роздратування, хамства, злості й болю в інших. Свобода світу починається з мене. Як і злість світу. Треба бути вищим за це. Як мій улюблений Пікуй. Він далеко. Шкода…

Піднімаю голову – черговий німий друг посилає світло осяяння: потрібно просто бути вищим за бруд і суєту, тоді й побачиш більше. Освітиш шлях і собі, і іншим – як оцей, п’ятдесят дев’ятий ліхтар… Проминаю шістдесятого «постового» – і здрастуй, моє тимчасове житло й мій душевний спокій. Сподіваюся, уже не тимчасовий. Одне вікно будинку вже світиться. Кому ж то не спиться? Над столом коло вікна схилився юнак. У світлі настільної лампи він зосереджено щось ладнає. З передранішніх сутінків двору мені добре його видно: хвилясте русяве волосся, правильні риси обличчя з якимись зовсім не розвинутими мімічними м’язами нагадують казкового П’єро з казки про Буратіно. Така ж чуттєва лінія губ. Раптом хлопчина підносить голову й спрямовує погляд у вікно. Подібність із П’єро таки цілковита: в очах повно якоїсь старечої задуми й болю. По-своєму він гарний, дуже гарний. Йому б пасували трагічно-романтичні ролі в кіно. І що з ним може бути не так?.. Раптом гримаса страху перекошує його лице. Саша різко зривається на ноги, затуляє обличчя руками й відсахується від вікна. Ну я й бовдур! Так злякав хлопця. Хоча… Що, він не знає, що в них у дворі вже понад місяць живуть квартиранти? Може, я просто вийшов подихати ранковим повітрям? Гм… Начувайся, Андрію: влетить тобі від мами-господині…


Сьогодні в нашій поліклініці особливий день. Усі в піднесеному настрої, жартують. У жіночок підмальовані губи, у чоловіків з’явився блиск в очах і покращилася постава. По черзі групами йдемо до бухгалтерії, там ставимо підписи й отримуємо зарплату. Здрастуйте, перші чесно зароблені гроші новоспеченого лікаря-інтерна! Сто двадцять карбованців приємно гріють душу. Та-а-ак… Сьогодні підемо з Ізабель до найкращого ресторану Львова – це мінус двадцятка. Сорок – оплата помешкання. Треба ще купити пристойні черевики: зима ж на носі… Пристойні – це тільки чехословацької фірми «Цебо», вартуватимуть вони теж сорок карбованців. Блиск в очах і запал споживача поступово згасають: що, двадцятка на все інше до наступної зарплати?.. Ізабель іще раніше намітила купити зі своєї зарплати пальто й чоботи. Халепа.

Зосереджено вивчаю обличчя навколо: і як вони всі виживають? Єфим Єгорович байдуже запихає не набагато більшу зарплатню до кишені піджака. І як йому вдалося придбати машину? Тепер вічно тільки й бурчить через неякісний бензин. Щойно розпочали випускати «жигулі» на основі італійського «фіата», а він уже придбав. Ну, та вже тридцять років видзьобує гроші з чужих ротів… Боже, і коли я назбираю отих п’ять із половиною тисяч? Напружую мізки й ворушу губами. Отож, якщо я три роки й дев’ять місяців не витрачатиму ні копійки, то… Ні, це нереально. Отож, якщо я заощаджуватиму половину зарплатні, то за неповні вісім років стану водієм. Сушена вобла із завжди голодним поглядом. У лискучому на колінах і дупі костюмі, у запраних сорочках із протертими комірами. До батьків не їздитиму: дорого… Брехатиму про страшенну зайнятість. На весілля до друзів, братів і сестрички, щоб зайвий раз не витрачатися, не піду, «хворітиму»… А якщо четвертину в місяць? Майже шістнадцять років вставати й лягати з цифрами в голові й чухати застарілий геморой від довгого клепання протезів.

Тепер я знаю, чого в нас люди в натовпі сірі й похмурі. Їхні голови зайняті арифметикою виживання: скільки на хліб, ковбасу, мешти собі й дітям, на меблі. А я ще й дивувався під час практики в психіатричній лікарні, звідки в нас так багато душевнохворих… Це від математики й телевізора. Він весь час розказує, як усім добре жити. А ти сидиш і напружено думаєш: «Де, де моє “добре”?.. Чому хтось може, а я – ні?..» На дріжджах того самоїдства мозок, що не знаходить відповіді, надимається й вибухає. Так і вся країна – суцільні кульпарки… От і добре, що я не житиму так. На Острові Свободи все інакше. Мабуть… Ні, точно не так. От на що треба відкладати – то це на шістдесят доларів. Саме стільки дозволено вивезти нам обом. Ну, ще із сорок, може, і сховаю… Так… ресторан сьогодні відміняється… Але натомість одну покупку зробити ну конче потрібно.

– Ой, Андрі! Яке ж то диво! – Моя казкова фея кохання сплескує в долоньки й підстрибує навколо столика, зусібіч оглядаючи нового члена нашої родини. – Як, як ми його назвемо?

– Соля, – несподівано для самого себе кажу я.