Великі міста нагадують велетнів у куцих штанцях: вони повільно ростуть і ростуть, приймаючи в себе дедалі більше натхненних мрією про краще життя талановитих і не дуже, розумних, дурнів, амбітних і нещасних, наївних, щирих і шахраїв. Вони разом з усіх сил пнуться вгору, до сонця. Люди – працюючи ліктями, місто – зводячи висотки. Та житла все одно бракує. Чим далі від центру, тим одноманітніші урбаністичні краєвиди. У вічному змаганні між красою й ціною перемагає аскетична економія. Однакові коробки-шпаківні приймають у своє нутро одних і дарують потрібну ілюзію про безкоштовне отримання помешкання іншим. Багатотисячна черга охочих стати своїми в оспіваних телевізором містах із роками тільки зростає. Безкоштовне житло від держави – теж дефіцит. Терплячі чекають, нетерплячі тихцем платять потрібним людям. Любов до ближнього, приємні усмішки й показова інтелігентність закінчуються там, де починається квартирний інтерес. Блатні, грошовиті й потрібні краще працюють ліктями на шляху до власного кубельця. Добре, що нам з Ізабель не доведеться правдами й неправдами добиватися дармового житла. Закінчиться інтернатура – ми вирушимо на Кубу. А зараз потрібно знайти помешкання на рік. Це складне завдання. Хочеться щось затишне й захищене від надмірної цікавості господарів.

Острівці одноповерхової забудови, колишні околиці міста, час від часу стають пасторальним вкрапленням у сумному нагромадженні коробок. Нам пощастило знайти помешкання в такому міні-Едемі. На невеличкому подвір’ї стоять два будинки. У більшому живуть господарі, а менший, на одну кімнатку, винаймаємо ми. Щовечора щільно запинаємо штори, зачиняємо двері, вмикаємо мерехтливу лампу-нічник і переносимось у студентську печеру нашого кохання. Тіла віддаються солодкій спокусі. Душі купаються в океані ніжності. Наш вік сигналить: час настав, пора… Гама небесних відчуттів штовхає обох до продовження роду.

– Знаєш, Андрі, у нас на Кубі подружжя не користується презервативами… – задумано говорить дружина. – Коли люди довіряють одне одному, то навіть прозора й тонка гума зайва… У мене душа кричить: «Хочу дитину!» – а отут, у голові, інший голос наказує почекати. Кого мені послухати? – запитально дивиться на мене.

– Кохана моя, зробімо це на Кубі. І тобі буде легше – усе-таки будеш удома. Сама розумієш: вагітність, переліт із маленьким… – заспокоюю Ізабель.

Дружина повільно киває головою, та в очах бринить інше. Переводжу тему в рятівне русло:

– А як ми назвемо наших дітей?..

Це завжди спрацьовує. Ми натхненно перебираємо десятки імен, промовляємо їх уголос у зменшувальній формі, поєднуємо з моїм прізвищем. Згадуємо людей із такими іменами. Виявляємо, що однакове поєднання звуків дивним чином уподібнює власників того ж імені.

– Бачиш, спочатку потрібно визначитися з іменем, а потім кликати янгола на землю, – затято переконую дружину.

Ця гра тішить нас і збуджує. А ще щовечора моя дружина навчає мене іспанської мови.

– Ке таль ля віда? Як твоє життя? Повтори, – лагідно всміхається Ізабель.

Та мій мозок звик до логіки й аналізу. Просто запам’ятати для мене зовсім не просто. Уявляю маленьку деталь, яку необачно начепив на пальця, а вона тепер не злазить і загрожує моєму «віта»:

– Деталля віда! Деталля віда?.. Ке таль ля віда?.. «Віда» – це життя? – намагаюся відшукати схоже слово серед уже відомих. Усміхнена Ізабель терпляче киває. – Угу… отож це як у латині «віта» – «життя» і фактично спільнокореневе до імен Віталій, Віталіна, так?

– Так, іспанська мова – донька латини. Там майже всі слова схожі. І португальська теж подібна до іспанської.

– Добре, що мені не доведеться опановувати ще й португальську… Ке таль ля віда, сеньйоро Ізабель?..

Сеньйора Ізабель спалахує своєю чарівною усмішкою й тягнеться до мене з поцілунком. Як я люблю наші львівські вечори… Ранки ж завжди зіпсуті. Спочатку – криками незадоволення господаря Степана й жалібними виправданнями його дружини, пані Галі. А потім – нашим хоч недовгим, та розставанням, адже ми працюємо в різних лікарнях Львова.

Мій шеф – стоматолог поважного віку Єфим Єгорович, його всі називають Є. Є. У нього уважний погляд, спокійна вдача й дуже добра усмішка. Щоправда, я бачу її дуже рідко: Є. Є. зазвичай стриманий і зосереджений. Під кабінетом сидять мої пацієнти. Я в білому халаті, бормашинка підключена, інструменти розкладені по лотках. Медсестра намотує із сотню невеликих ватних тампонів, поправляє кактуси на підвіконні. У стоматологічних відділеннях інші рослини не витримують стогонів і страху пацієнтів – в’януть. Моє людське співчуття теж мусить трансформуватися в стан кактуса: маю слухати й уперто робити своє. Єфим Єгорович спускає окуляри на носа й урочисто киває головою. Прийом розпочинається. Для мене стало відкриттям те, що люди не спішать до стоматолога. Карієс накидає чорну павутину на зуби швидко й агресивно, відкриваючи шлях до інфікування інших органів. Люди роками безрезультатно лікують серце, шлунок, нирки, зовсім не думаючи, що слід розпочинати із зубів. Випивають тисячі мікстур, пігулок від доброї сотні хвороб, скаржаться близьким на біль, шамкаючи чорним чи беззубим ротом. Усе одно це їм видається легшим і прийнятнішим, аніж витримати повільні оберти вітчизняних стоматологічних установок. Та й слова «Потерпіть, іще трішки» найбільш уживані в усіх стоматологічних кабінетах країни. Страх перед зубним болем уже, напевно, закріпився в генах: до початку двадцятого століття не існувало анестезії. Багатії могли купити собі опіум, а от для бідних застосовували фізичне утримування. Навіть сьогодні Єфим Єгорович, дивлячись, як хвицає й здригається молодик у мене в кріслі, не витримує:

– Рауш-наркоз тобі б підійшов, хлопче…

Парубійко кліпає очима й шепелявить:

– Наркошшш?.. А даєте?

Я стримую сміх:

– То поганий наркоз, він вам не підходить. Ви ще трохи потерпіть… Канал уже майже відкритий. Зараз покладу всередину миш’як – і днів за два ви забудете про біль.

Якби хлопець почув, що таке отой рауш-наркоз, то дременув би так, що тільки п’ятки б блимнули. Колись для знеболення пацієнта били по голові через дощечку спеціальним дерев’яним молотком. Людина непритомніла, а лікар спокійно працював над зубом. Сьогоднішнє знеболювальне не дуже далеко втекло від середньовічного – це новокаїн. Тримає недовго, шкідливий і підходить не всім. Та це офіційне доступне знеболювальне в нашій країні. Країна безкоштовної медицини не може дозволити закупляти деінде у світі щось інше, більш якісне й дороге, на мільйони зубів. Навіть зірки вітчизняного кіно не завжди мають ідеальну усмішку. Сцени, де достатньо було б красивої усмішки, як в Алена Делона чи Мерілін Монро, замінюють каскадом примітивних фраз і надуманих емоцій.

Подейкують, що саме красива усмішка посприяла вибору космонавта номер один. Юрій Гагарін демонстрував типове обличчя радянської людини, щасливої й усміхненої від народження. Зуби першого космонавта – далекий і недосяжний ідеал, як і космос. Напевно, половина населення в нас носить залізні протези, здатні налякати й відштовхнути. Вони, як і одяг, просто функціональні. У роті вони чорніють і дають постійний металевий присмак, який передається навіть за поцілунку. Краса? До біса. Тому краще не всміхатися: у сутінках сталеві протези нагадують беззубе провалля. Слова «серйозний» і «усміхнений» – антоніми в нашій країні. Будівництво комунізму – справа серйозна. Без жартів та усмішок. А жувати можна й сталевими протезами. Проте країні мільйонів в’язнів цікавіші й ближчі інші стоматологічні вподобання. Злодії в законі й тюремні авторитети мусили чимось виділитися серед сірої маси ув’язнених у місці, де неможливо було чимось виділятися. Наколки – це, звісно, потужний пласт інформації про власника, але то ще треба роздягнутися… У холодній камері це не завжди виходить, та й довго… А от єдина крива усмішка – і блиск золотої фікси моментально сигналить, хто є хто в малому просторі… Ось і сьогоднішня моя пацієнтка стала жертвою тюремної моди. Чорнява красуня з незрівнянною усмішкою просить поставити золоту коронку на цілком здоровий зуб. Я переглядаюсь зі своїм наставником. Є. Є. з жалем дивиться на красиві зуби.

– Панянко, та такі зуби, як у вас, у стоматології вважають ідеалом краси: і прикус, і форма… І не потребують вони лікування. Не радив би я вам того.

– Єфиме Єгоровичу, це питання мого особистого щастя, – благає дівчина. – Мені так це подобається! І кавалерові моєму теж… Мама свою обручку віддає, аби тільки зуб був. Ви ж знаєте теперішніх наречених…

– Та знаю, – скрушно зітхає лікар. – Сам такого придурка вдома маю. Дівка на виданні, варта уваги, повинна мати хату, автомобіль і золоту коронку…

– Так, так, саме так… – утішається пацієнтка. – Автомобіля нема, та коронка нехай буде…

Мій наставник крутить головою, хвильку про щось розмірковує й зрештою відступає під натиском дівчини.

– Добре, пишіть заяву на протезування… – Дивиться вслід красуні, зітхає й несподівано мовить до мене: – Як будеш колись вибирати коханку, то дивися, щоб звалася так само, як твоя дружина… – Перехоплює мій ошелешений погляд і доповнює: – Щоб пам’ять і язик часом не підвели. Жінки того страх як не люблять. Бо то вже доведеться комусь тобі зуби вставляти.

Мені щиро шкода дівочої усмішки. Я не бачу великої різниці між листком петрушки, що застряв у зубах після споживання салату, і золотою коронкою. Ефект той самий. Якісь незрозумілі ідеали краси в нашій країні. Та для дівчини це талісман вічного кохання й щасливого майбутнього, перифраз Гамлетового «Бути чи не бути?». Будь… Вона плаче від болю, але терпить неприємну процедуру обпилювання переднього зуба. Тепер він нагадує маленький огризок. Уже за кілька днів цей зуб стане коронованою золотою міткою, що посилатиме навсібіч сигнал від своєї господині: «Я своя… Я багата…»