Мама вже не та. Пальці від доїння стали вузлуваті й покручені. Вона не така моторна, як раніше. Стогне, що не встигає приготувати вечерю. Ізабель обіймає її й заспокоює:

– Сеньйоро Анно, не переживайте: ми з Андрі все зробимо.

У мами свято душі й тіла. Із закутків скрині вона витягає нову квітчасту хустину й довго вив’язує її перед потьмянілим дзеркалом.

– Ну що, сеньйоро Анно, здивуємо колежанок? – задоволено промовляє сама до себе й спішить до корів на ферму.

Брати розпалюють у печі вогонь, а Ізабель роздивляється запаси. Щось мугикає, наказує принести найбільшу каструлю й починає куховарити. До невеликої свинячої ніжки додає все, що тільки є в хаті: квасолю, горох, картоплю, капусту, моркву, гарбуз… Ми з цікавістю спостерігаємо за творенням якоїсь незбагненної страви. На красивий рум’янець і спритні рухи Ізабель можна дивитися безкінечно.

– Потахе, – урочисто оголошує моя чудова дружина.

У густому вариві важко розібрати, що де є. Та суп дуже смачний. Тато задоволений:

– Ну, Андрійку, з цією дівчиною ти точно не пропадеш…

Це найкраща оцінка для Ізабель. У пориві радості вона цілує тата в щоку. Наш тато часто кліпає, ніяковіє, а потім розпливається в широкій усмішці. Це справді незабутній день…


От і добігає кінця наш п’ятий курс. Львів укотре переживає весняну повінь запахів, кольорів і кохання. Час від часу встигаю перед заняттями забігти на маленький базарчик у центрі й купити для коханої букетик весняних квітів. Мені подобається захоплення в очах Ізабель, з яким вона топить обличчя в пахучій зелені. Травнева конвалія – вершина досконалості. На Кубі вона не росте. Ізабель її дуже любить: глибоко вдихає цілющий запах і випускає по-дитячому зі звуком «А-а-а…». Ми сидимо на подвір’ї медінституту біля фонтана й насолоджуємося весною. Товсті коричневі хрущі бринять у зелених кронах кленів над нами; час від часу вони падають і вдаряються неповороткими тілами об асфальт. Моїй чорнявій дружині дуже пасує білий колір халата й ніжні бутони конвалій. Бажання, яке пробуджується в мені, таке ж сильне й загадкове, як запах квітки. Маскуємо букетиком наш пристрасний поцілунок. Краєм ока бачу, що до нас поспішає Віктор. Він чимось стривожений.

– Привіт, любасики… Володя Івасюк зник. Ми хотіли з ним на нашому випускному заграти… І десь як крізь землю провалився…

Увечері в гуртожитку Віктор схвильовано міряє кроками кімнату.

– Не інакше, як уже до нього кадебісти добралися. Багато чого мені розказав цікавого. Він там на шпагах зійшовся з одним. За ту свою співачку неземну…

Валерій обводить усіх нас уважним поглядом і стримано покашлює. Наука не пішла до бука. Та Віктор не заспокоюється:

– У суботу мені ніяк не вийде репетицію з ним зробити: на весілля їду. Гроші треба заробляти. Жінці от-от народжувати…

Нам із Сергієм нічим утішити Віктора – лише співчутливо дивимося на товариша.

У п’ятницю ввечері, повертаючись від Ізабель, помічаю біля машини Віктора якихось двох зацікавлених чолов’яг. Вони шарпають дверцята й заглядають під днище.

– Гей, хлопці, ви що тут робите? – підходжу ближче.

– Та Віктор попросив машину глянути, – відповідає впевнено один, не повертаючи до мене голови, а другий знову лягає, намагаючись щось розгледіти знизу.

– То я його покличу, – поспішаю до дверей гуртожитку.

Ні в кімнаті, ні поблизу Віктора не було. Аж пізно ввечері я сказав йому, що майстри приходили машину лагодити. Віктор спантеличено закліпав і крутнув головою.

– Які майстри, Андрію? Я нікого не кликав і нічого не просив, куртка на ваті… – і погнав у темну ніч.

Прийшов, із полегшенням видихнув:

– Ху-у-у… нічого не зникло. Усе зачинене, як і має бути. Хто ж то такі, куртка на ваті? Ну, потім розберуся…

Потім так і не настало… У понеділок ми всі їхали вже на похорон Віктора. Від нього лишилося суцільне криваве місиво. В’їхав у дерево на узбіччі на великій швидкості. Смерть настала миттєво… Погнутий сріблястий саксофон, що був частиною душі нашого товариша, стояв збоку біля труни. Прямо на цвинтарі в згорьованої молодої дружини товариша почалися перейми. Батько Віктора плакав і примовляв здушеним голосом:

– Казав я йому, що з гальмами не жартують…

Смерть Віктора стала для нас страшною й незрозумілою несправедливістю. У гуртожитку ми влаштували йому поминки. Пили вино, згадували товариша й не соромилися сліз. З нашого життя випала яскрава й сонячна людина. Усе здавалося, що усміхнений Віктор ось-ось відчинить двері кімнати й скаже: «Чого сумуємо, куртка на ваті? Чого бракує – вина, дівок чи музики?..»

Не встигли оговтатися від страшної втрати, аж через три дні надійшла нова сумна звістка: 22 травня 1979 року ми ховали вже Володю Івасюка. Весь Львів принишк і плакав за тим, хто підніс любов і романтику на вершину сірого життя. Десятки тисяч згорьованих людей під пильним наглядом міліціонерів і кадебістів стікалися вулицями Львова до Личаківського цвинтаря. Завше всміхнений життєлюб покінчив із собою в лісі неподалік від Львова. Повісився на тоненькому деревці, яке чомусь не зламалося. У газетах надрукували розлогі статті, у яких за вуха понатягували незрозумілих фактів і свідчень. Нібито Володя був психічно нестійкий тип, що знехтував лікуванням. Ніхто з нас не вірив цьому. На відміну від журналістів, ми добре знали цю людину. Він любив життя, дівчат, музику, і це було взаємно. Такі не шукають зашморгу, ще й далеко від рідної оселі. Дійсність навколо ставала щораз жорстокішою, брехливішою й непередбачуваною. З чергових халеп уже не можна було вибратися з невеликими втратами, послуговуючись звичними викрутасами. Яскраві й оригінальні особистості заважали владі своєю інакшістю. Вони взагалі не повинні були народжуватися в країні лише дозволених думок. Янголи помилилися, пославши їхні душі на батьківщину п’ятикутної зірки. Та вже коли народилися, то мали загинути.

Через місяць в орендованому драматичному театрі відбувся наш випускний. Ми хором повторювали Присягу лікаря СРСР латиною, більш відому всім як клятву Гіппократа. Було багато усмішок, букетів, вина й музики. Від пафосних промов і привітань лише російською мовою відгонило якоюсь нещирістю. Усі вже знали, де проходитимуть іще рік інтернатури й де працюватимуть опісля. Валерій отримав призначення на Рівненщину, Ліля – у Львів, Сергію дали дуже хлібне місце в курортному Трускавці. Ізабель і я будемо інтернами у Львові, а опісля на нас чекає Куба…

Я дивився на однокурсників і згадував нас, наївних, усміхнених і амбітних, п’ять років тому. У всіх в очах, як і колись, горів вогонь сподівань. Він спалахує завжди на межі фінішу й нового старту. Наші надії знову були великі й рожеві. Випуск поставив усіх на межу, за якою для нас змінювалися правила життя. Друзі, кохання й знання ставали тим капіталом, якому настав час віддавати відсотки. Звісно, десь там, де пустимо коріння, ми обростатимемо новими зв’язками, уподобаннями. Мудрішатимемо разом зі своїми дітьми. Ставатимемо обережнішими в словах, учинках і виборі друзів. Дедалі більше згадуватимемо те, що колись здавалося цілковитою дурнею, зі словами: «А мама була права…» Чи тато… Встановимо нові, жорсткіші рамки для себе й оточення. Та ніколи ці рамки не будуть переглянуті для друзів молодості. Їм завжди буде дозволено все: говорити дурниці, напиватися досхочу, приходити в гості посеред ночі. Шкода, що серед них не буде Віктора. Він навчив мене шукати вихід із патових, здавалося б, ситуацій і ніколи не здаватися…

На сцені, на тлі завіси з великою головою Ілліча й ще якимись зовсім недоречними сьогодні символами країни, грає «Адоніс» – вокально-інструментальний ансамбль нашого інституту. Ми відбиваємо шалені ритми, що чергуються з повільними романтичними танцями. Моя пластична Ізабель танцює, напевно, від народження. З нею я хочу робити це цілу вічність. Вона найбільше моє інститутське надбання. Мені не хочеться з нею розставатися ні на мить. Те, що ми вчилися на різних факультетах, розлучало нас зовсім ненадовго, та тепер… Тепер ми назавжди разом, і це мені подобається. Наші серця повсякчас вистукують в однаковому ритмі – і коли спимо, і коли танцюємо. Повітря в театрі вже густе від гарячих тіл і випитого шампанського. Переглядаємось з Ізабель і розуміємо одне одного без слів. Виходимо у львівську ніч. Місто зустрічає рятівною прохолодою й нагромадженням контрастних тіней.

– Я така щаслива, Андрі! – кружляє усміхнена Ізабель навколо скульптури Нептуна на площі Ринок. – Тепер ми подружжя лікарів!

– Я теж щасливий! – розкриваю обійми їй назустріч. На безлюдних вулицях можемо обійматися досхочу. – Я кохаю тебе, Ізабель… – виціловую красиве лице дружини. Її близькість наповнює мене великою ніжністю й силою водночас.

Ізабель усміхається й шепоче:

– Я вже так хочу додому… Тобі сподобається Куба, коханий. І ти їй сподобаєшся. Ти добрий і гарний, Андрі.

– Навіть гарніший, ніж твій Фідель?

Ізабель лукаво дивиться на мене, трохи відходить і повільно киває головою. Потім усміхається й прикладає пальця до вуст. Ну що ж, я перевершив самого Фіделя! Нехай це буде нашою родинною таємницею!

Моя красуня скидає туфлі й біжить у вузеньку вуличку. Мчу за нею. Підхоплюю на руки й знову цілую. Повільно прямуємо до гуртожитку. У маленькому скверику помічаємо двох цікавих чоловіків. Здається, вони добряче напилися: стоять в обіймах, наче скам’янілі. Та більший раптом схиляється й цілує нижчого в щоку пристрасно й довго, наче дівчину. Тоді вони прощаються, довго тримаючись за руки. Невисокий чоловік рушає в наш бік. Світло ліхтаря осяває знайомі окуляри й постать. Упізнаємо й кремезного друга. Не можу повірити…

– Сергій?! – не стримую свого здивування.

Хлопець задкує й злякано сахається вбік. Цербер незворушно крокує своєю дорогою далі. Більше Сергій ніколи не потрапляв мені на очі. Він навіть не приїхав забрати речі з гуртожитку. Даремно ми його чекали майже тиждень. Молодик зник, мов шубовснув у воду…