– Значить так, Андрі. Ми станемо подружжям. Тоді ніхто тебе не посадить, будь певен. І родину твою не рушать. І ще дещо зробимо. Усе буде добре. Ми не будемо відступати доти, доки не побачимо, як відступають наші вороги…

Назавтра ми обоє мовчазні й зосереджені. Напевно, не так повинні виглядати люди, які несуть заяви в загс. Та в нас хочуть забрати те єдине, що ми вважали своїм. Наше кохання має належати тільки нам. Працівниця загсу стримана й холодна. Приймає наші заяви й пояснює, що від Ізабель потрібні ще якісь дозволи. Моя наречена все нотує й киває головою. Далі ми йдемо до таємного кабінету Цербера. Довго стоїмо під дверима. Нарешті він виходить. Його щелепа бульдога робить красномовний рух уперед. Він намагається оминути нас. Та тепер ми на своїй території. Я рішучий, спокійний, зі стиснутими кулаками: готовий дати йому по пиці ще раз. Ізабель дивиться йому у вічі й дуже голосно говорить:

– Я громадянка вільної Куби. Це мій наречений. Хочу знати, чому ви назвали мене проституткою?

Владлен Вікторович мимовільно втягує голову в плечі й ціпеніє. Студенти навколо з цікавістю прислухаються. Нарешті він розвертається і йде в інший бік. Ізабель іде за ним і голосно продовжує:

– Я буду жалітися своєму консулові, що ви образили громадянку Куби…

Цербер розвертається, буравить очима Ізабель і мене, тихо промовляє:

– Не треба. Я беру свої слова назад… – і швидко йде коридором.

Мене розпирає від радості після нашої перемоги. Не зводжу очей зі своєї усміхненої Ізабель.

– Я не знав, що ти, мала, така відважна.

– А я не відважна, Андрі. Ти відважний, що вдарив його. Мені теж було страшно. Сьогодні він міг повестися як завгодно. Просто відучора я собі повторювала: «Мале перемагає велике… Мале мусить перемогти велике…» Ходімо в кіно… – несподівано пропонує. Що ж, дуже доречно…

Спочатку дивимося на екран, а потім довго цілуємося решту сеансу. Добре, що ми на останньому ряду.

Ми подружжя. Андрій та Ізабель Зайчуки. Їдемо до мене додому. Ми не помічаємо ні бруду поїзда, ні агресивних та п’яних пасажирів. Навколо нас захисна аура кохання. Вона прозора й міцна водночас. В очах своєї дружини я бачу любов. Вона не дратується, коли інколи я сьорбаю чай чи не закриваю дверцята тумбочки.

Мене теж у ній влаштовує все-все. Цілу дорогу по-дитячому тримаємося за руки. Ізабель із захопленням зустрічає хвилясті передкарпатські краєвиди. Каже, що вони схожі на її Кубу. Добираємося до нашого райцентру. Він зовсім не змінився. Щоправда, навколо стало якось більше нетверезих людей. Стоїмо на зупинці, чекаємо на автобус у село. З брудної забігайлівки навпроти непевною ходою до нас іде хлопчина в пошарпаному одязі.

– Привіт, Зайчук… Тобто Андрюха, – простягає правицю нетверезий молодик.

Придивляюся… Не можу повірити: переді мною мій однокласник, розумник і комсорг Андрій Гук.

– Привіт, Андрію… – подаю руку й навіть не знаю, чи варто щось запитувати або говорити.

– Що, додому їдеш? З дружиною? Вітаю. – Андрій усе правильно зрозумів. – А я от… бачиш…

– Як твоє навчання? – не можу збагнути очевидної деградації однокласника.

– А ніяк, – криво всміхається Гук. – Мало знав, не те що треба вчив. Вигнали…

Бачить німий подив у моїх очах і продовжує:

– Був комсоргом факультету. Підвищену стипендію отримував, старався. Доценти навіть першими здоровкалися. Поселили мене, як правильного радянського хлопця, у кімнаті з трьома арабами. Усе добре було: дружили, допомагали один одному… – Андрій по-паханськи сплюнув набік, помовчав і продовжив: – Дружили, поки вони всі гроші на дівок не протринькали. Сидять у кімнаті, по-своєму ґелґочуть, їсти хочуть. А я якраз із дому приїхав, торбу привіз – не буду ж друзів у біді залишати, так? Узяв тушонку домашню, – удома тільки-но свиню закололи, – підігрів, ну й нагодував друзів. Жеруть, нахвалюють. Десь за півгодини питають у мене, з чого та тушонка. Відповідаю, що зі свині… Відлупили мене так, що ключицю й два ребра зламали… Потім іще й пішли до деканату й заяву на мене написали: мовляв, нагодував нас нечистою й забороненою для мусульман твариною… Усе вчив, а того не знав. Мовчали в нашому університеті про те, у що саме хтось десь там у світі вірить. Усе якось неконкретно вчили, розмито… Релігія – опіум для народу, ти ж знаєш… Образив я їхні релігійні почуття, виявляється. Міжнародним скандалом запахло. Добре, що після тривалих допитів до Сибіру не вислали, а тільки вигнали… – Погляд Андрія був зболений. Відчувалося, що це його незагоєна рана.

– Життя всіх випробовує на міцність, – несподівано вступила в розмову Ізабель. – Не треба здаватися. Можна спробувати щось інше.

Колишній комсорг якось відсахнувся від слів моєї дружини. Подивився дивно й сказав:

– Я піду, певно… То що, Андрюхо, на все добре… Може, маєш позичити мені на пляшечку горілочки?.. – Схопив простягнутий зеленавий трояк і ступив крок назад. Обернувся і якось знічено мовив: – Ти того… Не тримай на мене зла. Не хотів я тоді вас із Миколою… Змусили. Не винуватий я.

– Так, звісно. Що було – загуло. Може, ти здивуєшся, та я вдячний тобі за те, що було. Це змінило моє життя на краще. Так-так, – перехоплюю недовірливий погляд однокласника. – Та знаєш, тепер мене мучить інше: у нас країна невинуватих, еге ж? Як гадаєш? А ті, що тебе з вузу вигнали, як, винуваті, по-твоєму, чи ні? – запитую. Я зовсім далекий від зловтіхи. Але й не варто підгодовувати своїм співчуттям його жаль до себе. Злість у таких випадках може стати корисною.

Колишній комсорг морщить чоло, намагаючись народити думку. Та надто довго послуговувався чужими. Канал для власних забито вщент.

– Вони… – хотів щось сказати, та роздумав, махнув рукою. – Бувай… – і рушив до товаришів по чарці.

– О, наш Андрюха-професор іде… Ходи, розвіємо горе-печаль… Щось нам мудре розкажеш… – У натовпі його зустріли радо. Там ніхто не повчав. Усі були жертвами життєвих обставин. На запитання «Який шлях легший – з гори чи на гору?» там могли б образитися. Або натовкти пику. Просто жертви – і крапка…

Мама не знала, де нас посадити. Зрештою ми опинилися під потемнілим образом святого Миколая. Марійка з братами Іванком і Петром уже майже дорослі. Усі сидять навпроти нас і вивчають Ізабель.

– То… як? Ви вже одружилися? І як то буде? – усе не могла второпати мама кардинальних змін у родинному житті.

– Нормально буде, ма… Ще рік інтернатури, а потім…

– А потім на Кубу… – радісно підхопила Ізабель. – Ми будемо жити на Кубі.

Мати довго кліпала очима, перетравлюючи інформацію.

– І де є ота… купа? Ми в гості туди поїздом доберемося?

– Ні, сеньйоро Анно, – жвавій Ізабель подобається моя мама, – туди можна тільки літаком дістатися. Або кораблем. Та літаком швидше. Треба їхати поїздом до Москви, а звідти вже летіти. Куба – це острів в Атлантичному океані. Він близько до США. Вам сподобається, от побачите…

Мама втупила вологі очі в стелю й надовго замовкла. Аж тепер я побачив, що Ізабель дуже схожа на мою матір. Тато, коли зайшов, аж стріпнув головою.

– Це треба ж… Диви, Ганю: викапана ти замолоду… Ну, невістко, здоровенькі були в нашій хаті…

Мама замислено киває. Ту схожість вона вже давно помітила. Бачу, що потоваришує з Ізабель. Та зараз вона застрягла у своїх страхах-роздумах:

– Те, що Америка близько, не є добре. Усяке погане за неї розповідають по телевізору й на зборах колгоспних. Бомбу хоче на нас скинути чогось. Там люди тільки за гроші думають. І бездомних багато. Така вже гарна жіночка ота негритянка, Анжела Девіс[10]. Волосся має зовсім як шапочку. Усе воює проти несправедливості й воює. – Мама в курсі всіх телевізійних новин.

– Зате тут, мамо, за гроші ми не думаємо, ніякої несправедливості в нас нема, а все погане тільки в Америці. Так?.. Чи довго б Анжела Девіс у нас повоювала за свої права?

– Що нам за гроші думати, як у нас їх нема. Тут навіть Анжела Девіс не хоче жити. У поганій Америці їй усе одно краще, – долучається тато.

Мама кидає перелякані погляди на молодших і мовчки сварить мене, як у дитинстві, вказівним пальцем. Швидко переводить мову на безпечну стежку:

– Одне є добре, що вже закінчуєте й ні в які халепи не вскочили. А то в тому світі на молодих усякі спокуси чекають. Ти, може, чув, що сталося з твоєю однокласницею Танею Вергун?

– Ні, – брешу й навіть не відчуваю поколювання сумління: не треба мамі того всього знати.

– Як не чув?! Та ви ж в одному інституті вчитеся… Принеси-но, Марійко, газету…

Постаралися ідейні журналісти. Чим нижчий ранг газети, тим більше жовчі. Районна «Зоря комунізму» захлиналася і жовчю, і вигаданими пікантними подробицями. Та мою увагу привернуло інше. Я перечитав тричі й усе не йняв прочитаному віри. Звів очі на батьків. Вони зажурено похитали головами. Тато сказав:

– Ми б із тобою такого не зробили, не переживай. Нам нічого втрачати. А йому є…

Батько Тані публічно відрікся від своєї доньки. Писав, що йому соромно за те, що вона вчинила. Що це не по-радянськи й не так він її виховував. Просив вибачення в радянського народу й Комуністичної партії. Я не знаю, що змусило старшу людину піти на такий страшний крок. Та в моїй душі залишився болючий слід. Навіть не хотілося думати, що відчувала Таня в тюремній камері і як вона не збожеволіла без підтримки рідних. Найболючіша зрада тих, кого найбільше любиш. Рани від неї або смертельні, або кровлять решту життя. Батько Тані став Павликом Морозовим навпаки. Новітній Павлик поважного віку мав слугувати прикладом для всіх. І це лякало найбільше. Я побачив нову гримасу мерзенної деформованої моралі. Вона нагадувала збій у роботі генів. Тоді на світ з’являються нежиттєздатні діти з різними вадами. Важко передбачити, що зроблять зі своїми дітьми люди, які вважатимуть такий приклад правильним. Як і те, що втнуть їхні діти, знаючи, що їхнє коріння слабке…