– Є… Але ти ні з ким про таке більше не говори, добре?..

– Чому? – щиро дивується дівчина. – Це ж видно, то чому цього не можна сказати?

– Люба моя Ізабель, ти пам’ятаєш казку Андерсена про голого короля? У нас така країна, де всі теж говорять не те, що бачать. За правду в нас карають.

– Андрі, ти неправий. Ти забув кінець тієї казки: знайшовся маленький хлопчик, який сказав правду, а всі решта підхопили! Треба, щоб хтось почав. Як у нас Фідель…

– Ізабель… Я хочу кохати тебе, а не скидати короля. Тим більше, що їх у нашій країні дуже, дуже багато. І ці сучасні королі добре подбали, щоб їм ніхто нічого не сказав… А ти чого більше хочеш: щоб я скидав королів, як Фідель, чи щоб кохав тебе?

Моя красуня сміється й тягнеться навшпиньки для поцілунку. Цим я хотів би займатися з нею день і ніч. Її пружні губи створені для наших поцілунків, пристрасних і вигадливих, мов аргентинське танго. Тепер я не уявляю життя без неї. Наші почуття сильні, взаємні й загартовані буднями студентського табору. Дедалі частіше я думаю про одруження з Ізабель. Я кохаю її й ті оригінальні думки, які вона обстоює, але сьогодні радий, що дискусія закінчилася. А ще зрозумів, що мої знання справжньої історії схожі на суцільні дірки в головці твердого сиру. Є правда, а є гола правда, вам яку й скільки? Влада поставила дозатор на правду. І ота дозована правда в історії була так добре вдягнута в суб’єктивні думки тих, хто її писав, що нагадувала скарб, який Генрі Морган[9] закопав на острові Кокос: усі точно знають, що є, та ніхто не бачив – вірте на слово… Віра не знання. Згодом я отримав шанс їх поповнити.


У своїй зачиненій кімнаті ми напружено вслухалися в тріскотню громіздкого радіоприймача. Радіо «Свобода» розповідало про книгу російського письменника Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Хоча він і наш сучасник, його твір заборонений у Радянському Союзі. Нещодавно книга була видана у Франції. Світ здригнувся від прочитаного. Від тих уривків, що їх озвучували по радіо, нам теж ставало моторошно. Люті пани доби кріпацтва ніяково тупцяли в тіні людиноненависництва радянського часу. Ми почули свідчення знущань над мільйонами людей у тюрмах і таборах. Це нагадувало катування й тортури фашистів. Почуте довго не виходило з голови.

Трохи згодом, коли я їхав у поїзді додому, зі мною заговорив худий і вимучений чоловік із сумним поглядом.

– Студент? – і продовжує на мій кивок голови: – Курити хочеш? – Витягує з надірваної кишені пачку цигарок. «Біломорканал» – найбільша пачка зі всіх, що продаються. І сигарети з неї найпекучіші – убивають і відганяють усе живе. І діаметр у них патронний – 7,62.

– Ні, спасибі, – відмовляюся. – Я майбутній медик. Куріння дуже шкідливе для здоров’я.

Чоловік якось гірко всміхається. Дивиться довгим поглядом у вікно, повільно розминаючи цигарку.

– Краще вже хай вона вбиває… Я будував оце, – тицяє пальцем у синьо-червону мапу побудованого каналу на пачці цигарок. Знаєш, де це?

– Десь на півночі?

– Північ. Гарне слово… Якби ти знав, як там холодно. – Чоловік крутить головою. Спогади даються йому важко. – Ми довбали ту мерзлу землю. Голодні… До крові в руках. І вівчарки навколо гавкали… Нас цькували ними, коли ми не витримували й падали перепочити. І українців там найбільше було…

– Але ж тепер уже всі вийшли, як і ви? – Цікавість переповнює мене.

Чоловік чомусь роззирається навколо. Нахиляється ближче:

– Ніхто не вийшов. Нас лише кілька… Коли вже залишалося пару десятків метрів прокопати, то… То нас усіх зігнали на дно того каналу й наказали дружніше довбати… Кінця-краю нашим людям у рові не було видно – тисячі… А самі взяли та й вибухівкою ту перемичку підірвали. Вода як рвонула шаленим потоком… Усіх поховала. Солдати по берегах з автоматів розстрілювали тих, хто намагався випливти. Я не знаю, як вижив і виповз звідти… – Чоловік замовк і втупив погляд у брудну долівку. – Я офіційно мертвий, хлопче… Бувай, мені час сходити, – простягнув на прощання руку, покручену артритом, і вийшов на невеликій зупинці.

У занімінні думаю про те, що така доля може чекати й мене. Чи вже не такий час? То чому не можна вголос говорити про ЦЕ? Я не хочу такого… А хто питає, чого ти хочеш? Ніхто. Нецікаво це нікому. Короткий і сухий ритм коліс поїзда: та-дих, та-дих… Сухий, як постріли. Такі ж короткі думки молотком стукають у голові. Наче забивають цвяхи у віко труни. У труні мої бажання, мої плани. Моє покручене дійсністю «я». Я – мураха під важким чоботом влади. Може, усе якось зміниться? А що можу зробити я? Поступово стаю інфантильним нуворишем радянського суспільства. Спочатку – цікавим, а потім – байдужим і з опущеними руками. З часом ненавидітиму всіх. І себе. Аж до бажання сплигнути зі скелі, щоб хоч на коротку мить падіння почутися вільним. Не знаю…

Поступово час стирав мою наївну мрію знайти у великому місті справжню свободу. Смішна людина, що зранку живе очікуваннями вечора, а ввечері – спогадами про ранок. Мої мрії про краще завтра ставали жалем за втраченим вчора. Де тепер моє «я» в цьому колі пошуків і очікувань? Ні село, ні велике місто не давали особистої свободи. Я їв, одягав, читав не те, що хотів би. Я волів би не знати нічого того, що відкрило мені очі на правду життя. Вона виявилася гіркою, несправедливою й болючою. Вона перевертала золоту пропорцію життя догори дриґом і душила його: щастя й радість ставали крихітними острівцями в океані сліз. Та я не можу поперти проти молодості, природної цікавості до людей і життя та оселитися десь відлюдником. У майбутньому я приречений стати ще однією маленькою цяткою, органічно вписаною у величезний сірий похмурий натовп однаково одягнутих однодумців. Кожен у ньому або є жертвою, або оберігає страшну родинну таємницю жертовних страждань. Мені здається, що кожен настільки звикся зі своїм болем, що несе його на лиці, як мітку. Усі жаліються одне одному, міряються своїми стражданнями й підсвідомо пишаються ними, як досягненням… Суцільне суспільство самозакоханих жертв-невдах. Те саме несуть у маси радянські фільми: страждання й терпіння. Еталоном стають книжки, що драматично й криваво описують муки інших. Щасливі обличчя з’являються на екранах лише після тривалої боротьби з чимось недозволеним – і знову доза страждань.

Чому люди не бунтують? Невже всі, знаючи ось таку страшну правду, переживши її на власній шкурі, принесли її у свої сім’ї і… І що?.. Наказали нащадкам мовчати. Жити мовчки, без спротиву. Терпіти насильство, людиноненависництво, ставати насильниками й людиноненависниками, щоб вижити. Їсти, пити, розмножуватися. Фіксувати вже генетично свою покірність владі й викривлену мораль, плодити собі подібних. Як оті третє-четверте покоління моїх старших сучасників. Стогнати й виконувати накази нашої унікальної держави. І не розуміти, чому, чому так? Усе навколо робив хтось, а вони… А вони натягнули личину страждальців, яка зрослася зі шкірою. Здається, старий Дарвін таки був правий: людина розумна успішно еволюціонує, намагаючись пристосуватися й вижити. Антропологічні зміни радянської людини очевидні. Усвідомлення того, що я поповню слухняну отару людиноовець, породжує відчай і якусь тупу ненависть. Хочеться негайно зірватися на комусь або втекти, щоб не чути, не бачити й не знати жорстокої правди минулого й мого майбутнього… Та вже пізно не знати. Уже обізнаний, як Адам після гріхопадіння. Єдине, чим можу розпоряджатися сам, – моє кохання. Нас з Ізабель ніхто не розлучить. Утім, як показав час, навіть це я не міг гарантувати.


Число «п’ять», на думку математика Фібоначчі, є числом кохання. Та й Львів – місто кохання: дата його заснування в сумі цифр теж дає п’ять. У нашому медінституті на останньому, п’ятому курсі цей факт знаходить стовідсоткове підтвердження. Віктор уже одружений: літні підробітки музи´кою на весіллях зробили своє. Тепер його саксофон із подвоєною енергією заробляє на молоду сім’ю. Він навіть придбав вживаний червоний «москвич». Автомобіль стоїть під вікнами нашого гуртожитку, викликаючи заздрість в усіх і безсоння у Віктора: потрібно пильнувати, щоб ніхто не вкрав чи не пошкодив. Валерій теж одружився зі своєю землячкою. Я вже пропонував руку й серце Ізабель, та вона каже, що це надто серйозний крок і нам не слід поспішати. Лише Сергій, у якого донедавна очі блищали, варто було дівчатам лише з’явитися на обрії, раптово збайдужів і до дівчат, і до теми кохання. Усі поспішали узаконити свої стосунки: від цього залежав розподіл майбутніх місць роботи.

Утім, скоро весь наш інститут закляк, занімів і перемкнув увагу з власного життя на перешіптування й обговорення нечуваної новини. Усі, хто доти пишався своїми фірмовими джинсами, сорочками й мештами, поникли, як квіти в букеті тижневої давності й заховали улюблені речі в найглибші надра своїх шаф. Самозакохані, стильні й упевнені в собі раптово захотіли стати сіренькими й непомітними. Та вже було запізно. Снігова куля викликів до спецкімнати кадебістів невпинно наростала.

– Валютників спіймали… Трохи арабів, трохи наших… Допитують усіх… – повзли коридорами й аудиторіями чутки.

Ніхто не відважувався розповідати, що там і як. Тим, хто вже побував на аудієнції в Цербера, узагалі ніби заціпило. Під наполегливим натиском цікавих вони кричали, як обпечені: «Самі скоро там будете!» – і допитливі кидалися від них навтьоки.

Усі розуміли, що арабам не зроблять нічого. А от нашим буде непереливки. Найшвидше запрошення до спецкімнати дістав Валерій. Повернувся до гуртожитку геть знервований. Ліг на ліжко й довго не хотів ні з ким розмовляти. Навіть не реагував на те, як Віктор зумисне водив перед його обличчям шматком улюбленої ковбаси – обернувся на другий бік і продовжував мовчати. Нарешті дочекався, коли Сергій пішов кудись, чогось роззирнувся й мовив:

– Хлопці, я тут усе думав, думав…