– У нас немає зими. А тут люди взимку такі смішні й незграбні. У нас би всі мої сміялися, якби побачили мене в шубі й у чоботах. Я як ведмідь… На Кубі багато сонця. А ще – дощів, – з меланхолійним блиском в очах розповідає усміхнена Ізабель.

Ми розмовляємо, а мої руки повільно ковзають звабливими вигинами тіла дитини кубинського сонця. Мені важко зрозуміти, чим смішна тепло одягнута людина взимку. Хоча… Людина в літньому одязі серед снігів теж виглядала б дивно… Уявляю той острівний Едем, який вона покинула. У ньому, напевно, є все й завжди. І люди там ситі та задоволені… Згадую бабусину яблуню.

– То у вас що, і яблука цілий рік є?

Ізабель щиро сміється.

– У нас є все, Андрі. Виноград, кава, банани, ананаси… Усе-усе… А от яблука не завжди.

– Виноград я їв. А соку виноградного в кожному магазині повно, ти його любиш, – спиняюся й цілую личко коханої. – От ананасів ніколи не куштував, та пам’ятаю вірш зі школи, слухай: «Їж ананаси, рябчиків жуй, день твій останній приходить, буржуй…» То є щось із багатого життя, не для робітників і селян. Тож ти, кохана, справжня панночка… І у вас що, усе те росте й усі їдять досхочу?.. А банани – які вони, Ізабель? Їх люди теж можуть їсти чи вони тільки для мавп?

Дівчина щиро й довго сміється. Її слова будять мою уяву:

– Панночка… Панночка – це маленька пані? Кумедне слово, треба запам’ятати. У нас в іспанській мові до великого додають інакші… ну… букви. Якщо ім’я – Анхела, це «янгол», а Анхеліта – «янголятко»… А Венесуела – це «маленька Венеція»… Ананаси в нас ростуть усюди. Їх усі їдять, як ти казав, дай згадаю… досхочу. А банани, о-о-о, мені їх бракує. Тут їх не продають. Вони дуже смачні. Вони є різні… Ми їх смажимо, як ви – картоплю. Я знаю ще мало твоїх слів, щоб добре розказати… Вони такі… такі… Схожі на твій банан… – Хитро скошує очі й кладе руку нижче пупа. – О-о-о, тепер зовсім схоже…

Розум мовчить, слухаючи мову тіла. Шкода, що в нас не Куба з її вічним літом. Мені буде жаль покидати нашу печеру. А час прощання з літом уже наближається…


До Львова ми в’їхали засмаглими й сильними ковбоями з голлівудських вестернів. Табір виживання зробив нас загартованими до хамства, кулінарних «шедеврів» і побутових незручностей. Розвіялися юнацька наївність і свята віра всьому, що написано в газетах чи книжках. Перед тими, хто прикривається цитатами класиків комунізму й влади, мій внутрішній вартовий тепер одразу опускав невидимий шлагбаум. Такі люди несуть брехню, фальш і підлість. Старші перестали бути для мене авторитетом тільки тому, що вони старші. Тепер я вірив лише у дві речі – медицину й кохання. Мої очі прозріли, а мозок озброївся фільтром. Вітаю, Андрію Зайчук! Ти остаточно став дорослим індивідом із добре розвиненими навичками виживання в цікавій країні пафосної брехні…

Навчання стає дедалі важчим. Не підозрював про таке різноманіття галузей хімії. Кожна складна, безкрая й потрібна. Починаються практичні роботи зі зубопротезування – цікава практика, яка потребує максимальної концентрації й точності.

Кожна частка міліметра важлива для виготовлення гарного зубного протеза чи штучного зуба. Я довго сиджу, підпасовуючи металеві коронки під гіпсовий відтиск щелепи.

Люди не думають про зуби, поки ті здорові й добре хрумають. Іще якихось неповних сто років тому втрата зуба була майже катастрофою. Красуні моментально ставали нещасливими й покинутими чудовиськами. А ще страшенно заздрили чоловікам: беззубі чоловіки маскувалися бородами й вусами. Звісно, виготовляти штучні зуби додумалися давно. Їх випилювали з кісток тварин. Інколи забирали здорові зуби в померлих і прикріплювали до щелеп живим пацієнтам. Дуже багаті люди шукали собі зубного донора, який продавав їм свої здорові зуби. Через ось таке пересаджування зубів в середині ХІХ століття в Україні ледь не спалахнула епідемія сифілісу. Зуби, поставу й честь краще берегти змолоду.

Ходимо в інститутську клінічну лікарню на загальну хірургію. Асистую на кількох операціях із видалення апендикса. Дурень є той, хто говорить: «Та це просто, як апендикс видалити!» Насправді це складно. Від апендициту за всю історію людства померло більше, ніж у якійсь відомій і тривалій війні. Та й сьогодні він може дати ускладнення, які виявляться занадто важкими навіть для сучасної медицини. Спостерігаючи за тим, як хірург створює операційне поле, розумію, наскільки важко оперувати повних людей. Та є й такі, по яких із вигляду і не скажеш, що повні, а на животі кількасантиметровий шар жирової тканини. Важко й довго доводиться добиратися до кишечника. А кров тече, не зупиняючись, постійно ховаючи від лікарських очей потрібне місце! Мушу швидко промокати рану пінцетом із марлевим тампоном. Дійсно, руки, що трусяться, не для лікаря. Післяопераційний період у повних людей теж минає з ускладненнями. Добре, що я стоматолог і мені в майбутньому не доведеться оперувати на черевній порожнині. Із задоволенням роблю перев’язки й уже вправно знімаю шви. Останній пацієнт, десятирічний Мишко, навіть не скривився під час неприємної процедури. Час від часу в кишенях мого халата навіть заводяться цукерки та яблука. З ними я біжу до своєї Ізабель. Вона вміє радіти маленьким знакам уваги. Задоволена усмішка не сходить із її обличчя.

– О, мій Андрі… Як твої справи? Я рада тебе бачити, коханий, – вимовляє впевнено й майже без акценту. – Бачу, ти думав про мене? – утішається цукерці.

– Моя маленька Ізабель, я не забуваю про тебе ніколи, – цілую кохану. – Ти в мене ось тут, – прикладаю руку до серця.

– Ми сьогодні кудись підемо? – вистрибує навколо малим дівчиськом Ізабель.

Кудись ми йдемо завжди, тільки-но випадає вільна хвилина. Тепер я експерт-культуролог Львова – спасибі Тетяні Василівні. Сьогодні підемо в оперний театр. Внутрішній трепет проймає тіло, коли йдеш широкими кам’яними сходами фойє. Тисячі людських ніг до нас проходили ними повз стрункі колони й прекрасні фрески на стінах і стелі. Там, де мають заговорити струни людських душ, завжди дуже високі стелі. Тут чудова акустика. Струнка Ізабель у червоній сукні могла б стати героїнею опери «Кармен». На неї задивляються поважні чоловіки в костюмах. Та моя Кармен кидає на мене довгий тривожний погляд і шепоче:

– Мені здається, що всі ці жінки дивляться на тебе.

– Ізабель, вони думають, що в мене чудовий смак і що коло мене найгарніша дівчина у світі.

Ізабель кокетливо всміхається й бере мене під руку.

– Ми гарна пара, – гордо розправляє плечі.

У взаємному коханні всі пари гарні, це правда. У двох людей тоді спільна душа, яка посилає в космос лише світло. Наша від незабутнього оперного свята ще більше вібруватиме добром і любов’ю. У нас місця на балконі, з нього все чудово видно. Уже в залі помічаю Володю Івасюка з величезним букетом троянд. Він сідає в другому ряду. Сьогодні слухатимемо оперу «Запорожець за Дунаєм». Стиха розповідаю сюжет Ізабель:

– Колись наші українські військові називалися козаками. Цариця Росії вигнала їх разом із сім’ями з України – далеко-далеко, аж у Туреччину, за річку Дунай… І вони мріють повернутися до України з чужини… – Сильно в історію не заглиблююся: боюся, що Ізабель не збагне цього. – Зрозуміла хоч трішки?..

Дівчина уважно слухає й із розумінням киває головою:

– Сі, сі… розумію. У нас на Кубі було схоже…

Роль дівчини Оксани, дочки Карася, виконує висока ставна красуня з оксамитовим сопрано. Моя Ізабель через широко розплющені очі, здається, вбирає голоси, неймовірні декорації й народні костюми. Час збігає швидко. Уся трупа на сцені вклоняється глядачам. Зал захоплено аплодує на біс. Сходами збоку квапиться до молоденької співачки Івасюк із букетом. Володя сходить, а до артистки впевнено крокує інший чоловік із великим кошиком квітів. Ізабель усе дуже подобається, і вона світиться від щастя. Виходимо в осіннє підвечір’я. Львів не бачив того, що ми. Він сірий і буденний. Переходимо дорогу, озираюся. Біля службового входу красуня співачка сідає в чорну «Волгу». Поодаль стоїть сумний Володя Івасюк. Ця картина залишає в пам’яті глибокий чорно-білий відбиток. Збоку Ізабель торкає мене за рукав. Тепер вона нагадує мою маленьку сестричку Марійку: у неї завжди сотня дитячих запитань, що хочуть непростих і розлогих відповідей.

– Андрі, то Росія не любить українців?

Раптом усвідомлюю, що не знаю відповіді. Мовчу, зводячи в голові докупи сільські перекази й красиві загальники про «п’ятнадцять республік, п’ятнадцять сестер», вбиті нам у голови в школі. Про таке нам там не говорили… Ніяк не можу видзьобати зернята правди. Ізабель запитально дивиться на мене. Боже, як багато слів сховали одну просту на перший погляд відповідь. Спрощую до мінімуму:

– Бачиш, Росія велика, дуже велика. І росіян більше. Ти ж знаєш: сильніший завжди перемагає. Колись не любили, а зараз ніби так… А може, українці надто терплячі…

Ізабель знизує плечима.

– Ні, Андрі, ні. Сильніший не завжди перемагає. Моя маленька країна перемогла великі Штати: маленьке може перемогти велике, може. Не треба терпіти. Треба захотіти. І в медицині все маленьке завжди перемагає. Хвороби починає маленьке. І віруси маленькі… Люди-велетні здаються перед ними, правда? Як довго терпіти, то можна померти!

Розумію, що вона права. Обіймаю й цілую в носик.

– Ти такий філософ, кохана… Так, маленьке завжди перемагає велике. І маленькі таблетки теж перемагають хворобу.

Та дівчина замовкає лише на мить. Її допитливий розум далі прагне відповідей:

– Ми, кубинці, не залежимо тепер ні від кого. А ви, українці, теж не залежите від Росії? Чи все так, як в опері, є й сьогодні?

У голові кружляють спомини про сільську історію із синьо-жовтим прапором, мою розкуркулену вчительку Надію Василівну, виселення наших бойків… Погляд ковзає по численних плакатах. На кожному обриси Кремля із зіркою. У натовпі навколо лунає російська мова. Усе добре побачила моя Ізабель. Просто мовчки киваю головою. І додаю: