«Ну що ж, нехай!» — подумала Амада.

— Гаразд, Хоакіно! Ти мені не потрібна. Служниця вклонилась і вийшла.

«Ось хто справжній Сфінкс!» — з гіркою іронією подумала Амада.

Щоб розвіяти тривожні думки, пішла до матері — сліпа до десятої ранку ніколи не виходила із своєї кімнати. Побачила її, безпорадну й довірливу, — і серце стиснулось у грудях.

— Які в тебе холодні руки, донечко! — лагідно сказала старенька. — Невже знову якась прикрість?

Вона натякала на те, що Хакоба за нахабну поведінку виключили з клубу, і це погано позначилось на його політичній кар'єрі. Амада гірко плакала від образи й сорому, бо все це сталось у річницю батькової смерті. Мати вперше торкнулася того, чого раніше намагалась уникати в розмовах, хоч завжди сподівалась від Хакоба найгіршого і пояснювала доччин сум невдалим заміжжям.

— Ні, мамо, то я змерзла, ідучи галереєю… — сказала Амада.

Сліпа повірила: надворі справді було вогко. Амада заходилась одягати її — хай уже більше ні про що не розпитує,— потім сіла читати їй газету. Голос її ледь помітно тремтів, думки були далеко. Невже Хоакіна йде з дому, бо знає її таємницю?! А втім, що буде, те буде!..

Того дня Хакоб, який майже ніколи не їв удома, через дощ був змушений сісти за стіл разом із сім'єю. Увійшов до їдальні з таким виглядом, наче й справді зробив жінкам хтозна-яку честь.

Надворі стелився похмурий туман, і в їдальні довелося засвітити світло. Хакоб, в елегантному темному костюмі, з коштовним перснем на пальці, сів поряд тещі. Стара була смутна, проте намагалася приховати поганий настрій. Амада, опустивши очі, неуважно тарабанила пальцями по столу. Їсти їй не хотілось. Запала важка тиша. А Хакоб прикидався, ніби не помічає холодного ставлення тещі й дружини, і розповідав кумедні історії про знайомих. Як усі люди такого штибу, він умів легко й невимушено виходити із ніякового становища. Ці троє людей жили кожне своїм життям і кожне по-своєму розуміли питання моралі та обов'язку. Хакоб зневажав тещу й дружину і мстився їм за те, що був для них чужий.

Та ось Амада, яка досі байдуже слухала Хакобові теревені, раптом почервоніла: він розповідав про одну жінку, дружину відомого промисловця, котра втекла з чоловіковим шофером і повернулась тільки після того, як втрутилися друзі сім'ї. Хакоб дуже потішався з цього випадку.

Сеньйора Вільялоса насупила брови.

— Який негідник! — стиха мовила вона.

— Шофер?

— Ні, чоловік!

— Пробачте, сеньйоро, але я іншої думки. Вона, звичайно, дурна, бо про такі речі сторонні люди не повинні знати. Та й він уже не раз пробачав їй усілякі вибрики.

Старенька, вражена таким цинізмом, низько похилила голову. Амада сміливо глянула чоловікові у вічі й спитала:

— Отже, чоловіки й жінки мають однакове право на таку помилку?

Хакоб знизав плечима.

— Коли вже ти так наголошуєш, що в нас різна природа, я дозволю собі твердити, що у нас не однакові й почуття та права.

В очах Амади спалахнули вогники, але вона швидко опустила вії. Знов сиділа байдужа й неуважна, як завжди. Сліпа, котрій надокучила така розмова, та ще й при слугах, мовчки поклала на стіл виделку й ніж…

Спливали години. Амада хвилювалась. Ходила з кутка в куток, марно силкувалася заспокоїтись. Відчинила шафу й почала перебирати сукні. Мати, сидячи неподалік, з цікавістю розпитувала, які вони в неї та чи не попсувались, і все хотіла їх помацати. Хакоб, незважаючи на негоду, таки подався десь. Амада думала про ключ, що його поклала у вазу: хоч би не доржавів од дощу. О третій годині побачила, як Хоакіна швидко вийшла з дому, вся в чорному, тримаючи під рукою велику парасольку. Амада полегшено зітхнула. Тепер вона могла спокійно чекати вечора. Хмари розходяться, і на ніч дощу, мабуть, не буде.

Того дня вона вбиралася довше, ніж звичайно. Потім пішла до матері, щоб почитати їй вечірні новини. Почувала себе легко: за нею ж бо не стежила Хоакіна… Вечоріло. Тепер уже Амаді здавалося, що хвилини побігли швидко-швидко… Ніч несла їй неспокій, смуток і острах. Але що було діяти? І Амада безнастанно повторювала собі: «Я йому обіцяла, я обіцяла!..»

Сидячи вдвох з матір'ю за великим обіднім столом, вона трималася зовсім спокійно й невимушено, була навіть жвава. А проте весь час думала про своє. Яка разюча невідповідність між розбурханим світом її почуттів і цією спокійною затишною обстановок)! Неяскраве електричне світло, тьмяний блиск срібних ложок та виделок, неквапні порухи слуг, — усе це здавалось їй наче глумом. Чому б їй не кинути всім в обличчя, що вона — лицемірна? Не розголосити своєї таємниці?.. Амада картала себе, гнала геть гіркі думки, відчуваючи, що кров холоне їй у жилах.

Настала пора, коли треба було готувати матір до сну. Амада була, як завжди, дбайлива й турботлива, але пальці її дрібно тремтіли, застібаючи ґудзики на материній нічній сорочці… Нарешті звільнилась і кинулася до своєї кімнати, притискаючи руки до грудей.

А в цей час Марсіаль, не менш схвильований, спускався вуличкою, що виходила до садової огорожі. За хвилю дістався й до містка через струмок. Звідси можна було бачити все, що відбувалося навколо будинку. Він з острахом думав про небезпеку, яка могла чигати на нього цієї ночі, і вже каявся, що виблагав у Амади побачення в старій альтанці. Навіть удень, на службі, його не залишала думка про те, який може виникнути скандал, коли його застукають там з чужою дружиною! Власне, його любов зазнала стількох випробувань і розчарувань, що він уже й не мріяв про щастя. Твердо поклав собі, що ця зустріч буде останньою. Ще зранку хотів був попередити Амаду, щоб не чекала на нього, та спокуса жаданих любощів в отій альтанці виявилася сильнішою за обережність. А тепер він знову відчував страх, егоїстичний страх людини, яка не хоче зайвих тривог. Мало не повернув назад, але згадав про Хоакіну, про можливу засідку — і здригнувся від глухої нічної тиші. Повторював собі, що він мужчина, що Амада виявила більше сміливості, погодившись на це побачення, і що, зрештою, він має в кишені револьвер.

Раптом волосся йому стало дибом — він почув приглушені дзюркотливим струмком кроки. Якась темна постать обережно обминала вибоїни на стежці. Марсіаль припав до огорожі і пропустив незнайомого повз себе, потім, ховаючись у тіні, підбіг до вази. Ось і ключ!.. Марсіаль схопив його і аж затремтів, ніби вже торкнувся тіла коханої. Потім повільно попрямував до загратованої хвіртки і несміливо зазирнув У сад.

У занедбаному саду не було ні шелесту, ні руху. Зовсім близько біліли стіни альтанки, а далі бовваніло темне громаддя будинку, де світилося лише у двох чи трьох вікнах. Марсіаль обережно повернув ключа в добре змащеному замку і, коли хвіртка жалібно вискнула, аж похолов від жаху. Почекав трохи, потім увійшов, причинивши за собою хвіртку і, скрадаючись, побіг до альтанки. Боявся, що за ним стежать, але сам себе заспокоював: мовляв, Амада не залишила б ключа, якби цієї ночі могло статися щось страшне… Сподівався, що вона вже в альтанці, та, штовхнувши двері, наразився на таку темінь, що аж моторошно стало. Здавалося, ось зараз звідти висунеться чиясь рука і схопить його… Напружуючи слух, збуджений до краю, він чиркнув сірником. В альтанці було чисто — ні пилу, ні павутиння, меблі дбайливо розставлено попід стінами — очевидно, хтось добре подбав про те, щоб побачення тут було приємним. У кутку, за старою ширмою, Марсіаль побачив оббитий шкірою диван, — той самий, який Хоакіна ставила в бібліотеці,— а на столику — свічку й сірники. Він засвітив свічку, затуливши її якоюсь скринькою, щоб світла не видно було крізь щілини в дверях, і чекав, прислухаючись до стукоту власного серця.

Звичайно, це Амада все підготувала. Вона ждала його… Невже вона таки наважиться віддатись йому? Марсіаль згадував переможну посмішку, яка грала на її устах щоразу, коли він, пригнічений, відступав після невдалої атаки, і пообіцяв собі, що сьогодні буде брутальним з цією святенницею. Але над усе жадав солодкого сп'яніння, хотів відчути наодинці з нею таємницю ночі… Зціпивши зуби, щоб погамувати хвилювання, напружено прислухався, чи не долине звук її легкої ходи, і невідривно дивився на двері.

Скоро він стомився від цього очікування. Хвилини збігали, але ніщо не порушувало величного спокою ночі. Марсіаль глянув на годинник раз, і вдруге, і втретє… О, вже чверть на одинадцяту… Може, захворіла сеньйора Вільялоса? Може, затримали Амаду, коли вона виходила? Марсіаль підійшов до дверей і визирнув надвір. На темному небі блищали зорі. В будинку погасло світло. Марсіалеві стало холодно від самотності. Довкола — море буйної зелені саду, що поночі видавалося чорним. Чому ж не йде Амада?..

Пів на одинадцяту… За чверть одинадцята… Одинадцята!.. Він одсунув ширму й ліг на диван, стомлений і розчарований, боячись нової примхи загадкового Сфінкса. Вогник свічки блимав, і на стінах танцювали химерні тіні. Раптом Марсіаль схопився, почувши квапливу ходу, і кинувся до дверей назустріч Амаді. Простягнув руки, обійняв її. Вона лагідно нахилила голову і, зітхнувши, пригорнулася до нього. Марсіаль чув, як шалено калатало її серце.

Жадібними губами припав він до її покірливих вологих уст. Тоді обернувся, щоб зачинити двері на засув, але Амада, отямившись, злякано вигукнула:

— Ні! Не треба!

Марсіаль нерішуче спинився: боявся, що вона втече.

— Не зачиняй! — владно звеліла вона. — Якщо зачиниш, я піду!

Марсіаль зміряв її поглядом і холодно кинув:

— Знов те саме, еге ж? Ти вбиваєш найкращі мої поривання! Ти засушуєш квіти, які ще навіть не розцвіли!

Не сказав більше нічого, але й не дивився на неї. Амада стояла нерухома, схвильована. Раптом вона прошепотіла:

— Гаразд, коли хочеш — зачини… Ти — як дитина, думаєш тільки про свою втіху!

Марсіаль кинувся до дверей, узяв їх на засув і, радісний, повернувся до коханої, щоб знову пригорнути її.