Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

«Уже три дні, а ти не пишеш і не пишеш… Чому відмовляєш мені в цій радості?

Я звикла до того, що ми вже рідко бачимось… Чи ти тікаєш од мене?.. А може, ти хворий, може, з тобою щось сталося? Чи доля вже так присудила, що я тебе більше не побачу?

Я ще ніколи не відчувала тебе таким далеким! Я знаю, це себелюбство з мого боку, знаю, що не Можна так писати, але я боюся за тебе… Боюсь і щодня набридаю тобі листами… Зрозумій мої страждання і прости мене!..

Учора мама під час меси сказала мені, що дуже здивувалася, коли ти не прийшов поздоровити її з днем народження. Бідолашна, вона так приязно згадує про тебе! Якби вона знала!.. Але я навіть думати про це не можу!..

Не будь жорстоким і, якщо не зможеш прийти, — напиши. Адже ти — єдиний промінь, що зігріває мою самітну душу!

Я мала стільки сказати тобі, а закінчую листа, майже нічого не сказавши. І так щоразу, коли я пишу тобі або розмовляю з тобою. Мої думки, здається, розвіває вітер, і я сиджу над папером, не знаючи, з чого почати. Тож прошу: пробач мені, коли не можу висловити й мільйонної частки того, що відчуваю. Прощай. Думай про мене».

«Життя моє!

Твій лист, такий же сухий, як і всі попередні, без звертання й без підпису, посилив болісну непевність.

Ти не можеш уявити собі, якої прикрості ти мені завдаєш своєю поведінкою. Ти остуджуєш моє кохання холодною байдужістю, скидаєш мене з неба на землю. А коли я, гнаний відчаєм, віддаляюсь, ти печалишся і вимагаєш, щоб я мучився коло тебе, не маючи права назвати своєю.

Ні, ніхто інший такого б не витримав. Я кохаю тебе як живу жінку, а не як примару, що розвіюється, коли хочеш до неї доторкнутись. Я жадаю тебе, ти зводиш мене з розуму, а твоя холодність убиває мене. Що ж це за любов у тебе, життя моє, коли ти мучиш мене так уперто, не хвилюючись і не відчуваючи ні на мить того, що відчуваю я?

Я напишу тобі все, щоб ти не звинувачувала мене, коли я тікаю від тебе щоразу, як мені бракне сили далі страждати. І я щиро скажу тобі, що зречуся тебе і знайду іншу, котра подарує мені кохання, в якому ти, не знати чому, відмовляєш. Часом мені здається, що я ненавиджу тебе, не хочу тебе, і тоді все, чим ти мене мучила, зводиться муром, який нас роз'єднує… Але я повертаюсь, тільки-но ти кличеш мене ніжним словом, і вся моя ненависть розвіюється, як сухе листя од вітру…

Що більше я думаю про твої вагання і про наші дивні взаємини, то менше я все це розумію. Для мене єдине законне кохання — те, яке грунтується на природних засадах. Звідси я й почав би розглядати права твого чоловіка, якого ти не любиш і не поважаєш і якому все-таки належиш без вагань. Але ти йшла проти моїх переконань, не слухала мене, хоч іноді й дозволяла себе цілувати. Але й цілуючи тебе, я мучився, бо не відчував взаємності. Я горів бажанням бачити тебе, любити, але ти була холодна, і я, знесилений, згорав, так і не запаливши тебе…

Ні, я не звинувачую тебе. Я щиро пишу про біль моєї душі, і прошу тебе: допоможи втекти від тебе. Адже ти твердо вирішила не бути моєю? Я теж мав багато чого сказати тобі, але не сказав. Чому? І сам не можу втямити. Хотів би й серце своє вкласти в цей лист, але жодна з думок, які не дають мені жити і про які ти зовсім ще не знаєш, так і не висловлена в цьому листі.

Тебе цілує багато-багато разів твій нещасний

«Чому ти говориш про людину, ім'я якої мені б не хотілося чути з твоїх уст? Я страждаю того, що ти пов'язуєш моє ім'я з ним.

Учора я не могла написати тобі, бо розхвилювалась од твоїх докорів. Не могла сісти спокійно за стіл, щоб відповісти тобі.

Я тобою жертвую, Марсіалю, і маю силу… до помогти тобі, якщо бажаєш утекти від мене. Я— себелюбка, жахлива себелюбка, і справді, після того як я тебе стільки мучила, не маю права ні на найменше твоє співчуття.

Ти називаєш мене байдужою. Який же ти нетямущий! Слухай, я признаюся в тому, в чому ніколи не признавалася: протягом усього нашого знайомства я жила мрією поцілувати тебе, а потім — хоч і вмерти. Адже я й не гадала, що ця мрія здійсниться, що ти сам мене поцілуєш…

Не розумію, чому ти вважаєш себе нещасним? Адже я щаслива від того, що маю. Адже могла б і цього не мати? Я була б безмежно нещасна тільки тоді, коли б погодилася стати твоєю, бо муки сумління затьмарили б усю мою радість.

Слухай мене і вір, бо я ніколи тебе не обманювала: багато місяців я думала тільки про тебе, призначала тобі побачення і не відчуваю докорів сумління… Я так вірю в наші почуття, що починаю терпимо ставитися до поганих вчинків інших жінок, а раніше ж їм ніколи не прощала. Але прошу тебе — не думай, що я погана… Між тим, чого вимагає серце, і тим, що велить сім'я, я вибрала те, що ніколи не принизить мене у власних очах.

Сам бачиш, я сподіваюся перед тобою, аби ти знав, що я зовсім не якась незбагненна істота, а звичайнісінька жінка. Моє життя склалося зовсім не так, як я колись мріяла, але нині я живу нашими з тобою радощами і намагаюсь уявити, ніби вони законні… Здригаюся від самої думки, що моя душа могла опиратись такому щастю. Звичайно, за радощі потрібно розплачуватись. Я пішла на це, хоч не маю права на радість, а тепер це вимагає від мене жертви — не бути твоєю… Інакше, я не змогла б дивитись у вічі людям, які мене поважають…

Мій єдиний біль сьогодні — це мука, якої я тобі завдаю, не маючи сили зректися тебе. Тому й сповідаюся перед тобою, розкриваю серце, ніби перед богом. І скажу тобі ще одне, що розвіє твої сумніви й допоможе пізнати мене такою, яка я є.

Я тебе кохаю, кохаю щиро, і того, що я відчуваю, коли ми разом, ні з ким раніше я не знала… Якби ти тільки знав, скільки ніжності в мені до тебе!.. Ось знову мої щоки палають… Якби в цю мить ти побачив, то не сказав би, що я — примара і що ми з тобою лише друзі! Нині я така, якою була б коло тебе, якби могла любити тебе перед усім світом без ганьби й безчестя!

Уже друга година ночі, і тільки я одна не сплю в цьому домі. Тому й кінчаю листа, хоча й чимало ще маю тобі сказати! Я не перечитуватиму його і незабаром однесу в нашу вазу в саду. Я розповіла тут тобі таке потаємне, що якби залишила листа до ранку, то, певне, порвала б його…

Прощай!.. Зрозумій мене і не мучся. І пиши… Багато, про все і щиро, як я тобі…»

«Божество моє і життя!

Як я хочу побачити тебе! Ще від учора, після твого листа, який так схвилював мене і викликав стільки суперечливих почуттів!.. Але ми далеко одне від одного, і змушені перебувати вечір у розлуці, а все тому, що тебе так лякають умовності! Мені пригадалося все: і радість від наших зустрічей, і смуток, коли не міг дочекатися тебе — такої гарної і такої ніжної! Навіщо ж ти ховала від мене і красу свою, і ніжність?!

Я не спав минулої ночі. Твій лист то додавав мені віри, то вкидав у провалля смутку, глибину якого я завжди відчуваю відтоді, як покохав. Ти пишеш про кохання і поцілунки, а чи розумієш це все по-справжньому? Мені здається, що твоя душа далеко в ці хвилини, хоч знає, до чого поривається моя…

Мій Сфінксе, божество моє! Ти пишеш про свою і мою пристрасть, і цього досить, щоб я радів. Але між нами стоять страховиська, що їх створює твоя уява, аби розлучити нас, і здіймаються високі мури з химер, які нас роз'єднують… Як це жахливо! Твоя рука пише про пестощі, але нерухомі вуста твої і холодне тіло не бажають їх відчувати. Ти бережеш свої вуста й тіло, як скнара береже коштовності в старій скрині, щоб витягати їх і тішитись на самоті, а природа велить раювати тільки вдвох! Хіба це не безумство — так мучити себе, і мене доводити до відчаю? Наш „гріх“, — якщо це можна назвати гріхом, — не меншає від того, що ти його приховуєш.

Я хочу, щоб ти зрозуміла це і обірвала жахливу напруженість, що панує між нами.

Я не можу кохати тебе, не належачи тобі. Я люблю твої ноги, і перса, і губи, і очі, і волосся, і не відчуваю себе ані таким цнотливим, ані таким сильним, щоб відмовитись від усього цього. Я обіймав би тебе перед усім світом! Ти полонила мою уяву, і я не спав усю ніч…

Мені потрібно бачити тебе. Признач яке хочеш місце, аби тільки там не було свідків. Бо я волію не бачити тебе, ніж бути біля тебе в присутності матері і щохвилі критись. Ношу твій образ у серці, хочу тебе пригортати й цілувати, щоб угамувати свою безнастанну спрагу. Сама бачиш: коли я далеко від тебе — я спокійний, а коли близько — ти мене зводиш з розуму… Ти жорстока, мій загадковий Сфінксе! Ти мучиш і мучиш мене, але мені — несила без тебе…