— Я вважаю, що коли Хоакіна хоче нам допомогти… — спробував заперечити Марсіаль.

— Годі! — гордовито вигукнула вона. — Ми не повинні про це говорити.

Марсіаль пішов, анітрохи її не розрадивши. Всі її ілюзії і сподівання розвіялись. Вона знов написала Марсіалеві довгого листа, потім подерла на дрібні клаптики. Поринула в тугу і по краплині пила свою гіркоту і образу.

В ці дні Амаду втішало тільки одне: чоловік, захопившись політикою і громадською діяльністю, наче й не помічав її.

В іспано-американській країні, подібній до нашої, завжди можна знайти чудове поле діяльності для людей такого штибу. Діонісіо навіть не снідав і не обідав удома, а коли з'являвся ненадовго, був завжди знервований і заклопотаний. Він хотів здобути виборну посаду і робив, що міг, аби тільки в газетах писали про нього як про «знаменитого юристконсульта» і «молоду надію нашої батьківщини». Амада дякувала провидінню, яке штовхнуло його на цей шлях, і благала бога, щоб його ентузіазм ніколи не згаснув.

Хакоб, як і раніш, кепкував з її чорних, нічим не оздоблених суконь, з немодної зачіски, з довгих, по самі кісточки, нічних сорочок, що зовсім закривали шию. На щастя, тепер вона бачилася з Діонісіо так рідко і мало, що вони ледве встигали обмінятися квапливим привітанням та кількома банальними словами. Амада ніяк не могла зрозуміти — знає він чи ні…

Якось увечері після чергового побачення з Марсіалем, Амада причісувалася перед дзеркалом. Струсонула косами, щоб упали шпильки, і так замріялась у солодкій знемозі, що й не помітила, коли Діонісіо увійшов і зупинився неподалік. Темна мантія з кіс розсипалась по оголених плечах молодої жінки, відтіняючи білість шкіри, з-під корсета видніли тугі перса. Поринувши в задуму, Амада тихо всміхалася своєму відображенню.

— Чарівнице! Чи знаєш, яка ти гарна й приваблива?

Вона злякано обернулась і інстинктивно затулила руками груди. Побачивши хтивий блиск у чоловікових очах, аж змінилася на виду.

Хакоба розсмішив жінчин переляк. Він грубо схопив її в обійми, але Амада вислизнула з його рук і відбігла у протилежний куток.

Чоловік не кинувся за нею. Тільки подивився глузливо і знизав плечима.

— Гаразд, моя люба. Не хочеш — твоє діло. Але ж ти знаєш, що я такий самий мужчина, як і всі.

І, махнувши на прощання рукою, вийшов. Амаді стиснулося серце: «Знає…»

Здавалося, вона мала б радіти з цього здогаду: нехай нарешті Хакоб розлютиться, нехай її спостигне кара — то була б спокута, жертва, що звільнила б її від докорів сумління. Однак вона розуміла, що її шиї не торкнуться мстиві пальці Отелло і що її любовна історія розвивається страшенно банально. Отож воліла не вдаватися до обману і сміливо зустріти біду, хоч яка б вона була.

Але Амада ще вагалась. Не знати чому, їй навіть здавалося, що Діонісіо радів би, коли б вона завела полюбовника. То був байдужий цинік, і думка про жінчину невірність могла його тільки потішити. Наївну, сентиментальну Амаду, котра відокремилась від життя у своєму вузенькому світі, така поведінка дивувала. Навіщо вона має переконувати чоловіка у своїй безневинності? Адже вона не збирається його зрадити. Ні, тут криється щось брудне й нечесне!.. Всі ці роздуми хвилювали й мучили її.

Так тривало кілька днів, коли раптом, завдяки звичайнісінькій випадковості, Амада довідалася про все.

Якось увечері вона сиділа в саду на своїй улюбленій лавочці між густолистими деревами, недалеко від дзюркотливого струмка. Від маленького водоспаду віяло свіжістю, навколо буяла зелень. Відклавши книжку, Амада з цікавістю спостерігала метушливих мурашок, що безнастанно снували по грубезній трухлявій колоді, потім поринула у мрії. Раптом тишу порушив якийсь шелест. Амада злякано обернулась і побачила старого кучера Хосе, якого Хоакіна нещодавно звільнила.

— Добрий вечір, сеньйоро Амадо! Хвалити бога, нарешті я вас побачив!

Амада щиро зраділа. Вона приязно ставилась до цього слуги, котрого знала з дитинства: ще коли була зовсім маленька, він не раз підносив її на руках, коли їй хотілося погладити коня по шиї.

— О Хосе! Ти мене налякав. Так несподівано з'явився… Як ти пройшов?

— У хвіртку! — лукаво посміхнувся він, показуючи на високу огорожу. — Ви знаєте, сеньйоро, мені заборонено…

Амада співчутливо подивилася на його сухе смугляве обличчя з обрідними бакенбардами. То було чесне й лагідне, хоч і трохи грубувате, обличчя.

— Ти погано зробив, Хосе. Могли помітити тебе і подумати б хтозна-що, — сказала вона з дружнім докором.

— Знаю, сеньйоро. Але я маю вам дещо сказати, бо не хочу, щоб з вами скоїлося щось погане. Уже три дні блукаю коло огорожі, все шукаю нагоди вас побачити… В цьому домі готується проти вас змова, сеньйоро Амадо. Через це мене й вигнали і виженуть усіх, хто може тій змові завадити. Хоакіна і священик, який ходить з нею, хочуть заволодіти вашими грішми і вони вас уб'ють, сеньйоро. Але вони хитрі і не вдадуться до кинджала чи отрути, бо це заведе їх у тюрму. Вони мають інший план.

Вражена Амада аж здригнулась, але спокійно відказала:

— Ти щось вигадуєш, мій добрий Хосе. Як вони можуть зробити таке, не вдаючись до злочину?

Бідолаха почухав потилицю. Не знав, як приступитися до найделікатнішої частини своєї розповіді, щоб не викликати в молодої сеньйори роздратування, а то й гніву… Але нарешті наважився.

— Сеньйора обіцяє не гніватись, коли я нагадаю дещо?.. Ну, дещо…

Амада кивнула головою, але погляд її був холодний, навіть неприязний.

— Так от, — сказав Хосе. — Вони готують змову проти вас, сеньйоро, і сеньйорито Марсіаля. Я підслухав на вулиці розмову священика з отією лисицею… Обоє дуже пронозливі, їх не легко впіймати!.. Намір у них такий: коли сеньйорито Марсіаль прийде і сеньйора вийде з дому, вони залишаться самі із старою сеньйорою, а вона ж сліпа…

Амада схопилася з місця й гордовито мовила:

— Годі, Хосе! Забороняю тобі плутати ім'я сеньйорито Марсіаля з моїм! І взагалі не маю часу слухати такі нісенітниці…

Бідолашний Хосе так засмутився, що Амаді стало жаль його, але продовжувати розмову вона не збиралася. Хосе тупцював на місці, зніяковіло бгаючи в руках кашкет.

— Сеньйора недобре робить, гніваючись на мене, — сказав він нарешті.— Я не хотів би надокучити сеньйорі, чи — крий мене боже! — образити… Але коли я сказав про сеньйорито Марсіаля, то тільки тому, що в них є план, і коли господь не допоможе… Але сеньйора образилась, то я й не говорив нічого, я тільки хотів порадити, щоб сеньйора була обережна, щоб… Пробачте, я такий… навіть не вмію висловити те, що хотів би сказати…

Намірився вже йти, але схвильована Амада затримала його поглядом. «Несправедливо проганяти того, хто з-поміж усіх єдиний виявив таку вірність…» — подумала вона. Не дивлячись на кучера, але вже іншим тоном сказала:

— Ні, Хосе. Ти мене не зрозумів. Я дуже вдячна тобі за пересторогу, але ти трохи перебрав міри… Якби так думали про Марсіаля в нашій сім'ї, то про це знала б і я. Та й Хоакіна давно б про це донесла моєму чоловікові…

Кучер зареготав, і Амада знову спохмурніла. А він, усе ще сміючись, пояснив:

— Ні-ні, сеньйоро! Священик і вона знають, що так вони нічого б не домоглися. Кабальєро Діонісіо нічого не має проти сеньйорито Марсіаля, і навіть вони, Хоакіна і священик, можуть подумати, що кабальєро згоден, аби сеньйора…

Хосе затнувся і злякано глянув на Амаду. Але та, очевидно, ще не вловила змісту його слів, і була майже спокійна.

— Аби що? — жваво перепитала вона, а Хосе, шукаючи слів, почухав потилицю й посміхнувся.

— Сеньйора не розуміє? Ну, вони думають, що кабальєро Діонісіо, — бо в нього з сеньйорою немає ж дітей, — не одержить після неї спадщини, коли б сеньйора померла перед ним… І йому підійшов би кабальєро, від якого сеньйора народила б дитину і… Та чого там! Кабальєро Діонісіо таки не гнівався б, якби хтось сподобався сеньйорі і…

Цього разу він так несподівано замовк, ніби хтось нагло затулив йому рота. Сеньйора де Хакоб, пополотнівши й мало не зомліваючи, показувала йому рукою на хвіртку. Хосе перелякано позадкував. Боявся, що вона тут-таки знепритомніє… Амада не ворухнулася, поки він не зник, легко, мов кіт, перестрибнувши через огорожу. Тільки тоді знесилено впала на лавку.

Тепер вона зрозуміла, чому Діонісіо не зважав на все, що торкалося Марсіаля: він хотів би, щоб вона мала позашлюбну дитину, бо це дало б йому багатство, спадщину… Усе те, що вона вважала за чесне й добре, за жертовне, все, чим вона мучила свою любов, нараз похитнулося. Авжеж, Марсіаль мав-таки рацію, коли називав її холодною і нещирою. Чому вона не віддалась йому тоді?.. Він же в неї єдиний на світі! Заради чого змушувала так страждати?..

Спогад про коханого трохи розвіяв тугу, і Амада, як завжди, почала загадувати: «Якщо він прийде цієї ночі або напише, — то буде божий знак! І нехай доля благословить нашу любов!» І їй стало легше, ніби й страшні слова Хосе, і чорні задуми чоловіка, і материна слабкість, і підступи Хоакіни — були такі далекі, що про них не варто й згадувати…

Вона ще з півгодини побула в саду, щоб заспокоїтись, потім, подумавши, що по листа від Марсіаля іти ще рано, понесла книжку до бібліотеки. Зайшовши туди, вона здивовано зупинилася: двоє слуг, під орудою Хоакіни, чіпляли на стіни старі, припалі пилюкою фамільні портрети… Хоакіна, удавши, ніби не бачить молодої господині, коротко наказувала, де забивати цвяхи. Амада тремтячим голосом звернулася до слуги:

— Що це ви робите, Карлосе?

Хоч запитували не її, Хоакіна поспішила відповісти:

— Ваша матуся звеліла перенести сюди портрети, бо в галереї протікає дах і там мають лагодити стелю. — І додала з ледь відчутною іронією: — Маєте щось змінити у її наказі?