— На скільки рахунок?

— На чотириста песо. Що з ними робити?

Сеньйора Вільялоса розмірковувала якусь хвилину, тоді, зітхнувши, сказала:

— Заплати, дочко моя, але так, щоб сеньйора Амада нічого не знала.

Хоакіна змінила тон, ніби, покінчивши з найпильнішими справами, скинула з плечей тягар.

— Це щодо справ домашніх, — сказала вона. — Все інше гаразд, окрім деяких дрібниць. Я надіслала адвокатові розписки Гонсалеса, щоб він порушив справу проти цього орендаря.

— О, бідні люди! — розчулено вигукнула сліпа. — Мабуть, вони не зможуть сплатити.

— Милосердна сеньйора довго йшла на поступки. На світі не можна бути добрим до всіх.

Засмучена господиня, зітхнувши ще раз, полишила Гонсалесову справу, як перед тим і кучерову, на розсуд невблаганної управительки. А Хоакіна вела далі:

— Я також доручила адвокатові стягнути борг з Херонімо, орендаря земель Охо-де-Агуа, бо він не платив за цілих півроку. Каже, ніби в нього загинув урожай під час негоди.

— То бог карає його за гріхи…

— Ваша правда, сеньйоро. На все воля божа.

Хоакіна ще говорила про всілякі інші справи, нарешті передала господині гроші. Сліпа спершу їх обмацувала, тоді клала собі в поділ сукні. Хоакіна пояснювала:

— Це білети по одному песо. Тут сто п'ятдесят.

Або:

— Обережно, це золото. Вісімдесят монет по п'ять песо — чотириста.

Зібравши всі пачки, сеньйора Вільялоса обережно підвелась і почвалала до сейфа. Служниця не зрушила з місця, даючи зрозуміти, що не хоче знати, як відчиняється замок. Сліпа намацала ручку і обернула кілька разів справа наліво, натискуючи пальцями на диск так, наче бачила викарбувані там літери й цифри. Однією рукою притримувала поділ з грішми, а другою обертала ручку. Клацнув замок, і залізні дверцята важко відхилились, показавши темне нутро, де виднілися пачки грошей і конторські книги. Хоакіна скоса позирнула туди, і в очах її майнула така сама жадібність, як тоді, коли Амада застала її над подарованою прикрасою.

Зненацька на порозі з'явився ставний елегантний чоловік. Він зупинився, іронічно спостерігаючи заклопотаних жінок. То був Діонісіо Хакоб, у гарному світлому костюмі й легкому сомбреро. Зустрівшись поглядом з Хоакіною, він одразу ж повернувся й пішов геть, бо терпіти не міг служниці.

У вітальні він зустрів Амаду і злісно сказав:

— Там, у кабінеті, сеньйора та її «інтендант» вершать свої темні діла. Смішно, але ми — ніщо в цьому домі.

Жінка опустила очі, не знаючи, що йому відповісти.

Діонісіо глянув на неї, як на недоумкувату, і презирливо знизав плечима:

— Гаразд. Яка ти була, така і є! Я приходив поснідати. Зараз поспішаю до клубу… Все це страшенно мені набридло.

Він обернувся і попрямував до своєї кімнати переодягнутись, а вона поквапливо вийшла, щоб не зустрітися з чоловіком удруге.

Всі ці дні Амада намагалась забутися в роботі. Готувала різні смачні наїдки й варила варення — це подобалося матері,— впорядковувала бібліотечний каталог, поралася в саду. Читала зовсім мало, бо книжки дратували її. Закінчивши одну справу, одразу ж бралася до іншої. Це всіх дивувало — адже досі Амада завжди воліла, заплющивши очі, мріяти цілими годинами, аніж клопотатися по господарству. Сеньйора Вільялоса пояснювала таку зміну доччиним невдалим шлюбом і похмурістю їхнього дому, яка страшенно пригнічувала молоду жінку. Вільялоси нікого не відвідували і не приймали, окрім родичів та кількох близьких знайомих. Жили своїми печалями, які наче були їхніми постійними гістьми. Небіжчиків поминали з щирим болем, плачучи і журячись, як на похороні, і тому здавалося, що над цим домом завжди витає тінь смерті…

Хоч як силкувалась Амада забути Марсіаля, та все було марно… На її сповнений благань лист Марсіаль відповів довгим і розсудливим посланням. Дорікав їй за безглуздий опір, за те, що вона легковажить його почуттям. Нагадував, як палко він її кохає.

«Ти не можеш уявити собі моїх страждань, — писав він. — Я приходжу до тебе з любов'ю і вірою, прагнучи твого кохання, а ти відштовхуєш мене, і я падаю додолу, мов птах з підтятими крилами. Холод, який віє між нами, тебе захищає, а мене паралізує, наче подана тобою отрута».

А внизу дописано:

«Якби я ставився до тебе інакше, то, може, здолав би якось притерпітись і задля твоєї втіхи грав би й далі в любовній комедії, що відповідає твоїм поглядам на кохання. Та, на горе, це не так, і я менше страждаю, коли не бачу тебе. Тому нам краще не зустрічатись: мені несила вже зносити такі муки».

Після цього в заповітній вазі не з'являлося більше жодного листа.

«Ні, він мене не кохає,— перечитуючи останній лист, гнівно думала Амада, — і, мабуть, взагалі не здатний любити».

Жіноча гідність підказувала єдину раду — треба все забути, — але бракувало мужності. Амада призначала собі строки: «Якщо він не прийде до суботи, я його забуду. Якщо двадцять днів не напише, перестану про нього думати». Минула субота, минав двадцятий день, вона лютилася, та перебороти себе не могла. Вечорами виходила з книжкою в сад, до маленького водоспаду, шум якого трохи заспокоював її душу, і звідти крадькома позирала на занедбану альтанку. Вперто казала собі: «Ні, ніколи не піду туди з Марсіалем. Краще помру від муки!..» Зрештою, не витримувала й тікала в дім, до матері.

Спалахи пристрасті й журба мало позначились на Амадиному мармуровому обличчі. Бліда, мовчазна, в чорному вбранні, що так їй личило, вона скидалася на статую. Тільки Марсіалеві іноді відкривалася на якусь хвильку глибина цієї неспокійної душі. Але таке траплялося дуже рідко, і Марсіаль часто з відчаєм думав, що Амада просто жінка без темпераменту. Отже, лишалося тільки забути її, розлучитися навіки…

— Я знаю, ти мене кохаєш, — казав він їй. — Але що то за чудна примха — належати тільки нелюбому чоловікові! Мабуть, ти й сама не зможеш пояснити мені все це.

— Нащо пояснювати? Однаково ти не зрозумієш! — згорда, навіть із зневагою вигукувала Амада, і це ображало закоханого.

Уже двадцять днів вони не бачились, і Амада місця собі не знаходила. Була субота, а в неділю минав строк, який вона сама собі призначила. Вже відчували, що і цей останній день нічого не змінить, палко запевняла себе, що вже вилікувалась од згубної пристрасті, і водночас зневажала себе за цю брехню.

Увечері Амада таки зайшла до вітальні, дарма що там були гості. У неї шалено забилося серце: в кріслі, сердечно розмовляючи із сліпою, сиділа Марсіалева мати. Ця хвороблива жінка рідко виїздила в місто і, мов у тюрмі, ниділа в невеличкому маєтку, де її чоловік був управителем.

Амада хвилину постояла, привітно усміхаючись до гості. Взагалі вона була не дуже товариська і навіть сухувата з людьми, нехай і з родичами. Та, покохавши Марсіаля, Амада полюбила все, що стосувалось його, отже, не могла байдуже повестися з його матір'ю, хоч як мало її знала. То була сухорлява жінка, що лютувала на весь світ, бо мусила жити в глушині після того, як уже стільки вистраждала в своєму житті. Щоправда, в домі Вільялосів вона, як бідна родичка, була стриманіша, ба навіть улеслива.

— А-а, пустунко! — сказала вона Амаді, на котру ще дивилась, як на дитину. — Яка ти гарна! Аж хочеться поцілувати тебе.

Ніжно обняла Амаду, потім обернулась до сліпої.

— Крістіно, який жаль, що ти не можеш бачити своєї дочки! Вона вродлива й свіжа, мов троянда, а яка в неї статура!..

Коли Амада зайшла, жінки саме розмовляли про Марсіаля: його мати скаржилася, що син не справджує її надій. Після взаємних компліментів вони знову заговорили про своє, а Амада слухала їх і ніяково усміхалась. Відчувала, як час від часу шалено калатає її серце, хоч на виду лишалася незворушна. Гостя бідкалась, що синова вдача змінилася на гірше, і сліпа погоджувалась, приказуючи:

— О-о, люба, прикрості нас не минають! Од них нікуди не втечеш!

— Я радила Марсіалеві оженитись, — торохтіла далі гостя. — В нього ж голова на в'язах є. Тільки в ній ще гуляє вітер. Знаєш, Крістіно, було б добре, коли б він знайшов хорошу дівчину, яка б вилікувала його від дивацтва. Спочатку я не хотіла цього, але тепер щиро бажаю, щоб він одружився.

Амада здригнулась і стулила губи, щоб приховати хвилювання. А балакуча сеньйора все говорила:

— Мій син уявляє собі, що життя — це роман, і не відає, що то значить утримувати сім'ю. Ось і нині він ходить, мов причинний. Просто не розумію, як можна так легковажити своїм майбутнім! Либонь, ще звільнять із департаменту. Ну, що він тоді робитиме? Ось я й гадаю, що найкращі ліки для нього — одруження. Треба, щоб він мав дітей, щоб відчув, як то відповідати за сім'ю.

— І все-таки я гадаю, сеньйоро Каталіно, що ви погано робите, радячи синові оженитись! — раптом вигукнула Амада.

Обидві старі здивовано обернулись до неї. А вона, сама вражена своєю вихваткою, мужньо витримала запитливий погляд гості.

— Чому, голубонько?

— Він же ще зовсім молодий, та й не відомо ще, чи одруження дасть йому щастя, — вже спокійно відповіла Амада.

Марсіалева мати знизала плечима.

— Ти ба! Романи, донечко! В тебе також, здається, романи в голові! Кмітлива, спритна жінка зробить із чоловіка все, що захоче… Та що тут казати, він і сам, зрештою, це зрозуміє. Як і всі, схилить голову і піде, куди його вестимуть.

Страшний біль пронизав Амаду, немов сухі кліщаві пальці старої стиснули її серце. Від самої думки про те, що Марсіаль рано чи пізно одружиться, її охопив відчай.

А старі все балакали, протиставляючи світові наївні уявлення та вірування бідних самітниць, спроможних бачити тільки якийсь краєчок життя. Амада їх не слухала. Втупила очі в двері вітальні, що вели до вестибюля. Знала, що Марсіаль неодмінно прийде по матір, і нетерпляче ждала. Глухо продзвонив великий позолочений годинник, і його дзвін довго відлунював у старому будинку. Марсіаль уже мав би прийти… Вона на мить склепила повіки, а розімкнувши їх, нараз побачила його посеред кімнати. Амаді здалося, що серце її зупиняється. Помітила, що Марсіаль блідий, наче після хвороби, й відчула водночас біль і радість. Ледве стримала себе, щоб перед очима всіх не побігти йому назустріч.